6. Про підступність деяких чоловіків

 — Ну, так, я поїхала, — відповіла Міра. — Я так давно не була у відпустці. Та клята бухгалтерія так мені набридла… Одним словом, я дійсно почала нове життя. Тільки не таке, на яке розраховувала… Коли повернулася додому через два тижні відпочинку, то чоловік зустрів мене на вокзалі і вручив якісь ключі. Я нерозуміюче дивилася на нього. Що це ще за подарунок? Так, виявилося, що він купив мені  квартиру. Але зовсім не тому, що хотів забезпечити мені якийсь “запасний аеродром”. Насправді в нашому будинку вже встигла поселитися його нова пасія. Він навіть не пустив мене забрати речі. Сказав, що  сам усе збере і привезе мені на нову квартиру. 

 — А ви? Як відреагували?  — мене аж нервове тремтіння пробирало. Звісно, я приміряла ситуацію на себе, хоча у мене з моїм колишнім не було ні спільного майна, ні штампу в паспорті… взагалі нічого. Тож, якщо говорити відверто, я ще й не так постраждала, як моя співрозмовниця. Але на емоційному плані я відчувала те ж саме. Хоча хто знає, що важче переживає людина: матеріальні втрати чи біль від того, що тебе зрадили? 

 — Я кинула ті ключі йому в обличчя, — Міра дістала сигарети і тремтячими руками запалила одну, жадібно затягнулася димом. — Сказала, що нічого мені від нього не потрібно. Хоча у нашій спільній фірмі, будинку, машині була чимала частка моєї праці, мною зароблених коштів. Але мені було гидко хоч щось узяти від нього, це була б як подачка, милостиня жебраку… А я не жебрачка. Я сказала, щоб він узяв мій одяг, дорогоцінності і віддав тій своїй красуні. Бо мені воно більше не потрібне. Я не хотіла мати нічого, що б нагадувало мені про нього…

 — Але це не зовсім справедливо,  — зауважила я. — Ви кажете, що теж вкладалися у фірму, будинок, інше майно… То по-чесному, чоловік мав би вам виплатити компенсацію, половину вартості того всього. А то ви залишилися без нічого… Хоча б від квартири могли не відмовлятися, якщо не хотіли в ній жити, то продали б, а кошти витратили на щось потрібне для вас. Для вашого розвитку…

 — Ти говориш, як мій чоловік, — усміхнулася вона. — Це він любим розмірковувати про розвиток, віддалені перспективи, його улюблений вислів був “рухаємося далі”. Так, рухаємося далі, залишаючи за спиною не потрібний нікому баласт, у вигляді старої істерички-дружини…

 — Не сказала б, що ви така стара, — зауважила я. — У вашому віці в багатьох людей створюються сім’ї, починається новий бізнес… Може, навпаки, через деякий час ви будете вдячні життю, що відкрило вам очі на вашого колишнього не тоді, коли ви стали старшою і коли вже було б важко починати все спочатку…

 — Мабуть, ти маєш рацію, — вона кивнула. — Та гроші в мене є. Я весь час підробляла, хоча чоловік і був невдоволений, називав мене трудоголіком. Але я назбирала на рахунку чималеньку суму, якою можу розпоряджатися як мені заманеться. Можу купити будинок, чи поїхати в подорож, або й справді розпочати свою власну справу…

 — Так, це правильно, ви не повинні здаватися, — кивнула я. — Маєте довести колишньому, що можете прожити і без нього. Навпаки — що без нього ви будете успішнішою, ніж із ним, бо ніхто не буде вас гальмувати  на вашому шляху…

 —  Я поки що не знаю, що зроблю з цими грошима, — вона знизала плечима. — Можливо, й справді відкрию якусь фірму, наприклад, з надання бухгалтерських послуг. Або службу психологічної підтримки для жінок, котрі страждають від аб’юзу…

 — Це класні ідеї! — промовила я енергійно. — Ви обов’язково досягнете успіху! 

 — Я поки що тільки думаю… От  відвідую один жіночий клуб, який називається “Нова Я”. Займаюся там з психотерапевтом. Вона дуже мила жіночка. Ми проводимо групові зустрічі, ділимося одна з одною своїми негараздами. Підтримка тих, хто опинився у схожій ситуації, дуже важлива, правда? 

 — Так, — замислено відповіла я. 

А сама подумала: “Можливо, й мені не завадив би психотерапевт. Бо я останнім часом не можу нормально спати, прокидаюся через кожну годину-півтори і лежу, кручуся, не в змозі позбутися нав’язливих думок і розслабитися. “

Міра ніби почула мої думки. Вона взяла свою коричневу сумочку на довгому ремінці і заходилася щось шукати у бічній її кишеньці. Дістала звідти квадратик картону, схожий на візитку, і простягнула мені. 

 — Можливо, це вам теж допоможе, — вона пильно дивилася мені в очі. 

Я хотіла сказати, що в мене все гаразд, і я не потребую психологічної допомоги. Але мовчки взяла візитку і поглянула на її тильний бік. Там була написана адреса і кілька мобільних телефонів.

 — Якщо ви відчуєте себе скривдженою чи пригніченою, телефонуйте — сказала Міра. Ото надруковані — то телефони спеціалістів нашого клубу. А написаний від руки — мій власний. 

 — Дякую, — сказала я, ховаючи маленький прямокутник картону до свого гаманця…

***

Цієї ночі я довго не могла заснути. Розмова з Мірою ніби вдарила мене під дих. Здавалося, до цього мені вдалося трохи забути власні проблеми, але після її розповіді, я вже не могла позбутися думки, наскільки все в мене погано…

Ще й завтрашня зустріч випускників не додавала радості. Я, звичайно, досить компанійська людина, але саме зі своїм класом не було великого бажання бачитися…

Покрутившись у ліжку півгодини і так і не зімкнувши очей, я увімкнула настільну лампу і знайшла на телефоні старе фото з випускного альбому, яке колись скопіювала в галерею сама не пам’ятаю з якою метою. 

На знімку ми стояли на шкільних сходах — трохи перелякані, страшенно парадно вбрані і до болю наївні. Цибаті, худі, довгоногі дівчата, хлопці, які намагалися нас перегнати, але поки що вдавалося не дуже, наша класна керівничка із виглядом втомленої трудівниці… Сонце падало на наші обличчя, за спинами квітли вишні, то була наша остання шкільна весна, дивно, що я досі пам’ятаю її смак і аромат…

***

Я лише на мить заплющила очі, щоб знову відчути це лагідне тепло сонячних променів, що сіялося через віконну шибку кабінету математики, запах крейди  і тюльпанів, які стояли у вазі на вчительському столі, і як чиїсь руки затуляють мені ззаду очі.