5. Непрохана відвертість

Я замислилася… Отже Рудник випив отруту, тоді пішов на кухню, помив склянку, повернувся до спальні, ліг на ліжко і помер, поклавши поруч із собою записку? А хоча хтозна, може, ті ліки не одразу діяли? Але про те вже треба було питати у судмедекспертів. 

 — Добре, дякую вам. Скажіть, куди вам переслати гроші? На картку? 

 — Які гроші? — голос Софії звучав здивовано. 

 — За інформацію. Я ж пообіцяла…

 — Нічого не треба, — швидко відповіла вона. — Зрештою, ніякої дуже цінної інформації ви від мене не отримали…

 — Ну добре, — я сиділа і замислено малювала якісь дивні фігурки на своїй схемі. — Ще раз вам дякую!

 — Будь ласка, — вона поклала слухавку. 

Отже, інформації в мене було достатньо, але струнких теорій розвитку подій поки що нуль. Хоча, може після завтрашньої розмови  зі співмешканкою Карп’юка щось зміниться?

У моїй журналістській практиці вже траплялося таке, що нічого не виходило, здавалося, розслідування забрідало в глухий кут, а потім несподівано траплялася якась деталь, що, немов пазл, якого бракувало, вмить вибудовувала все в єдину струнку картину. 

***

Але мені потрібно було відпочити.

Голова вже відмовлялася думати, вірніше, думки чіплялися одна за одну і йшли собі в невідомому напрямку, а ідей щодо розгадки цих двох смертей не приходило. Я знала, що в такому випадку добре буває переключитися на щось зовсім інше, і тоді розгадка може прийти мимоволі, часом уві сні, чи у вигляді випадково підслуханого на вулиці діалогу, або ж рекламного тексту по телевізору, або афіші на  вуличній дошці оголошень… Головне — уважно дивитися навколо і не пропустити навіть найменшого знаку. 

Я закрила ноут і переодягнувшись, спустилася до ресторану. Можна було б замовити вечерю й до номера, але я виріщила трохи вийти, розвіятися, бо цілий день в чотирьох стінах пригнічував, хотілося вирватися хоча б трохи на свободу…

Цього вечора ресторан був майже порожній. Тільки в кутку біля вікна я побачила знайоме обличчя. То була Мирослава. Вона сиділа за столом сама. Перед нею стояла почата пляшка коньяку та тарілка з фруктами. 

Помітивши мене, Мирослава махнула мені рукою. 

Я підійшла, відчуваючи певну здивованість.  Сама б я ніколи не запросила малознайому людину до свого столика. Віддала б перевагу самотності.  Але, видно, Мирослав було важливо знайти компанію. 

Вона радо привітала мене. 

 — Добрий вечір, Ілоно! Як ви, справилися зі своїми задачами на день?

 — Частково так, —  кивнула я. — А ви сама відпочиваєте? 

 — На жаль, всі мої рідні зараз далеко від мене, — замислено сказала жінка.  — Навіть мій улюблений кіт живе у чужих людей. 

 — Чому? Ви переселенка? 

 — Ну, можна й так сказати, — вона сумно усміхнулася. — Але втікала я не від війни. Скоріше від самої себе…

 Я вже була в курсі, що вона полюбляє розмовляти загадками. 

 — Здається, я вас розумію, — сказала обережно. 

Цієї миті до нас підійшла офіціантка. Я замовила чашку чаю і тістечко, а Мирослава попросила ще коньяку. Хоча перед нею стояла пляшка, де не було випито й половини. 

Замовлення принесли швидко, і ми знову опинилися на самоті. 

 — Точно розумієте? — вона підняла одну брову.  — Невже вас також зраджували й покидали?

Придивившись до неї уважніше, я помітила, що жінка вже трохи “під градусом”.

 — Мабуть, у кожного в житті таке траплялося, — відповіла я обережно. 

 — Ну, не кажіть. Іноді зрада проходить легко, людина знаходить виправдання кривднику, пробачає, і вдає, ніби нічого не трапилося… А часом рушиться усе життя. Все, все стає зовсім неважливим, нічого більше немає, немає за що зачепитися, аби втриматися над прірвою…

Вона налила собі ще чарку і залпом випила. 

 — Я вас розумію, — тихо сказала я. — Але життя триває. Що б не трапилося, як би важко не було одразу, потім неодмінно стане легше…

 — Мені казало це багато людей, — Мирослава сиділа, підперши голову рукою, і дивилася кудись понад моєю головою, немов бачила там щось,невидиме більше нікому. — Говорили: “Забудь і живи далі”. Але я не можу…

***

 — Ми познайомилися у шість років. Уявляєте? 

Я кивнула. Почувалася трохи незручно. Ніколи не схвалювала, коли сп’яну виливають душу першому-ліпшому незнайомцеві. Я сама була з іншого тіста. Навіть якщо несила терпіти, все одно затято мовчала. Розповідь про свої переживання вважала проявом слабодухості. При чому, була такою ще з дитинства. Тато за цю мою впертість прозвав мене “партизанкою”.

Але Міра ( як вона запропонувала мені себе називати), явно до розряду “партизанів” не належала. 

 — У школі сиділи за однією партою, — розповідала вона. — Потім вступили до одного вузу. Попросили коменданта дозволити нам жити в одній кімнаті, хоча ми тоді були ще не розписані. Але, як тільки нам виповнилося по вісімнадцять, тут же понесли заяви до РАЦСу. Батьки були трохи шоковані, намагалися нас переконати, що з ранніх шлюбів нічого хорошого не буває. Але ми були впертими. Тільки так, і не інакше. Вчилися, кохали один одного до нестями. У дев’ятнадцять я завагітніла. Ми обоє ще тільки перейшли на другий курс. Жили в гуртожитку. Грошей не вистачало. Не хотілося йти з поклоном до батьків, тим більше — ну, я казала — вони були солідарні в тому, що нам не варто було так поспішати з одруженням. Уявляєш, якби вони дізналися, що в нас буде дитина? То був би неабиякий скандал! 

 — Ви зробили аборт? — незважаючи на те, що Міра легко перейшла на “ти”, мені все ще було незручно поводитися так запанібратськи.

 — Так, — вона кивнула, аж довгі темні пасма волосся заворушилися на плечах, мов живі змії.  — Чоловік сказав мені, що нічого страшного, потім у нас ще будуть діти… Коли ми закінчимо університет, знайдемо роботу, купимо квартиру… Все так і сталося. Він організував свій бізнес, швидко  став непогано заробляти. Я в усьому допомагала. Вирішили, що закінчу курси бухгалтерів і буду вести бухгалтерію, він не хотів довіряти справи чужій людині… Так і зробили. Хоча я не любила всі ці цифри, звіти. Коли надходила пора іти до податкової, почувалася геть хворою. Але що вдієш? Це родинний бізнес. Ми непогано заробляли. Придбали будинок у престижному районі, машину… Замислилися про дітей… Але я не могла завагітніти. Лікарі розводили руками. Казали, що жодних причин для занепокоєння не бачать. Мовляв, пробуйте ще. І ми пробували. Але безрезультатно. Я припускаю, що аборт міг так вплинути, кажуть, часто жінки, які перервали першу вагітність, більше не можуть мати дітей…