4. Родичі і кохані

 — На жаль, я нічим особливим не зможу вам допомогти, — голос спадкоємця покійного Рудника, дев’ятнадцятирічного студента Максима, був ввічливим, але цілковито байдужим. — Я приїхав до України лише, коли мені повідомили про смерть дядька. До того навчався за кордоном, за програмою обміну. Я його й не знав майже… Так, кілька разів бачив мельком на якихось родинних святах ще в дитинстві. А потім вони з моїми батьками перестали спілкуватися.

 — А яка була причина їхньої сварки? — мені було важливо дізнатися будь-яку інформацію. Через те, що я гадки не мала, де копати, просто тягнула за будь-яку ниточку, котра опинялася в зоні моєї досяжності. 

 — Не знаю, напевно, — Максим на мить замовк, нібито щось пригадував, а потім продовжив: — Я думаю, і сварки жодної не було, вони просто віддалилися один від одного. Мої жили досить скромно, а дядько в дев’яностих роках спершу торгував на базарі, возив товар із Туреччини, потім ото зайнявся комп’ютерними клубами… Мама з батьком у мене принципові, за чесну працю на благо суспільства і все таке… 

 — А ви?  — не втрималася я. 

 — Що я? 

 — Будете продовжувати дядьків бізнес?

 — Не знаю, я ще не вирівшив. Вірніше, нічого протизаконного я однозначно не робитиму, але ж  можна просто зробити комп’ютерні клуби для молоді, без азартних ігр… Одним словом, треба ще в усьому цьому розбиратися…

 — А хто знайшов його тіло? 

 Він замислився. 

 — Прибиральниця, здається. Вона давно у нього працювала, років десять, якщо не помиляюсь. Вірніше, не у нього, а в якійсь клінінговій фірмі,  просто він домовився, щоб прибирала саме вона. 

 — А ви можете дати мені її контакти? 

 — Десь був телефон.. Зачекайте, — у слухавці щось зашаруділо, і Максим продиктував мені номер. 

 — А як її звуть? 

 — Олена ніби. Прізвище не пам’ятаю. Вона прийшла прибирати і знайшла дядька, який лежав на ліжку, ніби спав. Заходилася прибирати, а потім вже як мала йти додому, зазирнула до його кімнати — а він лежав у тій же позі. Вона підійшла ближче і побачила ту записку. Тут уже заходилася його будити, приводити до тями, викликала “швидку”... Але лікарі тільки констатували смерть…

 — Ясно… Дякую вам.

 — Якщо можна, згадайте у тій статті, що я комп’ютерний дизайнер, — раптом сказав Максим. — Може, комусь із читачів буде потрібен такий спеціаліст…

 — Добре, згадаю, — я не зрозуміла, навіщо те йому, адже він тепер став багатою людиною. Втім, у кожного свої дивацтва…

***

“Де лежала записка” — записала я і поставила знак оклику. 

І ще: “Чи був поряд із тьілом посуд, з якого він випив отруту?”

Адже це могло підтвердити чи, навпаки, спростувати теорію про самогубства. Хай вони були незнайомі особисто, але хтозна, могли, наприклад, списатися в інтернеті, хіба там мало якихось чудернацьких спільнот? 

До речі, треба погуглити ці слова “Зустрінемось у пеклі”, може, хтось раніше уже писав таку записку чи отримував її? 

Але перед цим я вирішила зателефонувати ще й  Насті Сиренко, колишній співробітниці покійного Карп’юка і за сумісництвом його співмешканці. 

***

Телефони рідних жертви роздобув мені Сергій. Коли я вийшла з кабінету Марти, то відразу ж зателефонувала йому, назвала прізвища й імена підозрюваних і попросила “пробити” по своїй базі їхні адреси і телефони. 

Все-таки добре, що він має скрізь знайомих і зв’язки, бо інакше б довелося шукати ці дані довго й нудно…

Настя довго не відповідала, я вже збиралася натиснути на “відбій”, аж раптом почула ледь протяжний тоненький голосок. 

 — Доброго дня, — сказала швидко. — Я з редакції, ми пишемо статтю про вашого чоловіка, чи можна з вами зустрітися? 

Настя ніби задумалася на мить. Я чула лише її дихання. А потім вона відповіла:

 — На жаль, сьогодні я не можу. Зараз у мене фітнес, а потім буде косметолог. А після косметолога — психотерапевт. Можливо, ви візьмете в мене інтерв’ю завтра? 

 — Добре, завтра о дев’ятій буде нормально? 

 — О дев’ятій я ще сплю, — відповіла Настя. — Може, о дванадцятій? 

 — Домовились, — я зраділа, бо жоден з родичів загиблих  не почав відмовлятися від бесіди чи якось сперечатися. 

 — А візажист у вас свій буде чи мені запросити власного? — поцікавилася вона. 

Я одразу навіть не зрозуміла, до чого тут візажист. Потім мені дійшло, що дівчина думає, що потрапить в телевізор, тож хоче бути гарною. 

 — Насправді це не зйомки, — спробувала поснити я. — Ви просто дасте відповідь на кілька моїх запитань. Вони нескладні, і не займуть багато часу…

 — Отже, це буде не відео? — дівчина ніби трохи посумнішала.

 — Так, у нас паперове видання. Звісно, ви отримаєте один примірник безкоштовно.

 — Ну добре, — вона кашлянула. — Завтра о дванадцятій приїздіть до мене. Оператора з камерою значить не буде?

 Я кивнула.

 — Шкода, — протягнула Настя. — Можна було б на Тік Ток викласти! 

 — Ні, дякую, я сама розберуся з усім, що мене стосується, — сказала я. 

 — Тоді давайте, озвучуйте свої питання, — заявила вона. — Бо в мене зовсім мало вільного часу…

***

Що ж, на сьогодні буде все. Завтра зранку зустріч з Настею, а увечері збіговисько випускників. Хоча, може мені забити й не піти на нього? Але я мала принцип завжди дотримуватися свого слова. Пообіцяла, то треба, хочеш не хочеш, виконувати. 

Підійшла до дзеркала і прискіпливо оглянула своє відображення. Волосся відросло, потрібно підстригтися, а то вигляд не дуже охайний. Та й руки привести до ладу не завадить. Хоча я робила найелементарніший манікюр, навіть лаком не покривала нігті, лише прозорим покриттям, та коли підпилювала їх сама — вони  починали ламатися. Тому краще звернутися до професіоналів. 

Отже, на завтра ще візит до перукаря і манікюр. А сьогодні я можу спробувати поговорити з тією прибиральницею, Софією… 

Я дістала папірець з номером, який дав мені Максим. Після кількох гудків у слухавці почувся тихий голос: