2. Трохи солодкого не завадить...

Я ніколи не зустрічала її раніше. Можливо, вона просто мене з кимось сплутала? Таке частенько трапляється. Але мені вже перехотілося сидіти в цьому ресторанчику. Лягати спати було ще рано, і я вирішила прогулятися вечірнім містом.

Зрештою, цю пору і справжнім вечором не назвеш, була п’ята година, надворі панував синюватий присмерк. Крізь нього м’яко світилися вуличні ліхтарі та різнокольорові рекламні вивіски. 

Було дивно йти вулицями, які я колись знала, як свої п’ять пальців, могла з заплющеними очима знайти усі повороти, сходи  та пам’ятники, згадати, де росло яке старе дерево, а в якому місці колись була велика калюжа…

Та попри всі такі ностальгійні “якірці”, місто вже не було тим, яким я його пам’ятала з дитинства. Скрізь, як гриби після дощу, повиростали магазини і крамнички, кав’ярні та пекарні, караоке-бари та боулінги, салони краси і  аптеки. На місці старого Будинку побуту, куди колись мама мене водила стригтися, з’явився величезний бізнес-центр зі скла і металу. В тихому парку, де колись греблися кури з сусіднього приватного сектору, миготіли вогнями і гриміли гучною музикою атракціони. Щільний потік машин, прямо як у столиці, котився центральною вулицею. Був час пік, люди їхали з роботи, додому, де їх чекали домашні клопоти та рідні люди.

Одна я нікуди не поспішала, бо ніхто мене тут особливо не чекав. Раптом у сумочці задзвонив телефон. Я дістала його й поглянула на визначник номера. Це був Сергій. Серце моє забилося частіше. 

 — Алло, — промовила я, затамувавши подих.

Його голос був дуже далеким, ніби нас розділяло не двісті кілометрів, а дві тисячі.

 — Як доїхала? — бадьоро спитав він. — Ти була вже в поліції? Що дізналася?

 — Мені сказали прийти завтра, — відповіла я. 

 — Ти зараз у батьків? — продовжував розпитувати він.

“Ні, в коханця”, — хотілося сказати мені, аби просто почути, яка буде його реакція.

Але звісно, я нічого такого не сказала.

 — Зараз я гуляю містом…

 — Ну добре, відпочивай, — десь на  задньому тлі його голосу грала тиха музика, так ніби він сидів у ресторані, кінотеатрі  або ще в якомусь розважальному закладі. — Тримай мене в курсі усіх новин, добре?

 — Обов’язково, — бадьоро відповіла я. 

Насправді мені хотілося плакати, не від того, що він десь зараз відпочиває з тією, новенькою. А від того, що я вже ніде не почувалася вдома. 

Ні в рідному місті, хоча десь тут була квартира, у яку мене принесли з пологового, і де я прожила перші сімнадцять років свого життя. Але зараз у ній мешкали чужі люди… 

Ні в селі, в хаті батьків. де все здавалося чужим і незручним, і від них я відвикла, вони забагато говорили і ніби запобігали переді мною…

Ні в місті, де я досі жила і працювала, змінивши кілька орендованих квартир, бо на свою власну так і не спромоглася зібрати грошей.

Можливо, колись у мене буде власна домівка, а може, й ні… Яке це має значення? Аж някого…

 — Ну тоді до зв’язку, — і він розірвав дзвінок, не дочекавшись, щоб я щось відповіла. 

Я повільно сховала телефон назад у сумку і зіщулилася. 

З неба почав накрапати дрібний дощ, потрібно було повертатися до готелю. 

Мабуть увімкну зараз телевізор, знайду якусь стару романтичну комедію, добре поплачу, і вся ця хандра минеться. А ще краще, якщо поєднати перегляд із чимось солодким. Наприклад, тортом “П’яна вишня”.

Я саме проходила повз кондитерський магазин, у вітрині якого  були спокусливо  розкладені найрізноманітніші смаколики. До вітрини прилип хлопчик років шести у синій куртці та смішній плетеній шапочці з помпоном. 

Двері відчинилися, і з магазину вийшла молода жінка, мабуть, його мама. Хлопчина тут же підбіг і зазирнув у пакет, який вона тримала в руці.

 — Все вдома, — суворо сказала жінка. — І після того, як з’їси суп.

Потім її очі перебігли на моє обличчя, і вона несподівано широко усміхнулася.

 — О, привіт, Ілоно! Ти на зустріч випускників приїхала? Сто років тебе не бачила! 

***

Я якусь мить нерозуміюче витріщалася на неї, навіть думала спитати, чи жінка ні з ким мене не сплутала. Але ж вона назвала моє ім’я… Тут вона усміхнулася, і немов на старих фотографіях, які колись робив мій тато, проявляючи  їх у ванночці зі спеціальним розчином,  на її обличчі почали проступати знайомі мені риси.

 — Катя? Мироненко?  — невпевнено спитала я.

 — Ну, зараз я Ковальчук, — моя колишня однокласниця підморгнула, скуйовдивши  русяву шевелюру. сина.

 Так, це була наша незмінна староста, відмінниця і активістка Катерина, улюблениця всіх учителів, яку втім, багато хто з однокласників називав вискочкою і зубрилою. 

Ми не були великими друзями, але я зрозуміла, що рада її бачити. Зробила крок назустріч і обняла, вона ще дужче заусміхалася:

 — Сто років тебе не бачила, Ілон! Але ти зовсім не змінилася, навіть зачіска така сама!

 — Просто я консерваторка, — засміялася я. 

  — Де ти живеш? Ким працюєш? — засипала вона мене питаннями, водночас розповідаючи і про своє життя-буття. Малий у цей час нетерпляче переступав з ноги на ногу, але мовчав. 

Коли перший обмін інформацією про себе та інших однокласників відбувся, Катя знову спитала, чи я в курсі, що післязавтра у нас зустріч випускників. 

 — Ні, мені ніхто не писав і не дзвонив, — я знизала плечима. 

 — Дивно, я думала, що всім повідомила. Мабуть, десь загубила твої координати. Але ж це чудово, що я тебе отак зустріла! Просто знак долі! То ти прийдеш, правда? Гроші можеш мені на картку перекинути…

 — Я не знаю… — мені не дуже хотілося йти на ту зустріч. — Я взагалі-то по роботі приїхала…

 — Ну ти що, як це не знаєш? Приходь неодмінно! Жодні заперечення не приймаються! 

 — Мамо, я хочу в туалет, — раптом голосно промовив хлопчина. 

Я подумала, що він, незважаючи на юний вік, уже чудовий психолог. Жоден інший привід закінчити набридлу розмову з його боку не спрацював би так моментально, як цей.