1. Редакційне завдання

— Ілоно, зайди будь ласка, — голос Сергія в телефонній трубці звучав втомлено і трохи ліниво. Він уже давно не викликав мене до свого кабінету, як у старі добрі часи, коли ми могли зачинитися там удвох на півдня, наплювавши на всі правила пристойності, і даючи моїм колегам щедрий привід для пліток. 

В серці спалахнула і тут же згасла іскорка надії. Раптом він вирішив покинути ту? Зрозумів, що зі мною було краще. Адже я завжди робила все, що йому хотілося, була такою, якою він хотів мене бачити, як зовні, так і за вдачею. І все одно не втримала його, як не може втримати благенький парканчик натиску весняної повені. 

Він зустрів іншу — молодшу, зі стрункішою фігурою і красивішим волоссям. Що вона не могла два слова докупи зв'язати і зловживала лайкою, не мало особливого значення. Тепер я, як та королева у вигнанні, удостоювалася лише завдань, що маю робити, надісланих у месенджер. Сергій уникав спілкування зі мною віч-на-віч, хтозна чому. Можливо, боявся, що я влаштую скандал, почну істерити, вимагати якихось привілеїв для себе? А може, просто якась крапля совісті все ж у нього залишилася, і він просто відчував дискомфорт від споглядання мого похмурого виразу обличчя. 

У будь-якому випадку, "на килим" мене вже не викликали давно, більше двох місяців. І стільки ж часу я не бувала у Сергієвій розкішній двоповерховій квартирі на третьому поверсі нової дев'ятиповерхівки. Я вже поступово почала звикати до думки, що мені дали відставку, навіть не так уже боліло серце, коли стикалася з ним у холі чи в їдальні. Тоді ми швидко, як тіні, прошмигували один повз одного і ховалися хто в автівку, а хто просто   у свої власні думки та фантазії. Лише в цих фантазіях та ще нечастих снах він досі залишався моїм…

***

— Ілоно, ти вже два роки не була у відпустці, — він покрутив у руці графік, наданий відділом кадрів. 

— Певно, я трудоголік, — вийшло навіть усміхнутися. 

— Ну, це не діло, так і захворіти можна. Давай візьмеш місяць чергової, а я тобі ще доплюсую місяць відрядження, і ти трохи перезавантажишся, подивишся на світ по-новому…

— Відрядження? — я підняла одну брову. — Куди я маю їхати? 

— Ти ж родом із N? — він назвав моє рідне місто, яке я, правда, залишила більше десяти років тому. 

Я кивнула. Зрештою, все це було вказано в моїй особовій справі. 

— Чудово, з'їздиш, значить, на малу батьківщину, погостюєш у батьків. Вони ж досі там живуть? 

— Ні, переїхали до села в передмісті.

— То ще краще, свіже повітря, здорове харчування… Ти дуже змарніла останнім часом, сама на себе не схожа. 

"Ну, дякую за комплімент, — подумала я. — Звісно, змарніла, бо весь час тільки й думаю, чому ти вирішив покинути мене, що зі мною не так? А тепер ще й відправляєш подалі від себе на два місяці… Не здивуюся, що коли повернуся, потраплю в акурат на твоє весілля…"

— Отже, ти згодна, я дуже радий, що ти нарешті вирішила взятися за розум і подбати про себе, — він узяв наперед роздруковану заяву і розмашисто розписався. — Автограф, будь ласка, — простягнув мені і усміхнувся. На мить його обличчя стало таким же як і раніше — без цієї ділової маски, живим, веселим, молодим. 

Я підсунула до себе аркуш паперу і, не читаючи, розписалася. Рука тремтіла.

"Так, спокійно, не показуй йому, що тобі боляче!"

— Ну добре, а що я маю робити у відрядженні? — спитала, намагаючись говорити якомога більш байдуже. — У нашому місті майже нічого не відбувається. Не думаю, що новини про те, скільки стільців виробив меблевий комбінат чи який концерт дали місцеві "зірки", будуть цікаві нашим читачам…

Сергій вкрадливо усміхнувся, ледь нахиливши голову. 

— Там є тема для нашого матеріалу… Чи навіть серії публікацій, — промовив він своїм низьким оксамитовим голосом, від одного звучання якого колись у мене буквально зносило дах. 

— Цікаво, — насправді мені було цілковито байдуже, що там сталося. Навіть якби якийсь землетрус чи ураган зніс півміста, то для мене це не мало б жодного значення. Я хотіла залишатися тут, у центральному офісі, навіть попри те, що кожна зустріч із шефом та його новою пасією знову й знову ятрила вражене самолюбство, немов сипала сіль на відкриту рану.

Розуміла, що, може, й справді, поїхати звідси — було б найкращим виходом. Але  відчайдушно чіплялася за власні ілюзії — що коли перебуватиму недалеко від нього, ще зможу щось змінити…

— … обох знайшли мертвими у власних ліжках, — я здригнулася, бо через власні думки прослухала початок фрази. — У будинках жодного сліду присутності чужої людини. Нічого не зникло, ніяких чужих відбитків, взагалі нічого. Тільки поряд з кожним із цих чоловіків було знайдено аркуш паперу, на якому було надруковано: "Зустрінемось у пеклі!"

— Це що, маніяк якийсь? — я знизала плечима. 

— Поки що невідомо. Але, згідно проведеного розслідування, обоє померли практично одночасно. Їх отруїли невідомою хімічною речовиною. На тілах не було жодних ушкоджень чи слідів боротьби. 

— Це скоріше схоже на містику, — я зітхнула. — Краще б Ярину послав, вона у нас спеціалізується на різних потойбічних історіях…

— Я хочу, щоб цю статтю написала ти, — Сергій підбадьорююче мені усміхнувся. — Це буде для тебе стимулом відволіктися від щоденної рутини, і, можливо, вийти на новий щабель професійного розвитку. Я вірю в тебе, Ілоно! У тебе все вийде! 

"Щоб ти здох", — подумала я, дивлячись у його сяючі від задоволення власною винахідливістю очі. Але вголос сказала:

— Дякую! З Днем закоханих тебе! 

— І тебе, — він простягнув мені товстенький конверт. — Ось тобі мій подаруночок! 

Найбільше за все мені хотілося взяти ті гроші ( бо в конверті, безперечно, були вони) і кинути в його самозакохану пику. Але я вже була далеко не в підлітковому віці, коли подібні жести виглядали доречними. Та й розуміла, що моя істерика нічого не змінить, тільки змусить його знову заявити, що він турбується про моє здоров'я, тепер уже психічне.