Бонус 1

Стас 

Через два місяці 

 Ліза вже на п’ятому місяці вагітності, і я нарешті можу любуватися тим, чого так довго чекав, — у неї почав округлюватися й ставати помітним вагітний животик. Раніше я просто божеволів від Лізи й вважав найкрасивішою у світі, але зараз вона буквально розквітла. У неї навіть з'явилися милі, трохи пухкі щічки. Щоправда, казати їй про ці щічки вголос було суворо заборонено — Ліза відразу страшенно обурювалася й удавала, ніби злиться. 

 Нещодавно ми влаштували невеличке гендер-паті в колі найближчих і дізналися, що в нас буде син. Чесно кажучи, мені було абсолютно все одно, хто народиться — я й так перебував у повній ейфорії від самісінької думки, що в нас із Лізою буде дитина. Хоча якось піймав себе на думці, що був би не проти маленької донечки, схожої на Лізу. Але син — це теж круто. Значить, дівчинка буде наступного разу. 

 Зараз ми сидимо у вітальні нашого будинку. Ліза, підібгавши під себе ноги, затишно вмостилася на дивані з планшетом і щось натхненно розглядає, підбираючи меблі в дитячу. А я сиджу поруч із ноутбуком. Останнім часом я намагаюся виконувати більшість робочих справ дистанційно, аби якомога більше часу бути поруч із нею. Розумію, що в деяких моментах із турботою явно перебільшую й надто сильно її опікаю, але нічого не можу з собою вдіяти — просто боюся залишити її саму хоч на день. 

 Втім, нудьгувати з Лізою не доводиться: через гормони її настрій інколи змінюється зі швидкістю світла. 

 Наприклад, під час подачі заяви в РАЦСі вона буквально в останній момент передумала й вирішила залишити дівоче прізвище — Гордієнко. Я тоді навіть сперечатися не став. Мені, звісно, було б приємніше, якби вона взяла моє прізвище, але якщо вона так захотіла — хай буде так. 

 Проте сьогодні Ліза вирішила піти далі. 

 — Стас, — раптом каже вона, не відриваючись від екрана. — А яке прізвище буде в нашого сина? 

 — Як яке? — я відволікаюся від монітора й здивовано дивлюся на неї. — Бойченко, звісно. 

 — Ну ні, це нечесно, — Ліза відкладає планшет і складає руки на грудях. — Народжують жінки, дев'ять місяців виношують теж жінки, а прізвище й по батькові дитина чомусь завжди отримує від батька! До того ж, Гордієнко звучить набагато красивіше. 

 Я подумки напружуюся, розуміючи, що розмова звертає на дуже небезпечну територію. 

 — Ліз, ну так прийнято. Діти зазвичай беруть прізвище батька. Це ж нормальна практика, — обережно починаю я, закриваючи ноутбук. 

 — «Прийнято» — це не аргумент! — парирує вона, і в її очах спалахує знайомий упертий вогник. 

 — Ну це буде якось дивно, якщо в мене з сином будуть різні прізвища, — роблю останню спробу переконати її.

 — А якщо в мене з сином будуть різні прізвища, то це не дивно, так значить? 

 Суперечка обіцяє бути довгою, а хвилювати її зараз — це останнє, чого я хочу. І тут мені в голову приходить компромісна ідея. 

 — Гаразд, а якщо подвійне? — пропоную я. — Гордієнко-Бойченко або Бойченко-Гордієнко? 

 Ліза замислюється, кілька секунд зважує все в голові й нарешті погоджується: 

 — Непогана ідея. Але тільки за умови, що моє прізвище буде першим! 

 — Домовилися, — усміхаюся я й пригортаю її до себе, подумки радіючи, що конфлікт погашено. 

*** 

Через тиждень 

 Близько другої ночі я прокидаюся від того, що хтось наполегливо й ритмічно штурхає мене в плече. 

 Сон миттєво розвіюється. Я підхоплююся на ліжку, очікуючи найгіршого — або щось болить і треба терміново викликати лікаря, або в Лізи знову прокинулися її химерні кулінарні забаганки. Останнім часом у топі її гастрономічних хітів упевнено тримаються креветки зі згущеним молоком і чипси з нутеллою, тому я вже морально готовий їхати на нічну заправку чи шукати цілодобовий магазин. 

 — Що таке, Ліз? Щось болить? Чи знову хочеш чогось? — випалюю я, протираючи очі. 

 — Ні, все добре, — спокійно відповідає вона. — Просто я тут подумала... Коротше, я передумала. Хай у сина буде тільки твоє прізвище. Бо подвійне — це якось надто довго й складно для документів. 

 Я полегшено видихаю й знову відкидаюся на подушку. 

 — Ну от і чудово... 

 — Але! — вона піднімає вгору вказівний палець. — Взамін ім’я для нього вибираю тільки я. Ти не втручаєшся. 

 — Та взагалі без питань, — легко погоджуюся я, все ще перебуваючи напівсонним. Мозок відмовляється нормально міркувати о такій порі. — Вибирай. 

 — У мене вже є варіант. 

 — І який? 

 — Адольф, — урочисто промовляє Ліза.

 Мене ніби струмом вдаряє. Рештки сну випаровуються за частку секунди. Я аж підскочую на ліжку й витріщаюся на неї. 

 — Ти ж зараз не серйозно?.. 

 — Чому це не серйозно? — обурюється вона, склавши руки на грудях. — Я на такі важливі теми не жартую! Ну ти тільки вслухайся: Адольф Станіславович Бойченко. Звучить же! А ніжно можна називати — Адольфик... 

 Я випускаю довгий, важкий подих і закриваю обличчя долонями: 

 — Мій дід від нас просто відречеться. 

 — Ти перебільшуєш! — фиркає вона. 

 — Ну, може, й не зречеться, але підколюватиме нас і малого до кінця життя — це гарантовано.

 — Взагалі-то є купа відомих людей із цим ім’ям, крім Гітлера! — не здається вона. — Ось, наприклад, один із найулюбленіших акторів моєї бабусі — Адольф Вольбрук! 

 — Ліз, про існування Адольфа Вольбрука знаєш тільки ти, Роза й ще може кілька людей у світі. А про Гітлера знають усі. Асоціації будуть відповідні. Уявляєш, як малому буде «весело» в школі?

 Ліза на хвилину замовкає. Вона сидить непорушно, задумливо закусивши губу, і, здається, аналізує мої аргументи.

 — Добре, переконав, — нарешті зітхає вона. — Адольф дійсно не підходить. Тоді у мене є ще один варіант.

 — Який? — з остеріганням запитую я.

 — Юджин! На честь персонажа з мого улюбленого мультика дитинства, «Рапунцель».