Розділ 38

Ліза 

Через три тижні 

 — Лізо, ходи снідати! — заглядає в кімнату мама й тепло усміхається. 

 Я лише важко зітхаю, сильніше підібгавши ноги й загортаючись у ковдру. 

 — Я не хочу їсти, мам. Не голодна. 

 — Так, Лізо, досить дуркувати. Давай піднімайся, — вона вдавано суворо вигинає брову, але в очах проглядає співчуття. — Хочеш чи ні, а організму потрібні сили. Тим паче, ти останнім часом зовсім розклеїлась. 

 Мама прикриває за собою двері, а я так і залишаюся лежати, розглядаючи стелю. Вона має рацію — останній тиждень я справді сама не своя. Апетиту немає, у тілі постійна слабкість, а настрій змінюється по десять разів на день. Тепер я буквально можу розплакатись через будь-яку дрібницю. Особливо накочує, коли згадую про Стаса. Варто лише подумати про нього, як очі відразу стають мокрими. Така емоційність навіть для мене нехарактерна. 

 Як же я за ним скучила. Буквально рахую дні до весілля, бо відразу після нього збираюся летіти додому першим же рейсом. Попри те, що я сама розвернулася й пішла, зараз, на відстані тисяч кілометрів, прийшло чітке усвідомлення: я люблю його так сильно, що аж страшно. І з кожним днем ця туга стає лише глибшою. Іноді ночами, коли не спиться — а це тепер стабільно кожну ніч — починаю мучити себе питаннями: а що він зараз робить? Як він там? Може, взагалі вже й думати забув про мене? Від таких думок серце стискається, але зупинити цей потік роздумів у мене не виходить. І це триває від самого мого прильоту в Париж. 

 Коли я прилетіла сюди три тижні тому, мама зустріла мене відразу в аеропорту. І вже в машині, поки водій віз нас крізь міські затори, я розповіла їй про авантюру тата, свої пригоди в селі та нашу безглузду сварку зі Стасом. Мама у відповідь видала цілу повчальну промову про те, яка я запальна і нетерпляча. Сказала, що я засмутила і себе, і Бойченка, і взагалі вчинила як нерозумна дитина, піддавшись емоціям. Навіть порівняла мене з нашою колишньою сусідкою, яка під час сварки з чоловіком примудрилася на емоціях спалити власний дім, а коли оговталася — замість будинку залишилась суцільна руїна. 

 Її слова мене зачепили, бо я розуміла, що мама має рацію і плакати захотілось ще сильніше. На щастя, вона не стала далі розвивати цю тему і вчасно перевела розмову на інші речі. Ми почали розпитувати одна одну про життя, ділитися новинами, і за цими балачками дорога до їхнього з Габріелем будинку минула непомітно. 

 З самим нареченим я познайомилася вже ввечері, коли він повернувся з роботи. Спочатку я трохи переживала, як буду з ним спілкуватися. Це мамі легко — вона завжди захоплювалася Францією, тому французьку ще в молодості вивчила досконало. Пробувала свого часу і нас із Артемом навчити, але нам обом це йшло якось занадто туго. Я налаштувалася говорити з Габріелем англійською, з нею в мене все в порядку. Але, на щастя, виявилось, що у Габріеля мама — українка. Тому і він, і його син Алекс чудово знають і розуміють українську мову, що максимально полегшує наше спілкування.

 Габріель виявився надзвичайно приємним, красивим та інтелігентним чоловіком. Він зустрів мене дуже привітно й щиро, що взагалі не йшло у жодне порівняння з Веронікою, дружиною мого батька. Йому сорок п'ять, мамі — сорок три, і вони виглядають неймовірно гармонійно. Дивлячись на них, я зловила себе на думці, що в них цілком ще можуть бути спільні діти. І я була б тільки рада за маму, якби в мене з'явився ще один братик чи сестричка.

 Перші два тижні в Парижі минули чудово. Я з головою поринула в передвесільну метушню, допомагала з декором, вибором меню і дійсно змогла відволіктися. Реально кайфувала від процесу. Проте останній тиждень мені раптом знову стало сумно. Навіть приліт Артема і бабусі чотири дні тому цього не змінив.

 Мама сама запросила колишню свекруху, бо попри розлучення з моїм татом, у них збереглися дивовижно теплі стосунки. Як то кажуть, колишніх свекрух не буває. Мама рано втратила своїх батьків, тому Роза стала для неї дуже близькою людиною. Свого часу під час розлучення бабуся навіть без вагань прийняла сторону мами й потім пів року принципово не розмовляла з власним сином. 

 — Лізо! — з коридору долітає гучний і командний голос Рози. — Ану швидко підіймай свою п'яту точку і марш на кухню! Знову сніданок проспиш! 

 Протистояти цьому фірмовому тону бабусі марно. Тому, подобається мені це чи ні, а вставати треба. 

 Зітхнувши, я підводжуся з ліжка і переодягаюся в легкий рожевий сарафан. Намагаюся надати собі пристойного вигляду і виходжу з кімнати до їдальні, де вже зібралася вся наша велика компанія. 

 Тут уже панує звичне ранкове життя. Величезні панорамні вікна пропускають яскраве паризьке сонце, яке заливає світлом весь стіл. Навколо панує легкий гомін. Габріель сидить на чолі столу, зосереджено гортаючи якісь робочі графіки в планшеті, але, помітивши мене, привітно киває. Поруч мій брат Артем про щось жваво розмовляє з Алексом. Попри те, що вони познайомилися всього кілька днів тому, хлопці встигли нереально здружитися й тепер обговорюють якісь свої теми. Мама з Розою сидять трохи осторонь, обклавшись каталогами, і тихо узгоджують останні деталі весілля. 

 — Ну от, нарешті ти вийшла до нас, — усміхається мама.  

 — Давай за стіл, лялечко. Тобі треба нормально поїсти, — лагідно каже бабуся, розглядаючи мій блідий вигляд. — Подивися на себе. Скоро вітром здуватиме. Що з тобою взагалі відбувається? 

 — Та просто перевтомилася трохи, — тихо відповідаю я, ховаючи погляд. 

 Хатня робітниця підходить до столу, наливає мені каву і ставить переді мною тарілку з пишними млинцями, политими сиропом і прикрашеними свіжою чорницею. Від одного вигляду їжі шлунок стискається, але під пильним оком бабусі я все ж відрізаю маленький шматочок і з'їдаю. 

 Поки навколо триває жвава розмова, я розглядаю коричневу рідину в чашці, і тут мої думки раптом повертаються до того, що не дає мені спокою вже другий день.