Розділ 37

Стас 

Через 4 дні після подій у клубі 

 Офіційно заявляю: ця дівчина колись мене точно доведе. І треба ж було так вляпатися? Але куди я вже дінуся — люблю її до нестями. Без неї навколо все відразу стає якимось прісним і нудним. 

 Злився я тоді на дворі клубу недовго — від сили хвилин десять, поки адреналін після бійки не впав. Самому паршиво стало за те, що не стримався й наговорив їй купу різких слів. Хотів просто, щоб вона нарешті почула мене, а натомість виставив її винною.

 А Гордієнко у відповідь влаштувала такий перформанс, що в мене аж мову відняло. Накричала на мене, зірвала з пальця те трав’яне кільце, кинула його мені під ноги й гордо пішла геть, навіть не вислухавши моїх вибачень. Побігла назад у клуб, походу шукати свого братика, щоб забратися звідси якнайдалі. 

 Але, як не дивно, коли перший шок минув, я сприйняв усе це із залізним спокоєм. Що вдієш? До химерного характеру Лізи треба було давно звикнути, і відмовлятися від неї через черговий емоційний вибух я не збираюся. Ми все одно будемо разом, і я зобов'язаний нарешті до неї це донести. 

 Бігти за нею відразу в приміщення й влаштовувати розбірки при всьому натовпі не було сенсу — я вирішив дати їй час трохи охолонути. Добре знав, що зараз Гордієнко жодні мої аргументи не візьмуть. Та й мені самому треба було трохи перевести подих і заспокоїтись. 

 Зачекавши кілька хвилин біля входу, я побачив, як вони з Артемом швидким кроком вийшли на вулицю й рушили в бік дороги. Я тихо пішов слідом, тримаючись на безпечній відстані. Йшов акуратно, у тіні дерев, так, щоб вони мене не помітили, але залишалися в полі зору. Сільські дороги вночі — штука специфічна, і я мав переконатись, що вони нікуди не влипнуть і не заблукають. Тільки коли побачив, що їх зустрів дядько Степан і вони сіли на його віз, я нарешті видихнув. 

 Далі я сам пішки повернувся в село. Йти до діда ночувати не міг — там була Ліза, яка за якихось пів години точно не заспокоїлась. А влаштовувати другий раунд скандалу — не хотілось. Тому я вирішив напроситися на ночівлю до свого друга дитинства, Тараса. 

 Ми познайомилися, коли нам було років по п'ять чи шість. І кожне літо проводили разом, оскільки батьки щороку відправляли мене сюди на канікули. Саме Тарас колись навчив мене стріляти з рогатки, ми разом вчилися кататися на велику і вперше спробували покурити у дванадцять років. Ми не бачилися роки два, але зараз я згадав про нього.

 Коли я підійшов до його будинку, у вікнах ще горіло світло. Я глибоко вдихнув і постукав. Двері відчинилися майже відразу. Тарас спочатку завмер від подиву, а потім поліз обійматися. Наступні години три ми просто розмовляли, ділилися, хто як жив увесь цей час. Зранку тепло попрощалися й пообіцяли більше не зникати. 

 Яке ж було моє здивування, коли я повернувся до дідового дому і не знайшов там ні Лізи, ні Артема. Дід розказав, що ввечері приїхала Роза й забрала їх. Першим поривом було рванути в місто слідом, але я розумів, що не можу кинути дідуся самого.

 Я попросив у нього телефон і набрав батька. Коротко, без зайвих деталей, пояснив, що нам із Лізою треба терміново повернутися до міста. Батько пообіцяв найняти для діда професійну сиділку, але попередив, що йому знадобиться кілька днів, щоб це організувати. Я без проблем погодився почекати. 

 Коли сиділка нарешті приїхала, я першим ділом рвонув до будинку Лізи. Але там мене чекав сюрприз: виявилося, вона в Парижі. Її мама через три тижні виходить заміж, і Ліза, недовго думаючи, зібрала речі й полетіла туди, щоб допомогти з підготовкою. Але я-то чудово розумів, що вона просто скористалася зручним приводом, щоб утекти від мене якнайдалі. 

 Спочатку я хотів кинутися за нею першим же рейсом. Але, трохи подумавши, зрозумів, що навіть не знаю, де саме її шукати в цьому величезному місті. Можна було спробувати вийти на її маму через Артема, але де гарантія, що вона захоче мені допомагати? 

 Вирішивши подумати про це трохи пізніше, я поїхав в офіс до батька. Пора було повернути свої особисті речі, бо без телефону і грошей я точно нічого не вирішу. 

*** 

 — Ви подивіться, хто завітав. Стас Павлович власною персоною, — батько підвівся з-за робочого столу й міцно потиснув мені руку, зустрічаючи у своєму кабінеті. — Привіт, сину. Ти з якого приводу? 

 — Батьку, я вирішив одружитись, — повідомив я. 

 — На кому? — сівши назад у крісло, він неквапливо відклав ручку і папери вбік й хитро примружився. По його задоволеному обличчю було чітко видно: він чудово знає відповідь, але просто хоче почути її від мене. 

 — Дуже смішно, — хмикнувши, я упав на стілець поруч із його столом. 

 Розмову перервала секретарка, яка вчасно зайшла до кабінету й поставила на стіл тацю з кавою. Ми мовчки почекали, поки вона розставить чашки, і щойно за нею зачинилися двері, ми продовжили розмову. 

 — То на кому? — насідав батько, приймаючи навмисне байдужий вигляд. 

 — А то ти не знаєш? — Що ж, давайте пограємо у вашу гру, Павле Юхимовичу. 

 — Вас, молодь, не зрозумієш, — він потягнувся до кави й хитро подивився на мене поверх чашки. В очах танцювали бісики. 

 — Тату, я однолюб, — зітхнув я із серйозним виглядом. — І одружитися можу тільки на Лізі Гордієнко. Не треба вдавати, що ти цього не очікував. 

 — А я що, щось вдавав? 

 — Ну тато, — протягнув я, не розуміючи його гри. Що він знову задумав? 

 — А що тато? — рознісся по кабінету його басистий сміх. — Сказав би одразу, що на Лізі. 

 — Так це само собою зрозуміло, вона ж моя наречена, — примруженими очима я вивчав батька. — Слухай, а дід у курсі був? 

 Бачу, що моє питання привело його в легкий ступор. Він навіть про каву забув і почав незрозуміло кліпати очима, швидко прораховуючи, де саме проколовся. 

 — У курсі чого, сину? Ти сьогодні такий загадковий, що я прямо не знаю, — забурмотів він, поправляючи комір сорочки. Невже так турбувався, що його таємницю розкрили?