Розділ 35

Ліза 

 Ми тихо відчиняємо вхідні двері й заходимо до коридору. Світло з вітальні падає на підлогу довгою смугою. Намагаємося йти навшпиньках, але старі мостини під ногами ледь чутно риплять, видаючи нас із потрохами. 

 У кімнаті за столом сидить Юхим Миколайович і... Роза. Моя бабуся. Вона виглядає так, ніби щойно зійшла з телеекрана: у своєму стильному кремовому костюмі та елегантному капелюшку, який увінчує її незмінний білявий начіс. Побачивши нас, дід Юхим відразу підіймає голову. 

 — О, внучки прийшли, — спокійно каже він, уважно оглядаючи наш пошарпаний вигляд. Погляд діда зупиняється на обличчі мого брата. — А що це в тебе, Артеме? 

 — Та так, невеличкий форс-мажор, — бурмоче Артем, торкаючись набряклої вилиці й намагаючись триматися невимушено. 

 Юхим Миколайович переводить погляд на мене, заглядає за наші спини й примружується: 

 — А де Стас? 

 — Він ще гуляє, — коротко кидаю я, намагаючись дивитися кудись убік. 

 Дід уважно вивчає мій вираз обличчя, киває якимось своїм думкам і з тихим зітханням підсумовує: 

 — Посварилися, значить. 

 — Як? Знову?! — вигукує бабуся, сплеснувши руками. 

 Я мовчу. Ну бо що тут скажеш? Вони й так усе зрозуміли без зайвих слів. Щоб перевести стрілки й розрядити обставу, Артем робить крок уперед і здивовано дивиться на Розу: 

 — Ба, а ти взагалі що тут робиш? 

 — А ти мені не радий? — узявшись у боки, обурюється вона у своїй фірмовій театральній манері. — Не можна вже улюблених онуків провідати? Всі вже сюди приїхали: і ти, Артемчику, і Іван... Одна я там сиджу в місті й нудьгую. 

 Я підхожу ближче, дивлюся бабусі прямо в очі і, не приховуючи втоми у голосі, тихо кажу: 

 — Розо, я хочу поїхати звідси. Забери мене, будь ласка. 

 — Як? Вже? — бабуся щиро дивується, округливши очі. — Лялечко моя, я ж тільки-но приїхала! 

 Але, помітивши мій рішучий і водночас згаслий погляд, вона миттєво серйознішає і замовкає. Оцінивши ситуацію, Роза коротко киває: 

 — Гаразд. Збирайте речі. 

 На збори у нас іде хвилин десять. Артему найпростіше — він свій рюкзак навіть не розбирав, тому просто забирає його зі своєї кімнати і все. А от мені складніше. Я вже встигла обжитися й порозкладати свої речі. На те, щоб красиво все складати назад, немає ні часу, ні моральних сил, тому я тупо хапаю речі й хаотично закидаю їх у валізи, аби тільки поскоріше з цим закінчити. 

 Коли ми з речами повертаємося до вітальні, Артем запитує в бабусі: 

 — А як ти, до речі, сюди дібралась? — цікавиться брат, озираючись довкола. — Ми на вулиці машини не бачили. 

 — Мене Іван привіз, — відмахується бабуся. — Я попросила його зупинитися далі по вулиці й зачекати там. Хотіла зробити вам сюрприз. І, як бачу, якраз вчасно вирішила навідатися. 

 Вона повертається до господаря хати й протягує йому руку на прощання: 

 — Ну що ж, Юхиме, було приємно познайомитися. Дякую за гостинність. 

 — Це взаємно, Розо, — дід потискає їй руку й тепло дивиться на нас із братом. — Приїжджайте, коли забажаєте. Навіть без Стаса. Я завжди буду радий вам. 

 Я не сумніваюся, що Юхим Миколайович говорить це щиро. Але по його погляду помітно: побачити знову Розу дід Стаса хотів би значно сильніше, ніж нас із Артемом. 

 Я підхожу до діда Юхима, міцно його обіймаю, шепочу «дякую» і йду до виходу. 

 Ми крокуємо нічною вулицею в бік автівки Івана. Повітря навколо зовсім охололо, нічна темрява стала густою та непроглядною. Бабуся йде посередині, стукаючи підборами по втоптаній землі, і з цікавістю розглядає нас. 

 — Ну і як вам сільське життя? — порушує вона тишу. — Бачу, часу ви даремно не гаяли й розважилися по повній програмі. І якщо по тобі, Лізо, це помітно лише за втомленими очима і засмагою, то от Артем за всього лиш добу, — підіймає вгору вказівний палець, роблячи на цьому акцент, — дійсно встиг натворити діл. 

 — Ой, ба, ну що ти починаєш? Все нормально, — віднікується брат, поправляючи комір. — Побилися трошки, з ким не буває? Тим паче шрами прикрашають чоловіків. 

 — Ну-ну, прикрашають, — скептично посміхається вона. 

 Нарешті ми доходимо до машини Івана, яка стоїть у тіні розлогих дерев. Водій помічає нас, швидко виходить і відчиняє двері. 

 — Так, Артемчику, — командує Роза, вказуючи пальцем уперед. — Сідай на переднє сидіння біля Івана. А ми з Лізою сядемо ззаду. Нам, дівчатам, треба трошки попліткувати. 

 Брат слухняно застрибує вперед, а ми вмощуємося на задньому сидінні. Машина м'яко рушає з місця, фари вихоплюють із темряви ґрунтову дорогу. 

 Я в кількох словах розказую бабусі про нашу сварку зі Стасом. Роза слухає, хитає головою, а потім емоційно каже: 

 — Ні, ну ви просто нереальні! Як можна було за кілька днів встигти і помиритися, і знову так сильно посваритися? Хоча... — вона раптом стишує голос і зітхає. — Воно й зрозуміло. В тебе ж мій характер. Я в молодості була точно така сама, якщо не гірша. 

 Бабуся відвертається до вікна і ледь чутно, майже під ніс, бурмоче: 

 — Значить, усе було даремно... 

 — Що даремно? — чіпляюся я за її фразу, підозріло прищурившись. 

 — А? — Роза злегка здригається, розуміючи, що сказала зайве, але швидко бере себе в руки. — Та це я так, про своє... Надіялась, що спокійний характер твоєї матері хоч трохи втихомирить наші Гордієнківські гени. А воно он як усе одно вилазить. 

 Я іронічно дивлюся на неї, піднявши одну брову. 

 — Ти серйозно? 

 По її обличчю чітко видно, що вона просто на ходу вигадує перше ліпше виправдання. І, що найкумедніше, з її акторським талантом у неї зараз це виходить ну дуже кепсько й фальшиво. Я продовжую мовчки дивитися на неї, чекаючи нормальної відповіді. 

 Бабуся тримається ще кілька секунд, а потім театрально змахує рукою, приречено зітхає і здається: 

 — Ну гаразд, гаразд! Програла. Здаюсь, — вона закочує очі. — Даремно такий план придумали.