Розділ 34

Ліза 

 Злість просто зашкалює. Я дивлюся на трав’яне кільце, яке щойно кинула Стасу під ноги, і хочу тільки одного — звалити звідси якнайшвидше. Не просто з цього клубу, а взагалі з села. Назад у місто, де все зрозуміло, де немає бійок з місцевими, сільських розбірок і — найголовніше — Бойченка. 

 От тільки як вибратися звідси серед ночі? 

 Автобуси о такій годині вже не ходять. А телефона, щоб викликати таксі, у мене немає. Може, він є в Артема, проте навряд чи хтось погодитися їхати в цю глушину посеред ночі.  Залишається варіант дзвонити Івану... Але й тут мимо. Я й так уже один раз його сьогодні викликала, а турбувати людину вдруге за день якось незручно. 

 «Гаразд, розберуся з цим пізніше», — обриваю цей потік думок. 

 Зараз головне — знайти Артема. Охоронець виставив усіх учасників бійки на вулицю, але поки я тут з’ясовувала стосунки зі Стасом, брат кудись зник. Сама я дорогу назад в темряві навряд чи знайду, а вдвох у нас будуть хоч якісь шанси. 

 Я розвертаюся і, витерши сльозу, яка таки покотилася по щоці, швидко йду назад до клубу. Стас лишається стояти там, надворі. Навіть не рушає за мною. Ну й нехай. 

 Тільки-но переступаю поріг залу, де діджей уже знову ввімкнув музику, як ледь не збиваю з ніг Артема. Брат притискає долоню до лівої вилиці, яка вже помітно набрякла, але виглядає цілком задоволений життям. 

 — О, Ліз, а я якраз тебе шукаю, — голосно говорить він, перекрикуючи баси. 

 — Ти де пропадав? Я думала, тебе охоронець теж вигнав. 

 — Та я назад прослизнув, — Артем поплескує себе по кишені джинсів. — По конверт вертався. Ті хлопці його кинули на підлогу, а там сума нормальна. Їм гроші не потрібні — ну й грець із ними. А нам у цьому селі вони ще знадобляться. Правда, довелося трохи відсипати. 

 — Кому? — не розумію я. 

 — Працівникам клубу. Як моральну компенсацію за те, що дискотеку їм трохи зіпсували. Зате тепер охоронець на нас вовком не дивиться. 

 Я мимоволі усміхаюся. А брат правий. Гроші дійсно зайвими не будуть. 

 — Артем, ходімо звідси, — я хапаю його за лікоть і тягну до виходу. — Будь ласка. Я посварилася зі Стасом. Дуже. І хочу повернутися додому. Прямо зараз. 

 Брат уважно дивиться на моє обличчя, помічає вологий блиск в очах й важко зітхає. 

 — Посварились, значить... Ну, якщо тобі так кортить, погнали. Скоро взагалі потемніє, а йти назад пішки хвилин тридцять. 

 Ми виходимо на вулицю й прямуємо в бік дороги, що веде до нашого села. Деякий час ідемо мовчки. Я крок за кроком прокручую в голові слова Стаса про мій нестерпний характер, і всередині все знову кипить від образи. Я ж просто хотіла як краще. Хіба це злочин?

 Раптом позаду чується глухий тупіт копит і скрип коліс. Ми з Артемом синхронно сходимо на узбіччя, звільняючи шлях. 

 Віз із кіньми наздоганяє нас і раптово зупиняється. 

 — Ліза? — пролунав із темряви чоловічий голос. 

 Я здригаюсь від несподіванки. Почути своє ім'я вночі посеред поля від незнайомця — принаймні лячно. Я повільно повертаюсь. Чоловік підносить ближче до обличчя гасову лампу, яку тримає у руці, і я впізнаю дядька Степана — того самого, який підвіз нас у перший день. 

 — Ой, дядьку Степане, це ви... — видихаю я, відчуваючи, як аж від серця відлягло. 

 — Ну а хто ж! Побачив силуети в темряві, думаю — дай зупинюся. Ви чого це пішки? Сідайте, підвезу. Я якраз їду додому і, на ваше щастя, живу всього лиш за три хати від Юхима. 

 — Дякую, ми з радістю, — озивається Артем. Він підходить ближче, простягає руку для рукостискання. — Я Артем, брат Лізи.  

 — Степан, — чоловік тисне йому руку. — Застрибуйте на віз, там чисто. Ще й плед лежить. Застеліть собі, щоб м’якше було. 

 Ми з братом залазимо на віз, і коні рушають далі. 

 — Возив молоко на продаж у місто, затримався трохи, — пояснює дядько Степан, поправляючи віжки, а потім запитує: — А чого ви без Стаса? Де загубили його? 

 — Ми посварилися, — коротко відповідаю я. 

 — Е-е-е, діло молоде, — добродушно сміється Степан. — Як посварилися, так і помиритеся. Ми з моєю Михайлівною в молодості по десять разів на місяць розходилися. То я не так подивився, то вона не те сказала. Я речі збирав, вона в сльози... А любили один одного так, що аж іскри летіли. І нічого, он уже сорок три роки разом. Трьох дітей виростили, п’ятьох онуків маємо. Старший он уже теж, мабуть, по клубах отак бігає.  

 Він починає весело розповідати якісь кумедні історії зі свого сімейного життя. Наприклад, про те, як колись переплутав і привів з пасовища чужу корову, і дружина тиждень із ним не розмовляла. Його голос звучить спокійно й розмірено, і я мимоволі поринаю у власні думки. 

 Слухаю його й розумію, що теж хотіла б цього зі Стасом. Прожити з ним купу років, сваритися через дурниці, виховувати дітей, зустріти разом старість. Від цієї думки образа на нього починає потроху стихати, залишаючи лише тугу. 

 — ...так що все буде добре, Лізок, — раптом виводить мене з думок голос дядька Степана. — Головне — гордість свою іноді вчасно за пазуху сховати. О, до речі! А я ж про твій боржок не забув, якщо що. 

 ​Я кліпаю очима, згадуючи день нашого знайомства і те, як він нас тоді виручив. 

 — О, точно! Зараз усе віддам, — я швидко залажу рукою в сумку, намацую конверт, який забрав Артем, і витягую звідти кілька купюр. 

 Протягую гроші дядьку Степану. Той обертається, дивиться при світлі лампи на папірці й аж віжки випускає від подиву. 

 — Та ти що, здуріла? — він махає руками. — Я ж пожартував! Які гроші, я просто до слова пригадав. 

 — Ні, беріть, ви заслужили, — наполягаю я, вкладаючи йому купюри прямо в долоню. — Ви ж і тоді нас підвезли, і ящики з курами допомогли розвантажити, і зараз серед ночі посеред поля підібрали. Беріть, усе чесно. 

 Дядько Степан дивиться на гроші, потім на мене і чухає потилицю.