Розділ 33

Стас 

 — Ви що, ще не одяглися? — Ліза з’являється на порозі й критично оглядає наш непрезентабельний вигляд. — Я так і знала. Добре, що знайшла серед ваших речей відповідний одяг. 

 Вона кладе на ліжко світлу сорочку та штани для мене, а поруч — чорні штани й поло для Артема. 

 — Дивний у тебе вибір одягу для села, братику, але для клубу якраз підійде, — коментує вона, впираючись руками в боки. — Що б ви без мене робили? Одягайтеся швидко, ми чекаємо надворі. 

 Ліза виходить, залишаючи нас самих. Артем відразу прикриває за нею двері, щоб нас ніхто випадково не почув, і повертається до мене: 

 — Стас, а як же наша зустріч із тими хуліганами з озера? Ми дійсно просто підемо до клубу? 

 — Все нормально, — заспокоюю його, натягуючи сорочку. — Я попросив діда, і він через свого знайомого дістав номер одного з тих хлопців, Колі. Я йому написав, і виявилося, що вони теж сьогодні йдуть у клуб, так що на місці й перетнемося і спокійно поговоримо. Добре, що Ліза за підготовкою до вечірки взагалі забула про ці розборки.  

 — Це, до речі, дуже дивно, — примружується Артем. — Взагалі на неї не схоже. Вона ж так панікувала, хотіла сама все розрулити, а тепер раптом заспокоїлася. 

 — Може, нові подружки відволікли, — знизую плечима. — Між іншим, я бачив, як двоє з тих дівчат виходили від Варвари. Одяг на них явно новий і брендовий. Схоже, ваш водій привіз пакунки не тільки для Лізи. Треба буде потім дізнатися причину її раптового альтруїзму. 

 Швидко закінчуємо збори й виходимо на подвір’я. Компанія вже готова і ми нарешті всім складом вирушаємо в сусіднє село.

***** 

Ліза 

 Я йду за руку зі Стасом, трохи відстаючи від решти. Інші крокують попереду, бо вони знають дорогу, а ми ні. До того ж мені просто необхідно поговорити з Бойченком наодинці. Нервово закушую губу, збираючись із думками, і не знаю, з чого почати. Щоб розрядити атмосферу, заговорюю про брата: 

 — Знаєш, я Артема просто не впізнаю. Замість того, щоб весь час зависати в телефоні, він спілкується з місцевими хлопцями, розпитує їх про село, цікавиться, як правильно паркан лагодити... 

 — Твій брат повернеться в місто зовсім іншою людиною, — усміхається Стас, стискаючи мою долоню.

 — Мабуть, те саме можна сказати й про нас, — тихо зауважую, розглядаючи вечірнє небо. 

 Одна з хмаринок на горизонті здається мені схожою на сердечко. Наче сам усесвіт натякає, що я все роблю правильно. 

 — Ти про що? — запитує Стас, повертаючи до мене голову. 

 Я повільно видихаю. На мить гублюся, слова плутаються в голові, і я не можу нормально сформулювати думку. 

 — Ну... я про нас. Про наш статус. Про те, що між нами зараз. 

 Стас зупиняється й нерозуміюче дивиться на мене. Я набираюся сміливості й озвучую прямо: 

 — Ми ж тепер разом? 

 — А ти сумніваєшся? 

 — Ти можеш відповісти нормально? – злюся, зчіпуючи зуби. Легким тичком у груди Стаса змушую його перестати відповідати питанням на запитання. 

 Він мовчить кілька секунд. Для мене цей час тягнеться безкінечно, серце починає стукати десь у горлі. 

 — Добре. Відповідаю прямо: тепер все серйозно. 

 — Наскільки? — тихо питаю, затамувавши подих від хвилювання. 

 Стас дивиться мені прямо в очі, і вся його звична іронія кудись зникає. Він притягує мене до себе за талію і обіймає. 

 — Настільки, що я вже нікуди від тебе не подінуся. Доведеться мені все життя терпіти твої примхи, твій нестерпний характер та викрутаси. 

 — Терпи, Бойченко, ти сам на це підписався, — усміхаюся і міцно тиснуся до нього, не в силах відлипнути. 

 Раптом Стас відпускає мене, робить крок убік до узбіччя, зриває товсту травинку і швидко переплітає її пальцями, роблячи щось схоже на кільце. 

 Він повертається, бере мою праву руку й акуратно натягує трав’яний обідок на мій безіменний палець. 

 Я з подивом дивлюся на його витвір, а потім на нього: 

 — Це що... пропозиція? 

 — А сама як думаєш? — запитує, примружуючись. 

 На секунду повітря між нами наче густішає, а серце пропускає удар. Стас перестає усміхатися. Його погляд раптово стає серйозним, і він впевнено киває: 

 — Так. Звісно, я хотів зробити це в набагато кращій обстановці, все організувати, подарувати справжню каблучку. І це обов’язково буде, обіцяю. Але зараз, у цей момент, нехай це буде нашою репетицією. Щоб ти розуміла, що мої наміри серйозні і я тебе більше нікуди не відпущу. 

 Я навіть не встигаю нічого відповісти — Стас притягує мене до себе і цілує. Наполегливо, палко й так пристрасно, що в мене миттєво перехоплює подих. Обвиваю руками його шию, відповідаючи на цей поцілунок і повністю розчиняючись у його руках. 

 — Ей, ви там, зав'язуйте з поцілунками! — раптово руйнує всю атмосферу крик Артема, який обернувся до нас. — Краще на дорогу дивіться, а то загубитесь! 

 — Пропоную загубити твого братика десь по дорозі, — сміється Бойченко, куйовдячи моє волосся і притискаючи до себе. — Навряд чи його хтось буде шукати. 

 — Я взагалі-то все чую! — знову долітає до нас невдоволений голос Артема, і ми, сміючись, продовжуємо рух. 

 Але тепер мені здається, що я не йду, а лечу. Через кілька хвилин Стас киває на компанію попереду: 

 — До речі, Ліз, а що це за одяг на дівчатах? Явно ж не їхній. Твоїх рук справа? — я киваю, і він продовжує: — З чого така щедрість? Ти їх вперше бачиш. 

 — Просто вирішила зробити їм невеличкі подарунки на честь знайомства, — швидко вигадую на ходу. — Шоурум батько все одно закрив, речі лежать на складі й просто втрачають актуальність. То чому б не порадувати дівчат? 

 Заглядаю йому в обличчя, сподіваючись, що він нічого не запідозрив про мою таємну схему. Проте Стас лише усміхається. Фух, здається, пронесло...  

*** 

 Хвилин за тридцять ми доходимо до місця. Сусіднє село виявилося зовсім поруч. Коли ми заходимо всередину клубу, я мимоволі округлюю очі. Зовні будівля виглядала сіро, але всередині все зроблено дуже стильно — хороше світло, потужний звук, сучасний інтер’єр.