Розділ 31

Стас 

 Тонкі сонячні промені просочуються крізь штори, досягаючи нашого ліжка. Мляво ворушуся, не в змозі остаточно прокинутися, але Гордієнко поруч взагалі спить без задніх ніг. Всю ніч ми провели разом, і зараз я втикаюся носом у її плече, вловлюючи знайомий солодкий запах. 

 Єдине, чого хочу — це знову притиснути Лізу до себе, але стримуюсь. Знаю ж її. Зараз вона прокинеться, згадає все, що сталося вночі після дідової наливки, і сто відсотків почне шкодувати про свій порив. Почне заперечувати, вигадувати відмазки чи, не дай боже, знову виставить мене винним у чомусь. Вона на це здатна. Щойно відкриє очі — може бути болючий відкат назад, до старих образ та звинувачень. 

 Не хочу псувати цей момент раніше часу. Тому обережно вибираюся з-під ковдри, залишаючи Лізу спати далі на самоті, щоб вона могла спокійно побути наодинці й подумати на тверезу голову. Проводжу пальцями по її плечу — навіть не ворушиться. Завжди була сонею, любила досхочу поспати, тож вставати так рано точно не в її стилі. 

 Тихо виходжу з кімнати й прямую на кухню. На моє здивування, там уже хтось є. На стільці сидить сонний Артем і п'є холодну воду з чашки. 

 — Добрий ранок, — хрипло бурмоче він, помітивши мене, і витирає губи тильним боком долоні. — Мене якийсь проклятий півень за вікном розбудив. Кричав так, наче його ріжуть. Тут взагалі реально нормально поспати? 

 — Звикай, це село, — усміхаюся я, сідаючи навпроти. — Тут люди з самого ранку на ногах. 

 Артем ставить чашку і примружено розглядає мій задоволений вираз обличчя. 

 — Чого радісний такий? Що у вас там із Лізою? Помирилися? 

 — Ну, як тобі сказати... — чухаю потилицю, згадуючи нашу нічну розмову й усе, що було після неї. — Скажімо так: уклали офіційне перемир'я. Дуже сподіваюся, що цього разу надовго. 

 — О, ну нарешті, — Артем полегшено зітхає й хмикає. — Головне тепер знову не просри все, Бойченко, бо ще одного шансу вона тобі точно не дасть. 

 — Сам знаю, — відрізаю я. Слова Артема б'ють прямо в ціль, змушуючи напружитися. Він правий — права на помилку в мене більше немає. 

 У коридорі чути легкі кроки, і на кухню заходить Ліза. Розпатлана, сонна, але така красива, що в мене аж подих перехоплює. Вона дивиться спочатку на брата, потім на мене, і на її губах з'являється м'яка усмішка. 

 — Про що шепочетеся з самого ранку? — дружелюбно запитує вона й сідає поруч зі мною, підсуваючи ближче чайник. 

 — Та так, про паркан, — хитро посміхаюся, а сам стріляю поглядом їй на груди, обриси яких чітко бачу крізь легкий червоний сарафан. Поки що ніякого відкату немає, навпаки, вона тулиться до мене, і це тішить. Значить, не шкодує про сьогоднішню ніч. 

 — Та, прикинь, сестричко, я сьогодні лагодитиму паркан, — вставляє свої п'ять копійок Артем, підсуваючи до себе тарілку. 

 Одразу після сніданку тітка Варвара кличе мене на кухню, щоб допомогти вивезти діда на подвір'я після ранкових процедур. Той, як завжди буркотливий з ранку і одразу починає командувати: 

 — Скоріше б на ноги. Несила вже в цьому кріслі сидіти. Сьогодні прийде лікар, поговоримо щодо милиць. А паркан і пофарбувати непогано б! 

 Ми з Артемом вбираємося в якісь старі комбінезони, беремо інструменти й виходимо на вулицю. Діда вивозимо на подвір'я — він сідає в тіні й суворо наглядає за нашою роботою, як справжній виконроб. Ліза влаштовується поруч на лавці біля будинку й ледаче бовтає ногами, спостерігаючи за нами. 

 — Сонце пече, — не встигнувши забити перший цвях, стогне Артем, витираючи чоло. — Може, навіс якийсь організуємо? А ще нудно, капець. Увімкніть хоч музику якусь для розваги. 

 — У нас немає телефонів, забув? — розводжу руками й уїдливо посміхаюся. 

 — Серйозно? — він просто не вірить своїм вухам, переводячи погляд з мене на сестру. — Я думав, це прикол якийсь і ви жартуєте. А ви цілком добровільно відмовилися від усіх засобів цивілізації? 

 — Уяви собі, — сміється Ліза, щасливо закидаючи голову назад. 

 Задивившись на її сміх, я махаю молотком і з всієї сили вдаряю себе по пальцю. Автоматично суну його в рот і шиплю від болю. Ліза тут же зривається з лавки й кидається до мене. 

 — Боляче? Покажи! — вимагає вона, силою забираючи мою руку, щоб перевірити, чи немає пошкоджень. Переконавшись, що все ціле, вона полегшено видихає й усміхається: — Дай я сама позабиваю, у мене точно краще вийде. 

 — Ви що це, змушуєте дівчину працювати? — раптово перериває нас суворий голос. 

 З хвіртки на подвір'я заходить тітка Варвара й невдоволено дивиться на нас, заставши Лізу з молотком у руках. 

 — Та ніхто її не змушує. Вона сама захотіла попробувати, — я м'яко висмикую в неї інструмент. Ліза у відповідь лише награно обдає мене обуреним поглядом. 

 — А мені що робити? — канючить вона, як маленька дитина, переступаючи з ноги на ногу. — Мені нудно просто сидіти й дивитися, як ви мучите цей паркан. 

 Тітка Варвара добродушно усміхається й підходить ближче, лагідно беручи Лізу за лікоть: 

 — Ходімо зі мною, якщо хочеш. До мене якраз донька зі своєю подругою приїхала, вони приблизно твого віку. Точно знайдете чим зайнятись і про що поговорити. Тут у хлопців своя чоловіча компанія, а у вас буде своя, жіноча. Якщо ти, звісно, не проти.