Розділ 30

Ліза 

 Йти назад до хати в суцільній темряві виявляється набагато складніше, ніж пробиратися до душу. Тоді поруч ішов Стас і впевнено тримав мене за руку, тож я навіть не замислювалася, куди ступаю. А зараз я йду одна. Звісно, можна було б просто почекати його біля кабінки й повернутися назад разом. Але після гарячої води нічне повітря здається по-справжньому крижаним і тіло миттєво пробирають дрижаки, тому я поспішаю сховатися в тепло. Навпомацки, ледь не збиваючи ногами дідові грядки та перечіпаючись об траву, я таки дістаюся ґанку й тихо заходжу в коридор. 

 Наша кімната зустрічає мене глухою тишею. Я намацую вимикач і заплющую очі від яскравого світла. Кімната хоч і невеличка, але виглядає доволі затишно — світло-бежеві стіни, акуратний стильний комод у кутку, велике пластикове вікно і, що найголовніше, широке й зручне на вигляд ліжко. Юхим Миколайович явно постарався, щоб онукові та його гості було де відпочити з комфортом. Ремонт тут свіжий і доволі сучасний, що геть не в'яжеться з моїми першими уявленнями про село. 

 Підхожу до сумки й витягаю піжаму. Вона доволі відкрита — шовкова майка на бретельках і шорти. Коли я збирала речі в місті, то чудово розуміла, що спати доведеться в одній кімнаті зі Стасом. Проте спати влітку в чомусь закритому — це просто мазохізм. Минулої ночі на сіновалі я не ризикнула її вдягти, бо поколола б собі все тіло, та й змерзла б на смерть. Але сьогодні, маючи під боком нормальне ліжко, спати другий день поспіль у повсякденному одязі я точно не збираюся. 

 Швидко переодягнувшись, вимикаю світло. Кімнату моментально заповнює м'яке місячне сяйво, яке яскраво ллється з вікна. Я лягаю, зариваюсь в ковдру й намагаюся заснути. Навколо стоїть глуха тиша, лише зрідка скрекотять цвіркуни на вулиці. Заплющує очі, намагаючись ні про що не думати, але марно. Сон не йде ні в одне око. 

 За якийсь час у коридорі чути тихі кроки. Двері ледь чутно рипають. Я миттєво тамую подих і прикидаюся, що міцно сплю. Спочатку чути шурхіт, оскільки Стас переодягається. А за хвилину матрац збоку прогинається — він лягає поруч. 

 Я лежу не ворушачись, вдивляюсь у темряву перед собою, але розслабитися не виходить. Думки про завтрашні розборки з хуліганами не дають спокою, а присутність Стаса поруч добиває остаточно. 

 — Теж не спиться? — несподівано розриває тишу його хрипкий голос. 

 Я розумію, що прикидатися далі немає сенсу. Важко зітхаю й повертаюся до нього обличчям. 

 — Угу, — тихо визнаю я. 

 — Через ту ситуацію з хлопцями? — запитує, теж повернувши голову в мій бік. 

 — Так, — відповідаю, хоча насправді це лише половина причини. Інша половина лежить зараз на відстані витягнутої руки від мене й заважає мені нормально дихати. 

 — Все буде добре. Не накручуй себе, — спокійно й упевнено каже Бойченко. 

 — Я розумію, але все одно не можу викинути це з голови. Думки просто по колу ганяють, — я повертаюсь на спину, розглядаючи стелю в променях місяця. 

 Стас на кілька секунд замовкає, ніби щось обмірковуючи, а потім тихо хмикає: 

 — Знаєш що... У мене є пропозиція. Давай я принесу трошки дідової наливки? Полегшить роздуми й допоможе заснути. 

 Я аж підводжуся на лікті від несподіванки й трохи примружуюсь: 

 — Маєте схильність до алкоголізму, шановний? 

 — Не більше, ніж ви, шановна, — моментально орієнтується Бойченко, навіть не здригнувшись. 

 — В сенсі? Це коли це я була помічена в алкоголізмі, цікаво знати? — обурююся й сідаю на ліжку, підібгавши під себе ноги. 

 Ліжко стоїть зовсім близько до вікна, і яскраве місячне світло повністю заливає наші обличчя, дозволяючи бачити кожну емоцію. Стас теж сідає, обпираючись спиною об дерев'яне узголів'я, і виразно, з натяком дивиться прямо мені в очі. Цей погляд лаконічно нагадує про всі ті мої нічні, п'яні дзвінки йому після нашого розставання. 

 Я відчуваю, як до щік підливає жар, і поспішно відводжу очі: 

 — Вдамо, що я цього натяку не зрозуміла. Неси вже свою наливку, гірше все одно не буде. 

 Стас тихо вислизає з кімнати й за хвилину повертається, тримаючи в руках пузату пляшку та дві склянки. Він умощується на ліжку навпроти мене, схрестивши ноги, і наливає в посуд темно-бордову рідину. Кімнатою миттєво розходиться солодкий аромат стиглої вишні. Протягує мені склянку, я беру її й роблю ковток — алкоголь приємно обпалює горло й розтікається теплом по тілу. 

 Стас кілька секунд крутить свій стакан у руках, дивиться на темну рідину, і теж робить ковток. Після цього несподівано підводить на мене серйозний погляд: 

 — Ліз, давай нарешті відверто поговоримо. Нам треба закрити це все. 

 Я аж здригаюся від його тону. Пальці міцніше стискають скло. 

 — Про що? — намагаюся звучати байдуже. 

 — Думаєш, немає про що? — Стас примружується. 

 — Ти серйозно хочеш цього прямо зараз? — мій голос мимоволі стає різкішим, а всередині знову піднімається стара образа. — Бо я, наприклад, не маю жодного бажання знову обговорювати твою зраду. 

 — Та не було ніякої зради, Ліз! — перериває мене, ставить склянку на комод й дістає з кишені шортів телефон. — Я задовбався бути винним у тому, чого не робив. Дивись сюди. 

 Він швидко щось шукає у галереї, наближає фото й практично тицяє екраном мені в ніс. Це той самий знімок із квартири його колишньої, де він лежить на ліжку, а та дівчина обіймає його й фоткає їх. Те саме фото, яке вона мені тоді переслала і яке зруйнувало все. 

 — Дивись уважно на моє плече біля рукава футболки, — наказує Стас. — Бачиш цей темний контур? 

 Я придивляюся. На екрані справді видно маленький, ледь помітний шматочок якогось малюнка на шкірі. 

 — Ну... бачу. І що? 

 — А те, що це тату я зробив у дев'ятнадцять років, а потім пожалкував і звів лазером ще до того, як ми з тобою взагалі познайомилися. На цьому фото я ще з ним. А це моя колишня дівчина, з якою я зустрічався до тебе. Тепер дивись далі, — він гортає екран вбік, відкриваючи інший знімок. — Це скріншот з її вибраних сторіз в інстаграмі. Бачиш дату публікації? Вона викладала це фото більше року тому. Тобто це старий знімок, а Марина просто влучно використала його.