Розділ 29

Стас 

 — Досить тут стояти, — тихо кажу я, киваючи в бік дверей у кінці коридору. — Проходь у кімнату. Сьогодні будемо спати в нормальних умовах, обіцяю.

 Але Ліза замість того, щоб послухатися, раптом мовчки протискається повз мене і швидко йде коридором у бік кухні. Я кілька секунд стою на місці, а потім рушаю слідом. Дорогою акуратно прикриваю двері, щоб ми випадково не розбудили діда. Юхим Миколайович залишив двері до себе прочиненими через задуху, тому краще зайвий раз не шуміти.

 — Ти куди? — наздоганяю її вже біля кухонного столу. — Я ж сказав, ходімо спати.

 — Мені ще треба посуд помити, який після вечері залишився, — бурчить вона, навіть не дивлячись на мене, і вмикає воду.

 — Залиш на завтра, — зітхаю, підходячи ближче. — Ми обоє за сьогодні дуже втомились. А тарілки нікуди не втечуть.

 — Краще не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — уперто відрізає Ліза, але за її метушливими рухами я чітко бачу: посуд — це просто дурна відмовка, аби не йти зі мною в одну кімнату. Окрім цього, її явно гризе ситуація з тими хлопцями. Вона на паніці й реально переживає за нас з Артемом.

 Щоб хоч трохи розрядити цю напругу, намагаюся перевести все в жарт:

 — Та не переживай ти так. Твій брат охорони не потребує.

 — Ви обоє її потребуєте, — вона різко розвертається до мене, емоційно розмахуючи мокрими руками. — Ви взагалі не повинні йти на цю зустріч!

 — Пропонуєш просто закритися в хаті й на вулицю не виходити? — я усміхаюсь, дивлячись на її паніку.

 Підходжу ще ближче, м'яко притискаючи її спиною до стільниці біля мийки. Ліза дивиться на мене переляканими очима, але не відштовхує. Лише часто дихає, і я бачу, як на її шиї б'ється жилка.

 — Пропоную не бути ідіотами і не вестися на «слабо» від місцевих придурків, — уже тихіше, але так само затято каже вона.

 — Давай вирішимо це завтра, — прошу примирливо. Я реально задовбався за цей безкінечний день і зараз мрію тільки про ліжко. — Сьогодні ми все одно нічого не змінимо. До ранку хлопці трохи охолонуть, і розмовляти з ними буде простіше.

 — За брата мого головою відповідаєш, — вона сердито примружує очі й абсолютно серйозно тицяє мені пальцем у груди.

 — Домовилися. Зуб даю, — я піднімаю руки в примирливому жесті. — А тепер точно закінчуй з цим посудом. Реально пізно.

 Ліза кидає погляд на темне вікно, ніби лише зараз помітала, що на вулиці вже глуха ніч.

 — Спи сам, — бурчить собі під ніс, знову розвертається до мене спиною і починає створювати видимість зайнятості. То чашку переставить, то тарілку з місця на місце посуне.

 Від цього тихого дзвону посуду мене остаточно переклинює. Я просто підходжу ззаду й міцно обіймаю її, зариваючись носом у волосся біля шиї. Те, про що мріяв весь вечір, нарешті стає реальністю. Пахне від неї неймовірно — якимось легким квітковим ароматом і свіжою травою.

 Ліза миттєво затихає. Руки так і застигають над столом, навіть дихати перестає від несподіванки. А мене від її близькості просто зносить. Поруч із цією дівчиною в мене самого з диханням починаються серйозні проблеми. Вона вже настільки міцно засіла в голові, що викинути її звідти просто нереально.

 Я сильніше стискаю руки на її талії, притягуючи цю вперту дівчину ближче до себе. Відчуваю спиною її уривчастий подих. Знаю, що вона реагує на мене так само, але буде боротися до останнього, змусить мене щось доводити й бігати за нею. Банального тяжіння, яке вже безглуздо заперечувати, їй замало.

 — Я... спітніла, — ледь чутно бурмоче вона фразу, яка взагалі не в'яжеться з тим, що твориться в моїй голові.

 — Що? — перепитую, не відразу зрозумівши суть її слів.

 Ліза різко повертає голову в моїх руках, її очі зараз просто величезні.

 — Я вся спітніла. Від мене смердить.

 — Та нічого подібного, — я усміхаюсь, навіть не думаючи випускати її з рук.

 Вона впирається долонями мені в груди, намагаючись відштовхнути, але я наче вріс у неї — навіть не ворушуся.

 — Я цілий день провела на вулиці під сонцем, на мені вже чистого місця немає.

 — Не перебільшуй. Зрештою, можна сходити в душ, — тихо пропоную я. — Там в душі вода за день так нагрілася, що умови майже як у п'ятизірковому готелі.

 Ліза раптом пирскає від сміху, прикриваючи рот долонею. Мене ця її реакція тільки тішить. Весь цей тиск між нами миттєво зникає, залишається тільки кайф від того, що вона поруч і так кумедно намагається терпіти всі ці сільські «зручності».

 — Хто б міг подумати... Ліза Гордієнко мріє про літній душ на городі, — з легкою іронією каже вона.

 — Якщо що, моя пропозиція потерти спинку досі в силі, — нахабно підморгую їй. — Води в баку лишилося якраз на одного. Якщо підемо окремо, комусь доведеться митися холодною. Тож потрібно йти разом.

 Треба бачити її обличчя в цей момент. Очі розширюються ще сильніше, коли до неї доходить весь сенс моїх слів.

 — Хіба що в твоїх мріях, Бойченко! — заявляє вона, все-таки примудряючись викрутитися з моїх обіймів. — Приймати душ я буду сама. Мені сьогодні волосся мити не треба, я його тільки вчора вимила. Тому швидко сполоснусь і все. На тебе воду точно залишу, не бійся.

 — Ну, дивись, ловлю на слові, — усміхаюсь, відступаючи. — Тільки давай швидше.

 Я тихо пробираюся до кімнати, намагаючись не шуміти, і забираю з шафи чисті рушники та пару великих халатів, які дід зазвичай тримає для бані. Переодягатися в нормальний одяг усе одно будемо вже в хаті, а дійти назад і цього вистачить.

 Виходимо на вулицю. Сонце вже зайшло, небо затягнуло густими сутінками, а нічне повітря приємно освіжає після денної спеки. Ми крадемося подвір'ям, наче малі діти, які втекли вночі з табору і порушують комендантський час.

 Ліза першою підходить до літнього душу, відчиняє дерев'яні дверцята й заходить всередину. Клацає вимикачем, запалюючи слабке світло, забирає рушник і зачиняється в кабінці.