Розділ 28

Ліза 

 — Блін, Артем, як це все не вчасно, — бурчу, застеляючи братові ліжко у вільній кімнаті. — Я взагалі сподівалася, що ми завтра разом поїдемо додому. Навіщо ти приперся саме зараз? 

 — А що таке? Ви з Бойченком досі цапаєтесь? — він плюхається на матрац і з інтересом перевіряє його на міцність, підстрибуючи, наче дитина. Дитячий садок, чесне слово. Я закочую очі, але стримати усмішку не можу — все-таки я страшенно рада його бачити. 

 — Ми й не мирилися, взагалі-то, — зітхаю і притуляюся спиною до стіни, за звичкою починаю накручувати пасмо волосся на палець. 

 — Ну і чим ви тут тоді займаєтесь у цій глушині? Спите по різних кутках і паралельно ділите територію з місцевими авторитетами? 

 Я ледве стримую сміх, хоча ситуація насправді взагалі не кумедна. Коротко, без прикрас, розповідаю йому, як ми з'їздили на озеро і як нам розтрощили велики просто так. Під кінець моєї розповіді Артем не витримує і починає так сміятись, що аж закашлюється. 

 — Ні, ну а що? Класні канікули, з капелькою екстриму, — він задоволено падає на спину, закидаючи руки за голову й розглядаючи стелю. — Слухай, тут так тихо, аж у вухах дзвенить. Трохи незвично. А де ви хоч спите? Будинок ж невеликий. 

 — На сіновалі, — раптом лунає з порога низький голос Стаса. 

 Я аж здригаюся від несподіванки. Мій організм реагує на нього абсолютно неадекватно, і це починає бісити. Поруч із Бойченком я миттєво втрачаю весь свій гонор і почуваюся якось розгублено. 

 — Та ну? Серйозно?! — Артем від подиву аж сідає. 

 — Ага, серйозніше не буває, — бурчу я, закочуючи очі. — Цей розумник вчора розіграв мене як малу дитину. Запевнив, що в хаті взагалі немає нормальних спальних місць, і завів спати на сіновал. А я, як дурна, повелася й реально там ночувала.

 Артем переводить погляд з мене на Стаса, а потім знову починає голосно сміятися. 

 — Бойченко, ну ти геній, — крізь сміх видавлює брат. — Затягти мою сестру на сіновал — це треба вміти.

 — Та я вже й сам не радий, — усміхається Стас, спираючись плечем об одвірок. — Мені за цей жарт сьогодні від діда ледь не влетіло. Коли він дізнався, де ми ночували, думав, прямо там мене й прикопає. Так що сьогодні без екстриму. 

 — Ой, та ну вас обох, — відмахуюся, відчуваючи, як щоки починають червоніти від того, що ці двоє сміються з мене. Змовилися, теж мені. — Все, добраніч. Артем, ти теж краще вже лягай спати, бо завтра Юхим Миколайович точно знайде, чим тебе припахати.

 — Все-все, йдіть звідси, закохана парочка, — сміється брат, перевертаючись на бік і збиваючи під собою кулаком подушку. — Мені ще треба налаштуватись на зустріч із вашими новими «друзями».

 — З якими ще друзями? — перепитую я, але  Артем уже заплющує очі, вдаючи, що спить.

 Щойно ми виходимо зі спальні в коридор, я хапаю Бойченка за лікоть і притискаю до стіни, щоб не втік. Говоримо напівпошепки, бо  у сусідній кімнаті спить дід, а сон в нього чуткий. 

 — Ти що надумав? Вирішив мого брата втягнути в конфлікт із тими придурками? 

 — Вгамуйся, Гордієнко, — спокійно каже Стас, дивлячись на мене згори донизу. — Якщо вони нас досі не підпалили, то значить трохи охололи і можливо нам вдасться завтра з ними нормально поговорити. 

 — Вони що, могли підпалити хату?! — ледь чутно видавлюю, відчуваючи, як горло стискає спазм від страху.

 — Та господи, Лізо, я пожартував. Не сприймай усе так буквально. Просто завтра треба зустрітись з їхнім головним і закрити це питання.

 — Зустрітись? Звучить так собі, якщо чесно, — хмурюся я і спересердя б'ю його кулаком у груди. — А жарти у тебе, Бойченко, просто дурні! У мене ледве серце не зупинилося.

 — Боїшся за мене? — він тихо хмикає, перехоплює мою долоню і м'яко стискає мої пальці у своїх.

 Я не встигаю нічого сказати, як він підносить мою руку до своїх губ і легенько цілує в кісточки пальців.

 Дихання миттєво перехоплює, а в голові стає абсолютно порожньо. Я стою, як вкопана, і просто не можу підібрати слів. Ну от навіщо він це робить? Ми ж сьогодні посварилися і взагалі збиралися закінчити цю виставу, а зараз мене тягне до нього так, що аж страшно стає. Хочеться просто забити на все: на старі образи, власну гордість і цю дурну вдавану байдужість. І нарешті просто зробити крок назустріч. Але я сама свого часу наговорила стільки зайвого і звела між нами таку стіну, що тепер просто не знаю, як її зруйнувати. 

 Стас відпускає мою руку, але не відходить ні на крок. Продовжує пильно вдивлятись в моє обличчя. 

 — Досить тут стояти, — тихо каже він, киваючи в бік дверей у кінці коридору. — Проходь у кімнату. Сьогодні будемо спати в нормальних умовах, обіцяю. 

_____________________________________________________

Ну що ж, давно мене тут не було, але я повернулась))

Обіцяю, що продовження будуть виходити кожні два дні. Також я дещо поредагувала книгу і внесла деякі зміни, тому раджу перечитати заново.

І ще попередження: зовсім скоро я поміняю обкладинку книги, так що не губіть.