Розділ 27

Стас 

 – Ви що, з моєю сестрою ревними селянами поробились? – знущається брат Гордієнко, розгулюючи городом серед грядок. Мажор, мля.

 – А тобі заздрісно, Арт? У місті занадто душно, тому погостювати приїхав? – промацую ґрунт, знаючи, що він би нізащо не рушив у село, якби на те не були вагомі причини.

 – Та вдома апокаліпсис, – скривившись, видає коротку відповідь. – Вирішив у вас тут відсидітися і сестру заодно провідати, – тисне плечима.

 – А що там? – насторожуюсь, розгинаючись із пучками нарваної петрушки в руках, так і бачу, що Артем хоче висловити свою оцінку на моє заняття. Хай тільки спробує. Дивлюсь спідлоба, мовчки кидаючи виклик.

 А він тямущий, не коментує зайвого, а відповідає на запитання:

 – Та ти прикинь, племіниця моєї мачухи, сіра миша, спіймала якогось недоумка і скоро зробить його щасливим, – показує вказівним і середнім пальцями уявні лапки, – татком.

 – А до тебе це яким боком?

 – А я мав наглядати за цією чокнутою, – обличчя кривиться в гримасі огиди, – свічку, коротше, треба було тримати.

 – Ну, свічки це точно не до тебе, – чухаю місце укусу комара, Артему ці представники місцевої фауни теж завдають незручності. Тому ми переміщуємось до будинку

 – І надовго ти до нас?

 – А що, вже виганяєш? – навіть зупиняється на півдорозі.

 – Та ні, мені все одно, місця багато, заодно і діду допоможеш, – відверто глузую з його виразу обличчя.

 Робота і Артем – речі несумісні.

 – Всенсі допоможу твоєму дідові? – він просто у шоці. – З чим? – Уявляю, що Артем там собі понавигадував.

 – Та тут вистачає чим зайнятися. Коли дід здоровий, він без діла не сидить, а тепер усе застопорилося через його зламану ногу. Ми з твоєю сестрою активно допомагаємо, вона готує, по городу працює, доглядає худобу... – перебільшую, не вірячи, що він поведеться.  Але ж ведеться! Просто витріщає очі від жаху.

 – За худобою? За коровами, чи що? Моя сестра доїть корів? Ні, я повинен залишитися, щоб на це подивитися. І зробити фото, щоб потім її шантажувати.

 – Гаджети, до речі, під забороною, – сповіщаю приголомшеного братика Гордієнко.

 – Хто говорить про корів? Ви там їсте йдете?

 Гордієнко виходить нам назустріч, і вся така розпатлана, ніжна, домашня, що хочеться підійти і... Хоча ні, вона відразу витягне свої колючки, розізлиться, краще її на чіпати, а то зараз стрибне в машину до свого брата і втече звідси. Плювала вона на наш договір, на те, що батькам очі замилила щодо наших «стосунків».

 Їй головне мені не піддатися. Тільки, виявляється, що повернутись вона поки не може.

 – Тато в шоці, – розповідає Артем за вечерею, похрускуючи свіжими огірками з грядки, принесеними Варварою. – Додому повертатись не раджу, перепаде і тобі. Я сам ледве ноги звідти забрав, придумав якусь відмазку. Тато поки що реально думає, що я на пару годин з дому від'їхав, а я вирішив до вас метнутися, пересидіти бурю. Можна?

 – Ну не виганяти ж тебе, – добродушно бурчить дід. – А що? У нас тут місця всім вистачить. Чоловіча сила ніколи не завадить.  Стас он каже, що двері скриплять, змастити треба. Паркан відремонтувати. Курник підлатати. І ще багато чого. Дуже приємно, хлопці, що ви приїхали підтримати старого, – розпливається в усмішці, мало не плаче.  Розчулили діда.

 А мені й справді хочеться йому допомогти, все-таки рідна людина, а ще раптом розумію, що не хочу звідси їхати, бо мені тут подобається.

 І свіже повітря, і відстороненість від міського життя, і простота у всьому, відсутність зайвої фальші. Тут все по-справжньому, і я вірю, що звідси ми з Лізою поїдемо іншими, з іншим статусом в наших стосунках. Приїхали сюди зображати фальшиву пару, а поїдемо звідси справжньою. Я не маю сумніву, що Гордієнко буде моєю, я це твердо вирішив. Давно. Правду кажучи, ніколи не відпускав її. Не сумнівався, що рано чи пізно вона повернеться до мене. Залишилося докопатися до її нутра.

 В глибині душі я завжди знав, що не просто так піддався на її хитрощі і погодився зображати чортового нареченого. Це все не просто так, нічого в мені не охололо, і в ній теж, тільки їй треба собі в цьому зізнатися, а вона вперта зараза, чинитиме опір до останнього. Тим цікавіше...