Розділ 27

Стас 

 — Дивлюся, ви тут уже конкретно обжилися, — глузує Артем, ледаче проходячи між грядками. — Скоро від місцевих не відрізниш. 

 — Тобі заздрісно чи що? — я навіть не відриваюся від роботи. — А якщо серйозно — чого приїхав? 

 Я ж чудово розумію, що він би ні за що не приїхав у сюди, якби вдома щось не сталось. 

 — Та там вдома пекло, — скривившись, буркотить він. — Вирішив пересидіти тут, ну й Лізу заодно провідати. 

 — І що стряслось? 

 Артем ледве стримується, аби не зліпити якийсь коментар про те, що я стою раком на городі, але вчасно закриває рота й просто відповідає: 

 — Батько дізнався, що Вероніка йому зрадила. Там зараз такий дурдом удома, під роздачу потрапляють усі підряд. 

 — Зрозуміло, — хмикаю я. — То ти просто вирішив злиняти від гріха подалі? 

 — А що мені там робити? Слухати ці крики цілими днями? Хай самі розбираються, це явно не мої клопоти. 

 Комарі вже починають добряче дошкуляти Артему — він нервово відмахується від них руками. Щоб не годувати комах й далі, ми повільно рушаємо в бік хати. 

 — І надовго ти? 

 — О як, вже виставляєш? — він зупиняється посеред стежки. 

 — Та ні, мені байдуже, місця в хаті вистачить. Заодно й дідові поможеш по господарству, — підколюю його. Фізична праця і Артем — речі несумісні. 

 — В сенсі — поможу? — у нього на обличчі щирий шок. — Що я маю робити? 

 Я вже уявляю, які жахи він собі там понапридумував. 

 — Та тут роботи непочатий край. Через те, що в діда перелом,  усе господарство застопорилося. Ми з Лізою крутимося як можемо. Вона он і готує на всіх, і на грядках бур'яни рве, — спеціально трохи згущую фарби.

 Мажор реально ведеться й витріщає на мене очі. 

 — Ліза? На грядках? Ні, це треба бачити. Я мушу залишитися суто заради цього шоу. Фотку зроблю, щоб шантажувати її потім. 

 — Смартфони, до речі, тут під забороною, — обламую його. 

 — Ви йти їсти збираєтеся чи ні? — з хати виходить Ліза. 

 Вона зараз розпатлана й без макіяжу, тому виглядає по-особливому домашньою. У мене всередині зрадницьки йокає. З'являється дике бажання підійти й просто обійняти її, але я вчасно зупиняю себе — ця вперта зараза миттєво випустить колючки. 

 — Батько там просто рве і метає, — розповідає Артем уже за вечерею, апетитно хрумкаючи огірком. — Тому, Ліз, додому тобі зараз краще не потикатися, потрапиш під гарячу руку. Я сам ледве звідти втік, придумав якусь відмазку на ходу. Можна я тут у вас перекантуюся? 

 — Ну не виганяти ж тебе, — добродушно бурчить дід, підсуваючи Артему тарілку. — Хата велика. А чоловічі руки в господарстві потрібні. Треба паркан збоку підправити, курник підлатати, бо дошки підгнили. Та й повно іншого знайдеться. Добре, хлопці, що ви приїхали допомогти. 

 Дивлюся на діда й раптом чітко ловлю себе на думці, що мені дійсно хочеться бути корисним йому. Все-таки він мене виростив. А ще я усвідомлюю, що мені категорично не хочеться звідси їхати. Мені тут подобається. 

 Тут усе якось простіше, без міської метушні й фальші. І я вірю, що з цього села ми з Лізою повернемося зовсім в іншому статусі. Ми приїхали сюди, в село, будучи фіктивною парою, але я зроблю все, щоб поїхали звідси реальною. Навіть не сумніваюся, що Гордієнко знову буде моєю — я це для себе чітко вирішив. І дуже давно. 

 Якщо бути чесним, я ніколи всередині її й не відпускав. Навіть коли ми посварилися і розійшлися, я знав, що рано чи пізно вона повернеться до мене. 

 В глибині душі я завжди розумів, що погодився на її авантюру не просто так. Жодні почуття в мені не охололи, та й у ній теж усе палає, просто ця вперта зараза буде опиратися до останнього. Ну що ж, тим цікавіше…