Розділ 26

Ліза 

 Я вже набираю повні легені повітря, щоб продовжити відчитувати колишнього й відмовляти його від бійки з половиною села, як раптом слова застрягають у горлі. Здивовано витріщаюся праворуч. Від старої криниці в наш бік неспішно крокує мій дорогий братик. Власною персоною. На ньому кремовий літній костюм, який складається з сорочки та шортів, мокасини й сонцезахисні окуляри. Все в його стилі. Типовий Артем.

 Але от що взагалі не в'яжеться з його образом, так це два відра з водою, які він тягне в руках. Оце так картина. 

 — Артем? Ти як тут опинився? — роблю кілька кроків назустріч, задоволено усміхаючись. 

 — Вирішив заскочити, перевірити, як ви тут облаштувалися. Ну що, бачу, ще не повбивали один одного? 

 Хлопці коротко кивають один одному й обмінюються рукостисканням. 

 — Як бачиш, поки що тримаємося, — віджартовується Стас, нічим не видаючи, що ми буквально дві хвилини тому ледве живими сюди доїхали. 

 — Ага, Юхим Миколайович уже встиг розповісти мені, якого шуму ви тут натворили за пів дня. Куди цю воду нести? — Артем розвертається до діда. 

 — Та на кухню занось, Артемчику, куди ж іще? 

 Усією компанією рушаємо до будинку. Стас котить візок діда через поріг, а я йду позаду брата й дивлюся на воду у відрах. Мене досі сушить дика спрага після цієї поїздки на скутері. Наскільки я знаю, таку воду можна спокійно пити сирою, не боячись підхопити якусь інфекцію. 

 Втім, мені вже байдуже. На кухні я одразу хапаю склянку, зачерпую крижаної води й починаю пити. Це просто божественно. Вода настільки смачна й чиста, що неможливо напитися. Зуби заходяться від холоду, але я не можу зупинитись. 

 — Ну залиши мені хоча б ковток, егоїстка, — Артем безцеремонно штовхає мене ліктем у бік. 

 — Якщо що, ще принесеш.  

 Брат лише закочує очі і йде шукати собі склянку. Поки Стас у кімнаті допомагає дідові пересісти, ми залишаємося на кухні вдвох. 

 — Ну а якщо серйозно, як ви тут? — запитує він тихо, зробивши кілька ковтків. 

 — Та нормально все, якось даємо раду. Ти краще скажи, чого раптом приїхав? Батько послав шпигувати? 

 — Та яке там шпигувати… У нас вдома зараз такий треш коїться, що капець. 

 — Що? Щось трапилося? — у мене всередині все стискається від поганого передчуття. Перелякано впираюся в нього поглядом. — З бабусею щось?

 — З бабусею? — Артем здивовано підіймає брови, а потім махає рукою. — Та ні, з нею все нормально. Сьогодні збирається на чергове побачення з новим кавалером. Короче в своєму репертуарі. Це наша люба мачуха видала номер. Прикинь, Вероніка батьку зрадила.

 — Стоп. Що?! Вероніка? — я аж головою стрясаю, відмовляючись вірити власним вухам.

 — Ну от так. Я ж тобі казав, що рано чи пізно цим закінчиться, а ти не вірила, — киває брат.

 — І з ким? — я досі в ступорі.

 — Та яка різниця. Батько дізнався, і в нас там зараз таке пекло твориться. Тому додому тобі зараз краще взагалі не потикатися.

 — Я… Ну взагалі-то, я саме сьогодні збиралася все кинути й повернутися. Ти ж на машині приїхав? — дивлюся на нього, сподіваючись на підтримку, але Артем раптом стає серйозним.

 — Чуєш, Лізо, не придумуй. Батько там рве і метає, якщо ти зараз приїдеш і почнеш знову з ним гризтися, він просто всіх знищить. Мені теж перепаде за компанію. Я сам звідти втік, щоб під гарячу руку не попасти.

 — Тобто мені вже й додому не можна? — я роздратовано схрещую руки на грудях, відчуваючи, як усередині все закипає.

 — Та можна. Але не зараз. Нехай там усе трохи вляжеться, а ми тим часом побудемо тут. Тим паче, я вчасно приїхав. Допоможу вам розрулити розборки з місцевими.

 — І як саме ти збираєшся допомагати? — запитую без особливого ентузіазму.

 Мій мозок зараз зайняті іншим: як тепер викрутитися? Я ж дві хвилини тому гордо послала Стаса й заявила, що їду геть. А тепер виходить, що змушена залишитися і вдавати, ніби нічого не сталося. 

 — Та просто поговорю з цими хлопцями, грошей їм скину за моральний збиток і все. До речі, тобі самій гроші потрібні? Напевно, вже виєш тут без нормальних магазинів?

 Він запитує це так, наче відповідь очевидна, але я раптом ловлю себе на тому, що не хочу казати «так». Спочатку я дійсно була в шоці від цього сільського побуту і хотіла втекти назад у місто. Але зараз усе якось змінилося. Я наче потрохи звикаю й починаю отримувати від усього цього кайф. І якщо чесно — я вже нікуди не хочу їхати. От тільки як тепер залишитися, але так, щоб Стас не подумав, ніби я піддалася на його шантаж?

 — Артеме, давай краще просто поїмо, — тру обличчя долонями, намагаючись струсити втому, яка раптово навалилася на плечі.

 Немає сил ні думати, ні сперечатися. У голові повний ступор. Ще й ця новина про Вероніку… Ну як так? Батько ж через неї розлучився з мамою, а вона такий сюрприз видала. Хоча, чого ще від неї можна було чекати. А впринципі начхати, це явно не мої клопоти, без мене розберуться.

 — Ого, невже моя сестричка за пару днів навчилася готувати? — весело сміється Артем, вмощуючись за стіл в очікуванні обіду. — Сільське повітря явно йде тобі на користь.

 — А чого ти сів? Йди на город, нарви овочів і зелені до столу, — підколюю його.

 — Ти зараз серйозно? — Артем аж витріщається на мене. — Я і город? Ти не перепутала часом?

 — Давай рухайся. Он Стас уже там працює, йди поможи йому.

 — Ну окей, — брат розгублено чухає потилицю, підводиться і неохоче плентається на вихід.

 Тільки-но за ним зачиняються двері, як на кухню на своєму візку повільно заїжджає Юхим Миколайович.

 — Лізонько, наллєш холодної води?

 — Ой, так, звісно, — я метушливо підхоплююся, наливаю повну чашку і подаю йому. — Будь ласка. Може, ще чимось допомогти?

 — Варвара ще зранку принесла нам м'ясо з картоплею, он у каструлі стоїть, — дід жадібно випиває воду й витирає вуса. — Постав на плиту, хай підігріється. Впораєшся? Ох, нога… Коли я вже вилізу з цього крісла, — звично жаліється на свій транспорт. — А за Стаса ти не переживай. Ми з тими місцевими по-сусідськи домовимося, все буде тихо. Але от скутер хлопцям доведеться повернути, бо це вже грабіж.