Розділ 26

Ліза

 Ледве відкриваю рота, щоб продовжити відмовляти колишнього від мегабійки сільського масштабу, як завмираю на місці від подиву, дивлячись праворуч. З боку колодязя до нас чапає не хто інший, як мій братик своєю персоною. Білі джинсові шорти, чорна футболка, білі кроси, чорні окуляри, що не дивно в таку спеку.

 Але що дивно, так це два відра з водою, які мій брат тягне з особливою старанністю. Ось це картина.

 – Артем, а ти що тут робиш? – підходжу до нього, дивлячись в обличчя з задоволеною усмішкою.

 – Вирішив перевірити, як ви тут. Ну що, ще не повбивали один одного?

 Хлопці обмінюються рукостисканнями, вітаються.

 – Як бачиш, живі поки що, – жартує Бойченко, нічим не показуючи, що ми щойно лаялися.

 – Так, Юхим Миколайович мені вже розповів, якого ви тут шуму навели. Куди нести ці відра? – обертається до діда.

 – Та в хату неси, Артем, куди ж ще?

 Всім гуртом прямуємо в будинок, Бойченко котить діда на колясці, я швидку йду за братом, приманена холодною колодязною водою. Її начебто можна пити без обробки, не боячись нічим заразитися?

 Настільки хочу пити, що вже неважливо. Беру  черпак і, зачерпнувши води, п'ю прямо з нього.  росто божественно. Ця вода така смачна, що нею неможливо вдосталь напитися. Холодна, просто крижана, я такої ніколи не пила.

 – Дай мені теж, – безцеремонно штовхає мене брат у бік.

 – З рота в рот виходить мікроб, – дражнюсь, як у дитинстві, і він з подихом йде за кухлем.  Поки Стас возиться з дідом, ми стоїмо на кухні з братом.

 – Як ви тут? – питає він, теж скуштувавши води.

 – Та ми нормально, а ти чого приїхав?

 – Та в нас вдома повний треш.

 – Що? Щось трапилося? Щось із бабусею? – лякаюся, дивлячись на брата.

 – З бабусею? – дивується він, потім махає рукою. – Та ні, бабуля поїхала на зліт кінематографістів. Це наша Юлічка здивувала. Прикинь, вона залетіла!

 – Стоп? Юля вагітна? – мотаю головою, не в змозі повірити.

 – Так, я ж казав, що в тихому вирі чорти водяться. А ти не вірила, – з почуттям власної переваги киває брат.

 – А хто батько? – здивовано питаю.

 – Ще б я знав, ніхто не знає. У нас там таке пекло, що тобі краще додому поки не вертатися, якщо ти зібралася, – довірливо запевняє.

 – Я... Ну так, саме сьогодні хотіла їхати, ти ж на машині? – запобігливо дивлюся на нього, але він раптом стає серйозним.

 – Чуєш, Ліза, ну не будь егоїсткою. Там батько лютує, і мені перепаде, якщо ти приїдеш знову псувати йому нерви.

 – Я вже не можу додому повернутись? – запитую, відкидаючи висохле волосся, яке пушиться, назад.

 – Можеш. Але не зараз. Нехай там все заспокоїться, перечекаємо бурю. Тим більше, я вчасно приїхав. Допоможу вам вирішувати сварки з місцевими, – пропонує він.

 – І як ти допоможеш? – питаю без особливого інтересу, розмірковуючи, як догодити братові і гордо задерти носа перед Бойченком.

 Сказала, що їду, послала його до біса, а тепер сидітиму тут, ніби нічого не сталося?

 Важке задача. Не для мого втомленого сьогоднішніми подіями мозку.

 – Та просто піду поговорю з місцевими, грошей, може, дам. До речі, тобі потрібні гроші? Напевно, скучила за міським комфортом?

 Він питає, і я раптом розумію, що не можу відповісти ствердно. Спочатку нудьгувала.  Була нажахана від сільського побуту. Хотіла додому, у комфортне середовище. Але зараз... Зараз все змінилося. Я ніби перейшла певну межу і почала кайфувати. І, якщо вже зовсім чесно, нікуди їхати не хочу. Але поки що не знаю, як залишитися та зберегти обличчя перед колишнім.

 – Артем, давай поїмо? – тру обличчя руками, намагаючись підбадьоритися, на плечі раптом навалюється непомірна втома.

 Не хочу ні про що думати, ні про що навіть не хочу говорити. Повний ступор. Ще й Юля вагітна. Та як це? Така спокійна, гарна, слухняна дівчина, звідки це взялося? Чи не така й слухняна? Раптом вона така ж, як і її тітка? Коли вона встигла залетіти? Чорт. Це, звісно, ​​не моя справа. Без мене чудово розберуться.

 – Невже моя сестра навчилась готувати? Село на тебе добре впливає, – чую сміх брат, який сидить за столом, чекаючи їжі.

 – Чого сидиш? Іди на город, нарви трави – глузую з нього, відчуваючи себе досвідченим знавцем села, на відміну від нього.

 – Яку ще траву? – змінюється в обличчі, приголомшено дивлячись.

– Цибулю, петрушку, кріп, – перераховую з розумним виглядом, загинаючи пальці. – Зайди ще в курник, якщо хочеш свіжих яєць.

– Ліза, ти жартуєш, так? – здивовано запитує брат.

– Робити мені нічого, – роблю невинний вигляд. Дивлюся у вікно та помічаю Бойченка на городі.

– Бойченко он вже працює на повну силу, допоможи йому, – направляю родича, щоб не прохолоджувався і не марнував час.

– Ем, ну окей, – брат встає, чухаючи потилицю, і дуже неохоче йде на вихід, а йому на зміну в кухню заїжджає Юхим Миколайович.

– Ліза, наллєш старому води?

– Так, звичайно, – метушливо кидаюся за кухлем, – будь ласка, пийте. Що я ще можу зробити?

– Салат зроби, а м'яса з картоплею Варвара принесла, тільки підігріти треба. Впораєшся?  Ох, чортова нога, коли я вже виберуся з цього візка, – бурчить, лаючись на крісло-каталку.  За Стаса не хвилюйся, Ліза, ми з місцевими домовимось. Але велосипеди треба повернути.

– Ви вже все знаєте? Звідки? Так швидко... – ніяк не можу зрозуміти. Соромлячись і радіючи можливості відвернутися від допитливого погляду старого, ставлю підігріватись їжу.

– Хех, – хрипло сміється і дивиться на мене з хитрим прищуром, – у селі всі все знають. Ви ще не приїхали, а до мене вже скаржитися прийшли.

– Нічого собі, – хитаю головою, дивуючись тутешнім порядкам, а потім кидаюся на захист свого колишнього: Стас не винен, це ті хлопці, вони напали на нас, поламали йому мопед. Хотіли побити нас, тому ми взяли велосипеди, щоб урятуватися.

– Кохаєш його?

Червонію від цього несподіваного питання і гублюся, ховаючи обличчя у волоссі і дістаючи овочі з холодильника.