Розділ 25

Ліза

 – Та пішов ти! – звужую очі до щілин, випльовуючи свою відповідь на його запитання.

 До біса! Нехай дзвонить батькові! Я не збираюся бути лікарством для його пораненого его. Тим більше, з такою його думкою про мене ми далеко не заїдемо.  Думає, я будь-кому дам, тільки не йому?  Нехай!

 Серце все ще мучить образа, коли я швидко крокую у напрямку від Бойченко. Тримаюсь прямо, як стійкий олов'яний солдатик. Я це зробила. Розірвала угоду і послала гада подалі!

 – Гордієнко, стій! – кричить він мені в спину. – Та почекай ти, скажена!

 Його м'які кроки по траві я навіть не чую і не розумію, коли він мене наганяє і ловить в міцні обійми.

 – Відпусти! – починаю вириватися, брикаючись і думаючи, що він вирішив застосувати силу. Я не дамся, боротимуся до кінця, ні за що не поступлюся.

 – Та заспокойся ти! – струшує він мене. –  Дивись!

 Зрештою розумію, навіщо він побіг за мною, і це зовсім не для того, щоб схилити до чогось насильно, він звертає мою увагу на натовп людей, які йдуть у наш бік і явно з поганими намірами. Досить швидко наближаються.  Очолюють їх двоє наших «друзів», залишених валятись на березі. Поки ми тут прохолоджувалися і сперечалися, ці хлопці зібрали солідну армію із сільських громил, щоб нас покарати, помститися за те, що ми з ними зробили.

 – Господи, – лякаюся я і починаю озиратися на всі боки. – Що робити? Куди тікати?

 – Давай на велосипед! – командує Бойченко, швидше за мене зрозумівши, що робити.

 Тікати! Що ще? Він уже діє, поки я стою стовпом. Зовсім розгубилася, не чекала такої спритності і мстивості від цих хлопців. Хоча треба було передбачити, що вони не залишать образу без відповіді.

 – Швидше-швидше, Ліза, рухай булками, – пришвидшує мене Бойченко, підпихаючи в спину, – потрібно відірватися від них.

 Стас спритно залазить на свій велосипед і починає спритно крутити педалями, я ж борсаюся на сидінні, знову незграбно розкинувши ноги в сторони, ніби не проїхала щойно кілька кілометрів. Все ще не можу відійти від шоку. Щойно ми сварилися, а тепер маємо разом втікати від розлючених селюків.

 Страшно уявити, що з нами зроблять, якщо зловлять, навряд чи підуть на мирні переговори. Руки-ноги просто переламають. Адреналін пускає розряди електрики по тілу, жар розтікається по шкірі, починаю прискорюватися, шалено обертаю ногами, просто до болю в м'язах. Замість мене працює інстинкт виживання.

 Ні, треба точно валити з цього убогого села з варварськими звичаями, коли на порожній нічийний берег хтось заявляє права, і плювати вже на якісь домовленості та обман батька. Тупо було втікати і ховатися від дійсності, Бойченко моїм чоловіком ні в якому разі не стане. Рано чи пізно мені доведеться вийти заміж за вказівкою батька або виїхати в іншу країну, щоб опинитися поза зоною його влади.

 Наприклад, до моєї подруги Яни, яка разом із майбутнім чоловіком живе в Лондоні. Заглибившись у думки про імміграцію, не помічаю, як ми опиняємось біля будинку. О, рідні стіни тішать одним своїм виглядом, тільки невідомо, чи втримають вони цих гопників від нападу. Хочеться сподіватись.

 Як не дивно, дідусь Стаса сидить у каталці біля воріт і занепокоєно вдивляється в обрій.

 – Ти чого тут, діду? – Бойченко зістрибує з велосипеда, притуляє його до паркану і підходить до діда, оглядаючи його на предмет ушкоджень.

 – Зі мною все гаразд, нема чого метушитися, – обсікає його грізний голос, від якого я здригаюся. Хочеться втекти, але натомість я тихенько пробираюся до хвіртки. Але Бойченко  зупиняє мене поглядом. Та й у мене самій всередині свербить цікавість.

 – Що відбувається? – питає він, засунувши руки в кишені.

 – Це ти мені скажи, як ти за півдня зміг налаштувати проти себе все село?

 – Та це не я. Воно само якось так вийшло, – намагається віджартуватися мій "наречений".

 – Циц! Стас! – лютує Юхим Миколайович. – Кажуть, ти якихось хлопців побив, а вони проти тебе збирають цілу війну, от я вийшов нормально поговорити з людьми, переконати їх вгамуватися.

 – Та я сам розберуся, діду. Давай у хату, нема чого тобі з ними розмовляти, – утихомирює гнів діда Бойченко, але зате будить мій неспокій. Я про все забуваю, захлинаючись від переляку.

 – Ти що? – кидаюсь до Бойченка. – Вони можуть тебе покалічити. Не смій, Стас, я тобі не пробачу, якщо тебе вб'ють. Чуєш?

 Кидає на мене темний погляд, у якому ні краплі страху чи хвилювання. Він що, ненормальний?