Розділ 25

Ліза 

 — Та пішов ти знаєш куди! — буквально випльовую ці слова йому в обличчя. 

 До біса все! Нехай хоч прямо зараз збирає свої манатки й котиться додому, і розказує моєму батькові все, що заманеться! Я не збираюся ставати ліками для його пораненого его. Тим паче, з таким його паршивим ставленням до мене ми все одно далеко не заїдемо. Він що, серйозно думає, ніби я готова стрибнути в ліжко до першого-ліпшого, а йому влаштовую сцени суто з вередливості? Та нехай котиться під три чорти зі своїми висновками! 

 Серце стискається від образи, поки я швидким кроком маршую геть від Бойченка. Тримаю спину рівно, намагаючись зберегти хоча б залишки гордості. 

 Все, я це зробила. Я розірвала нашу дурну угоду й послала цього гада куди подалі. Тепер точно все скінчено. 

 — Гордієнко, ану стій! — миттєво долітає мені в спину його розлючений крик. — Та зачекай, скажена! Куди ти летиш?! 

 Через шум вітру в кущах я навіть не чую його швидких кроків по траві. Розум взагалі відмовляється щось сприймати, аж поки Стас не наздоганяє мене й одним рухом не затискає у своїх обіймах. 

 — Відпусти мене! Пусти, кому кажу! — починаю запекло вириватися, щосили брикаючись ногами й думаючи, що він таки вирішив застосувати до мене фізичну силу, щоб довести свою правоту.

 Я не дамся так просто, буду боротися до останнього подиху, але ні за що не поступлюся. 

 — Та заспокойся ти нарешті й замовкни хоч на секунду! — Стас струшує мене за плечі, змушуючи зупинитися. — Обернись і подивися туди!

 Тільки тоді до мене нарешті доходить, навіщо він біг за мною. Це було зовсім не для того, щоб схилити мене до чогось. Стас різко розвертає мене обличчям до дороги й вказує рукою на натовп людей, який упевнено суне в наш бік. І наміри в них, судячи з всього, абсолютно не дружні. Вони наближаються з шаленою швидкістю.

 Попереду цієї компанії гордо крокують двоє наших «знайомих», яких Стас залишив відпочивати біля озера. Поки ми тут прохолоджувалися біля крамниці й з'ясовували стосунки, ці місцеві встигли зібрати купу друзів, щоб помститися за побиті носи і вкрадений скутер.

 — О Боже… — весь мій бойовий дух миттєво випаровується, поступаючись місцем страху. Я починаю панічно озиратися навколо. — Що нам робити? 

 — Затрибуй назад і погнали! — командує Бойченко.

 Він зорієнтувався в ситуації значно швидше за мене. Тікати — єдиний варіант, який у нас залишився. Поки я тупила і стояла посеред дороги, Стас уже підкотив скутер і застрибнув на сидіння. Я просто розгубилася, взагалі не чекала від цих сільських хлопців такої спритності. Хоча, якщо подумати, треба було заздалегідь передбачити, що ту бійку і викрадення вони нам точно не пробачать.

 — Швидше, Лізо! Ворушися! — підганяє мене Стас, хапаючи за руку й буквально затягуючи позаду себе на сидіння. — Треба втікати, поки вони нас у цьому полі не затисли! Бо тоді нам кінець.

 Він різко викручує ручку газу, і скутер зривається з місця. Від несподіванки я ледь не лечу назад, тому панічно вчіпляюся пальцями в його талію, притискаючись до спини. Тіло просто не слухається від шоку. Ще хвилину тому ми ледве не повбивали один одного під час сварки, а тепер змушені разом втікати.

 Навіть уявити страшно, що буде, якщо вони нас наздоженуть. Ці хлопці навряд чи захочуть вислуховувати наші аргументи чи вести мирні переговори. Руки й ноги переламають — і оком не моргнуть. Адреналін б'є в голову, обличчя горить, а скутер мчить розбитою дорогою, підстрибуючи на кожній ямі. Я стискаю Стаса з усіх сил, бо більше немає за що триматися.

 Ні, з цим селом треба точно зав'язувати. Якого біса вони взагалі вирішили, що озеро належить тільки їм? Та плювати вже на всі наші домовленості, гроші й татові забаганки. Це була максимально дурна ідея — ховатися тут. Бойченко за жодних умов не стане моїм чоловіком. Рано чи пізно мені все одно доведеться або вийти заміж за вказівкою батька за якогось його бізнес-партнера, або просто зібрати валізи й виїхати з країни, щоб бути якомога далі від його диктатури.

 Наприклад, можна рванути в Лондон до моєї близької подруги Яни, яка вже рік живе там зі своїм чоловіком. Заглибившись у думки про термінову еміграцію, я навіть не помічаю, як ми на швидкості вилітаємо на нашу вулицю й гальмуємо біля знайомого паркана. Дерев'яні стіни хати зараз здаються найкращим місцем на землі. От тільки питання: чи захистять вони нас від цього натовпу? Хочеться вірити.

 На мій подив, дідусь Стаса вже сидить у візку прямо біля відчинених воріт і занепокоєно вдивляється в кінець вулиці, звідки ми щойно приїхали.

 — Діду, ти чого тут сидиш?! Щось сталося? — Стас на ходу глушить скутер, кидає його під паркан і підбігає до старого.

 — Це я в тебе хочу спитати! Як ти умудрився за якісь пару годин налаштувати проти себе всю місцеву молодь?! — різко обсікає його Юхим Миколайович таким грізним голосом, що я аж здригаюся.

 Мені хочеться просто проскочити повз них і сховатися в хаті, тому я починаю тихо пробиратися до хвіртки. Проте Стас помічає це й зупиняє мене поглядом, змушуючи завмерти на місці. 

 — Звідки ти дізнався? — запитує Бойченко, ховаючи руки в кишені шортів і намагаючись повернути обличчю незворушний вигляд.

 — Сусіди розказали, що ти на озері когось побив і скутер віджав. 

 — Та облиш, діду. Я нічого такого не робив, воно якось само собою так вийшло, — пробує віджартуватися мій «наречений».

 — Циц мені тут! — по-справжньому лютує старий і гримає кулаком по підлокітнику візка. — Вони тепер збирають компанію і йдуть сюди розбиратися. От я й виїхав на вулицю, щоб поговорити з ними нормально, по-сусідськи, та переконати їх розійтися по хатах, поки гріха не натворили.

 — Я сам із ними розберуся, діду. Давай, заїжджай у хату й не заважай, нема чого з цими придурками розмовляти, — Стас намагається говорити спокійно, щоб втихомирити гнів старого, але його слова миттєво будять у мені нову хвилю паніки.