Розділ 24

Стас                                                                   

 Гордієнко, стерво, вміє вивести мене з себе на раз. Тільки вона і більше ніхто інший. Чорт мене смикнув висунути їй умову, сам не знаю, як вона матеріалізувалося в моєму мозку, але повертати слова назад я не збираюся і маю намір добитися свого. 

 Вона сама винна. Нарвалась. Вона та її чортові ігри мажорки, що викликали коротке замикання. Скільки можна притягувати та відштовхувати? Дражнити і вдавати, що нічого такого не робила? Грати надумала? Тоді я сам стану ведучим цієї гри.                                 

 – Ти зараз серйозно?! – засліплений сонячним світлом силует розпливається перед очима. Ледаче марево змінилося сліпучим жаром. Нам давно час сховатися від пекучого сонця, але спершу потрібно завершити розмову.                                                         

 – Схоже, що я жартую? – складаю руки на грудях і нахабно обводжу її тіло поглядом.             

 – Схоже, що ти отримав сонячний удар! – верескливо звинувачує, кидаючись образами. Вся з себе принцеса. – Ти зараз серйозно намагаєшся мене шантажувати, Бойченко?                                                                

 Знаю, наскільки вона не любить втрачати контроль над ситуацією, але жалю від мене більше не дочекається.                                                                

 – Називай як хочеш, – тисну плечима, ліниво  перекочуючи слова в роті, що різко контрастує з її сказом, – це ти у нас любителька підлаштовувати "випадкові" ситуації. Тобі простіше зіграти щось, прикинутися, ніж сказати як є.                                        

 – Ану, ну, – підскакує до мене, – поясни, що ти маєш на увазі!                                                                

 – Ліза, ми розійшлися, – з шумом видихаю повітря, дивлячись на неї, – але не минало й дня, щоб я не отримував нагадування про тебе.                                

 – Хочеш сказати, що я бігала за тобою? – вона просто в шоці. – Ти охренів, Бойченко?                                         

 – Не кип'ятись так, – намагаючись втихомирити її гнів і заспокоїти, виставляю руки вперед, – перегрієшся на сонці. Ти не давала забути про себе. Хто перші тижні після розставання постійно ходив в кафе біля мого під'їзду, в якому я регулярно буваю? Чи постійно "забувала" і "згадувала" про якісь свої речі, які залишилися в моїй квартирі? До речі, ключі від моєї квартири ти вернула аж через три місяці після розставання. Хто дзвонив мені кілька раз в місяць, просячи забрати її п'яну з клубу? Ти ніколи не зникала з мого життя.                                                                

 – Може, й так, – струснувши головою, вона змушена визнати, в очах з'являється образа, – але це не означає, що я хотіла тебе повернути!     

 – А що означає? – роблю до неї крок, опиняючись близько і ловлячи за талію.                                                 

 Гордієнко виставляє руки вперед і відразу відгороджується від мене, роблячи близькість неможливою. А мене так і тягне до цієї колючої зарази. Терпіти її витівки стало моєю звичкою, і я вже готовий навіть миритися з її характером, щоб хоча б отримати такий бажаний поцілунок. Воно того варте.          

 – Нічого! – випльовує мені в обличчя коротке слово, фальшиве в кожній букві. Ми обидва знаємо, що це брехня.                                                                

 Ривком хапаю її за волосся, зминаючи в руках і відтягуючи назад голову цієї впетиї колючки, закидаючи її, і вона, зігнувшись, боляче впивається нігтями мені в груди через футболку. Дика кішка, але моя. Вбиває поглядом, шипить і пробує вирватися на волю, але відпускати її я не маю наміру. Більше не відпущу. Я пробував, але вона сама вернулась назад.

 – Зізнайся, що це занадто довга прелюдія до того, чого ми обоє хочемо, – жарко зчіпляю наші тіла, жар відразу опалює шкіру, я гладжу її без зупинки, намагаючись вхопити все, до чого можу дістати, і встановити найтісніший контакт.                                  

 – У тебе багата фантазія! Нічого з цього нема!  – скуйовджена в моїх руках Гордієнко продовжує чинити опір і битися, і я, втомившись від її смикання, відпускаю її, і вона відразу віддаляється, дихає важко і переривчасто.                                                                

 – Не переводи тему, – знову спрямовую розмову туди, звідки ми почали, – мені не важливі твої мотиви, але я хочу тебе. На відміну від тебе мені легко це визнати. Не знаю, чого ти так носишся з цим, ніби так дорожиш своїм тілом.                                                                

 Перед очима низкою проносяться образи. Жахають свідомість. Вона думає, що мені було легко перенести її зради, а я ніколи не зізнаюся, що мало не здох від виснажливих ревнощів. Вона має рацію. У мене дуже гарна уява.                                                                

 Якби цього було мало, так вона ще добивала, навмисно і нахабно, виставляючи численні фото своїх побачень в інсті. Хвалилася, виставляла все напоказ. Різні хлопці, багато, то чим, чорт забирай, я гірший? Я що, тільки хлопчик для її ігор і більше нічого?    

 – Ображати можеш своїх дівок! – завмирає і вимовляє крізь стиснуті зуби. – Я не дозволю так із собою поводитися.                                                                

 – Ніхто тебе не ображає. Чи тебе так ламає від правди?                                                                

 – Ти нічого не знаєш про правду, – гордо піднімає голову, її починає трясти, навіть пересмикую плечима, але з Гордієнко завжди так: ніколи не знаєш, грає вона чи справжня.                                                                

 Мовчу, дивлячись, як вона збирається з думками. У чомусь вона навіть здається вразливою, але з нею завжди треба бути на сторожі, інакше просто підеш на поводі.