Розділ 24

Стас 

 Гордієнко — справжнє стерво, вміє рознервувати за секунду. Тільки вона одна на це здатна. Але якого біса я висунув їй цей ультиматум? Сам не розумію, як ця божевільна думка взагалі матеріалізувалася в моїй голові, але забирати свої слова назад я не звик і тепер збираюся дотиснути її до кінця. 

 Сама винна. Нарвалася. Її вічні мажорські замашки та емоційні гойдалки просто влаштували мені коротке замикання в мозку. Скільки можна гратися зі мною? То підпускає ближче, то відштовхує, а потім вдає, ніби нічого не сталося. Хотіла гру? Ну то тримай, але тепер я сам буду встановлювати правила. 

 — Бойченко, ти зараз серйозно?! — її силует, заліплений сонячним світлом, розмивається перед очима. 

 Ліниве марево над лугом остаточно змінилося задушливою спекою. Нам давно пора сховатися в тінь, але спочатку треба закрити це питання. 

 — Схоже на те, що я жартую? — повільно схрещую руки на грудях і відверто сканую її фігуру поглядом. 

 — Схоже, що ти просто перегрівся на сонці! — переходить на крик, знову кидаючись образами.

 Справжня принцеска, суцільні капризи. 

 — Ти зараз реально намагаєшся шантажувати мене?

 Я чудово знаю, як сильно вона ненавидить втрачати контроль над ситуацією. Але жалю чи поступок від мене вона більше не дочекається. Натерпівся хлопчик, досить. 

 — Називай це як хочеш, — я ліниво знизую плечима, навмисно розтягуючи слова, щоб збити з неї пиху. На тлі її істерики мій спокій діє як червона тряпка на бика. — Це ж ти у нас майстер влаштовувати сцени. Тобі завжди було простіше розіграти виставу, ніж просто підійти й сказати все як є. 

 — Ану, — вона миттєво підлітає до мене впритул, дихаючи мені в підборіддя, — поясни докладніше, що ти маєш на увазі! 

 — Лізо, ми розійшлися кілька місяців тому, — я із шумом видихаю повітря, дивлячись їй прямо в очі. — Але не було жодного дня, щоб ти якось не нагадала про себе. 

 — Хочеш сказати, що я бігала за тобою?! — на її обличчі з'являється щирий шок. — Ти зовсім здурів, Бойченко?

 — Охолонь, — виставляю долоні вперед, намагаючись збити цей градус люті. — А то перегрієшся. Ти просто не давала мені про себе забути. Хто перші тижні після нашого розриву постійно стирчав у кафе біля мого ЖК, де я щоранку буваю? Хто регулярно «забував», а потім раптово «згадував» про якісь свої дрібнички, що залишилися в моїй квартирі? До речі, ключі від моїх дверей ти спромоглася повернути аж через три місяці. А хто телефонував мені серед ночі кілька разів на місяць із дурними приводами, щоб я терміново забрав її з клубу? Ти ні на мить не зникала з мого горизонту.

 — Може, все це й було, — Ліза різко струшує головою, і в її погляді на секунду спалахує глуха образа. — Але це взагалі не означає, що я хотіла тебе повернути!

 — А що це тоді означає? — я роблю швидкий крок вперед, перехоплюю її за талію і ривком притягую до себе. 

 Гордієнко моментально впирається долонями мені в груди, вибудовуючи між нами дистанцію. Не підпускає. А мене, як на зло, наче магнітом тягне до цієї колючої зарази. Терпіти її витівки вже стало моєю хронічною звичкою, і я зараз готовий закрити очі на її нестерпний характер, аби тільки знову відчути смак її губ.  

 — Це нічого не означає! — буквально випльовує мені в обличчя.

 Фальшива кожна буква. Ми обоє чудово розуміємо, що вона зараз нахабно бреше мені у вічі.

 Одним різким рухом я запускаю пальці в її волосся, злегка зминаю пасма й відтягую її голову назад, змушуючи підняти підборіддя. Ліза згинається в спині, і її гострі нігті миттєво   впиваються мені в груди через тонку тканину футболки. Дика, скажена кішка. Але моя.

 Вона дивиться на мене поглядом, яким можна вбивати. Шипить, намагаючись вирватися з капкана, але відпускати її я не збираюся. Більше її так просто не відпущу. Я вже пробував жити без неї — не вийшло. Та й вона сама зрештою повернулася, нехай і в такий дивний спосіб.

 — Просто зізнайся хоча б собі, що вся ця твоя показна відстороненість — це затяжна прелюдія до того, чого ми обоє хочемо, — гаряче шепочу я, сильніше втискаючи її стегна в свої.

 Жар від її тіла миттєво обпікає шкіру. Я повільно веду долонею по її спині, намагаючись зламати цю дурну стіну між нами.

 — У тебе занадто багата фантазія, Бойченко! Нічого з твоїх слів не є правдою! — Ліза продовжує запекло борсатися в моїх руках.

 Втомившись від цього безглуздого опору, я різко розтискаю пальці. Вона миттєво відлітає від мене на пару кроків назад, важко дихаючи, і поправляє сукню.

 — Не переводь стрілки, — я знову повертаю розмову до мого ультиматуму. — Мені начхати на твої мотиви, Лізо. Я просто хочу тебе. І на відміну від тебе, мені зовсім не важко визнати це вголос. Не розумію, чого ти так носишся, ніби твоє тіло — якийсь недоторканний скарб.

 Перед очима на секунду прокручується цілий ряд огидних кадрів, від яких всередині все починає палати від люті. Вона, мабуть, думає, що мені було легко спостерігати за її життям після нашого розриву. Я ні за що в житті не зізнаюся їй, що мало не з'їхав з глузду від ревнощів. У цьому плані моя уява дійсно попрацювала на славу. Коли мені здавалося, що гірше вже бути не може, Гордієнко добивала мене остаточно — нахабно виставляла в інстаграм нові фото з побачень. Хвалилася, виставляла все напоказ. Різні хлопці, дорогі ресторани, букети… То чим, чорт забирай, я гірший за них? Я що для неї — просто інструмент для її ігор, і більше нічого?

 — Ображати й рівняти мене під свій рівень будеш із цими своїми дівками! — Ліза раптом застигає на місці, і її голос звучить крізь щільно зуби. — Я не дозволю так із собою поводитися. Жодній людині в світі.

 — Ніхто тебе не ображає, Гордієнко. Чи тебе просто так дико ламає від звичайної правди?

 — Ти ні хріна не знаєш про правду, — вона гордо закидає голову.

 Її починає помітно трясти від емоцій, плечі дрібно здригаються. Але з Лізою завжди так: ніколи не знаєш наперед, де вона щира, а де просто грає роль.