Розділ 23

Ліза 

 — Що ти робиш? Подобаюся? — Стас раптом підморгує, перехопивши мій погляд. 

 — Пф! — квапливо відвертаюся, намагаючись збити з нього пиху. — Не будь таким самовпевненим, Бойченко. 

 — Ну, це ж не я на тебе зараз витріщаюся таким голодним поглядом. 

 — Вгамуйся, тобі щось примарилося. Який ще голодний погляд? Я всього лиш намагалась по сонцю зрозуміти яка зараз приблизно година. 

 — Тобі справді так важко визнати очевидне? — він перехоплює мою руку й одним рухом знову підтягує до себе, фіксуючи на місці. 

 Спіймана на гарячому, я намагаюся вивільнитися, але марно. Треба ж було так незграбно попастися. Стас не був би собою, якби не скористався моментом, який я сама йому подарувала. 

 — Куди це ти зібралася, Гордієнко? — він різко перехоплює мене за талію, перевертає на спину й нависає зверху. Його коліна вклинюються між моїх ніг, повністю позбавляючи мене можливості поворухнутися. 

 — Ти що коїш? Злізь з мене негайно! — я з силою впираюся долонями в його широкі груди, обурено дивлячись в обличчя. 

 Всередині знову розгоряється той самий непроханий жар, від якого ніде сховатися. Я в пастці. Він просто розіп'яв мене на цій траві, скориставшись моєю секундною неуважністю. 

 — Ти точно впевнена, що хочеш, аби я зліз? — Стас усміхається, сильніше притискаючи мене своїм тілом до землі. 

 Я всім своєю сутністю відчуваю його близькість. Він гарячий, нагрітий літнім сонцем, від нього пахне озерною свіжістю та прим'ятою травою. Це спокуса, перед якою моя оборона починає стрімко плавитися. 

 — Звісно, впевнена! Йолопе, пусти, кому кажу! Ми посеред відкритого лугу, нас тут будь-хто побачити може. 

 — Тобі заважає тільки те, що нас можуть побачити? Тобто нам просто треба знайти більш затишне і закрите місце, щоб ти нарешті розслабилася? — він нахиляється ще нижче, так що наші обличчя опиняються за сантиметр одне від одного. 

 Я бачу кожну дрібну цятку в його блакитно-сірих очах, які зараз здаються темнішими, ніж зазвичай. Сонячні промені б'ють мені прямо в обличчя, створюючи навколо голови Стаса яскравий німб, що засліплює й дезорієнтує. Коли він наближається впритул, я просто заплющую очі, не в змозі витримати цю напругу. Тіло остаточно слабшає, у горлі застрягає клубок, а під повіками закипають сльози. Власна безпорадність перед ним просто вбиває. 

 — Просто відпусти мене, — тихо прошу я. 

 Це звучить як жалюгідне благання жертви. І Стас раптом підкоряється. Його хватка зникає, він підводиться й сідає поруч на траву, уважно розглядаючи мене. 

 Я поспішно сідаю, обтрушую одяг від трави й нарешті насмілююся подивитися на нього, намагаючись зрозуміти, що буде далі. 

 — Може, досить уже грати в ці ігри, Лізо? — твердо каже він. 

 Стас дивиться прямо, без звичної іронії. Навіть на ім'я мене назвав. Попри літню спеку, шкірою пробігає неприємний холодок. 

 — Ти про що взагалі? 

 — Ти завжди була чесною, інколи навіть занадто. Мені це в тобі подобалося, — веде він далі, не зводячи з мене очей. 

 — Невже? Ти нарешті розгледів у мені хоча б щось хороше? Це досягнення точно треба відзначити червоним у календарі, — відриваюся з усім своїм звичним зухвальством. 

 — Твоя гостра мова теж завжди додавала перчинки нашим стосункам, — Стас усміхається, підхоплює суху травинку й починає крутити її в пальцях. — Давай начистоту. Вся ця твоя грандіозна вистава з «нареченим» вигадувалася лише з однією метою. 

 — І з якою ж, цікаво послухати? — зневажливо піднімаю брову, намагаючись не показати, як сильно боюсь цієї розмови. 

 Поки ми просто обмінювалися шпильками й мовчки грали за моїми правилами, все було набагато простіше. Навіщо руйнувати цю крихку рівновагу? Навіщо називати речі своїми іменами, коли можна просто вдавати байдужість? 

 — Ти хочеш повернути мене, але твоя гордість не дозволяє тобі прийти на моїх умовах. Тому ти вигадала свій хитрий план, — Стас каже це так упевнено, ніби читає мої думки, а я сиджу як загіпнотизована, судорожно вчепившись пальцями в землю. 

 — Твої умови? Про що ти взагалі говориш, Бойченко? — я з усіх сил намагаюся виграти час. 

 — Вони незмінні. Може, ми нарешті нормально обговоримо те, що сталося в квартирі Марини? 

 — У мене немає жодного бажання ворушити твою брудну зраду! 

 У моїй душі після того дня залишилася порожнеча розміром з океан, і я категорично не хочу знову ятрити цю рану. Я занадто глибоко сховала весь той біль і не бачу жодного сенсу слухати чергові вигадки, в які все одно не зможу повірити. 

 — Добре. А що мені тоді робити з твоїми постійними зрадами? — його обличчя раптово стає жорстким, а в очах спалахує такий крижаний холод, ніби їх випалили зсередини. 

 Дві темні прірви, абсолютно несхожі на ті веселі, живі очі, до яких я звикла. Мені вперше стає по-справжньому страшно поруч із ним. Я ніколи раніше не боялася Стаса, але зараз, коли він міцно стискає щелепи й дивиться на мене цим злим, важким поглядом, мені хочеться втекти. 

 — Минуле не повернути, — бурчу я під ніс. 

 Я швидко міркую, що краще: зізнатися, що вся моя черга «кавалерів» після нашого розриву була звичайною фікцією для соцмереж, чи продовжувати вдавати з себе фатальну жінку, яка міняє чоловіків як рукавички. Блін, я заплуталася у власній брехні. Як же хочеться скинути цю важку маску, але гордість тримає мертвою хваткою. Тут він не помилився — він досі занадто добре мене знає. 

 — Якщо ти після нашого розриву так легко й просто стрибаєш із ліжка в ліжко з першим-ліпшим, то який сенс зараз показувати з себе неприступну принцесу і відмовляти мені? — його слова летять мені прямо в обличчя, з силою прибиваючи до землі. 

 Від цього приниження мені хочеться крізь землю провалитися, але я з останніх сил тримаю обличчя. Головне — не показати, як глибоко він мене поранив.

 Що ж, Гордієнко, ти сама винна. Сама місяцями розпускала чутки, що спиш із половиною міста, кричала йому про це в обличчя, абсолютно не дбаючи про власну репутацію. Мені тоді було важливо лише зробити йому якомога боляче, помститися, змусити відчути той самий біль, який пережила я. А тепер отримую цілком закономірний зворотний удар. Стас тепер щиро вважає мене легкодоступною дівчиною, яка просто вередує без причини. Ну що, Лізо, дивись не вдавися своєю ж отрутою.