Розділ 23

Ліза                                              

 – Подобається? – підморгує він, помітивши мій погляд.                                          

 – Пф! – Закочую очі. – Не будь таким самовдоволеним.                                                       

 – Ну, це ж ти на мене дивишся голодним поглядом. 

 – Вгамуйся, Бойченко, тобі щось здалося. Який такий голодний погляд?                                                    

 – Так складно визнати правду? – простягає руку і підтягує мене до себе, притискаючи близько і не даючи вирватися.                                                    

 Викрита в розглядувані його, відразу відсмикую руку, ховаю погляд і намагаюся встати. Треба було так попастись! Безглуздо. Але вже пізно, Бойченко не був би собою, якби не скористався ситуацією, що склалася.                                                    

 – Куди зібралася, Гордієнко? – він різко ловить мене за талію і перекидає на спину, залізаючи зверху і змушуючи широко розвести ноги, а сам вклинюється між ними.                                                    

 – Це ти що робиш? Злізь з мене! – упираюся йому в груди і дивлюся обурено. Внизу тіла накопичується непроханий жар, і сховатися ніяк. Тікати нікуди. Я в чортовому капкані. Він мене просто розіп'яв під собою! Який хитрий трюк і все через мій прорахунок.            

 – Впевнена, що цього хочеш? – усміхається, натискаючи зверху тілом.                                                    

 Виразно відчуваю його бажання. Він гарячий, нагрітий сонцем, пахне свіжістю та травою. Пахне спокусою, якій складно чинити опір, і я починаю плавитися. Піддаватися.                                                    

 – Звісно впевнена! Йолоп, злізь з мене, кому говорю! Ми тут в загальному огляді. Нас можуть побачити. 

 – Це єдиний аргумент проти? Потрібне лише усамітнення, щоб ти розслабилася? – нахиляє голову нижче, щоб наші обличчя були прямо навпроти один одного.                                                    

 Можу розглянути кожну зморшку на його обличчі, кожну плямку та цятки в сіро-голубих очах. Сонячне світло спрямоване прямо на мене, і я бачу ореол, що світиться, навколо фігури Бойченка. Сліпить очі, дезорієнтує.                                                    

 Коли він нахиляється ще нижче, я практично нічого не бачу через сонце і заплющую очі.  Тіло слабшає, горло забивається щільною грудкою, а в куточках очей накопичується волога. Власна безпорадність вбиває.

 – Просто відпусти, – видаю щось на кшталт благання, тихий писк знерухомленої жертви.                                   

 І Бойченко різко мене відпускає, підводячись і сідаючи навпроти, з цікавістю мене розглядає.      

 – Може, вистачить грати в ігри, Ліза? – промовляє твердо, і я переводжу на нього погляд, сівши і обтрусившись. Дивлюся впритул і намагаюся зрозуміти, що він має на увазі. Ще й на ім'я назвав, офіційно і незвично. Я навіть холоднішаю, відчуваючи холодні мурашки по шкірі, незважаючи на спекотне сонце.                                                    

 – Ти про що?                                                    

 – Ти завжди була чесною, часом навіть занадто. Це мені подобалося, – каже, розглядаючи мене.   

 – Ти нарешті знайшов хоч щось хороше в мені? Це треба відзначити червоним у календарі, – відповідаю зі звичним викликом, нахабно.                                    

 – Так, твоя зухвалість теж надавала перчинки нашим стосункам, – усміхається, беручи в руки травинку і граючись з нею. – Давай чесно. Вся ця гра в нареченого лише для однієї мети.    

 – Для якої це?! Цікаво, – піднявши брову, намагаюся виглядати незворушною і не показувати, як боюся відверто обговорювати всю нашу метушню з фіктивними стосунками.                                                    

 Поки він приймав правила гри мовчки і нічого не говорив, було набагато простіше.  Навіщо все псувати? Навіщо називати речі своїми іменами? Чи не простіше вдавати?                                                    

 – Ти хочеш повернути все назад, але занадто горда, щоб повернутися на моїх умовах, тому придумала свої, – каже це не відриваючи погляду, а я слухаю як загіпнотизована, крижаними пальцями хапаючись за травинки.                                                    

 – Твої умови? Про що ти? – тягну час.      

 – Вони прості. Може, нарешті обговоримо ту ситуацію?

 – У мене немає жодного бажання обговорювати твою зраду!                                                    

 У моїй душі все ще дірка розміром з океан, і я не хочу чіпати цю рану. Напевно, я надто глибоко закопала ці почуття, а може, просто не має сенсу знову слухати виправдання, в які я не вірю.                                             

 – А що робити з твоїми зрадами? – його риси обличчя раптом набувають жорсткості, в очах з'являється лютий холод, наче їх виморозили зсередини. Дві крижані прірви, так несхожі на вічно випромінюючі радість очі Стаса Бойченка.                                            

 Мені навіть стає страшно, хоча я в принципі ніколи б не подумала боятися свого колишнього хлопця. Але зараз він вселяє в мене страх, коли сильно стискає щелепи і дивиться на мене злим поглядом.    

 – Час не відмотати назад, – бурмочу, все ще не знаючи, що краще: зізнатися у своїй виставі з купою коханців або продовжувати триматися версії, що я справжня підкорювальниця сердець, що змінює чоловіків як рукавички.                                                    

 Чорт, та я акторка. Хто б знав, як хочеться скинути маску, але я не можу, поки не можу, надто горда. Тут він має рацію. Саме в цьому він не помилився. Він добре мене знає.                                                    

 – Якщо ти так просто стрибаєш з ліжка в ліжко, то який сенс відмовляти мені і зображати з себе чортову принцесу, – летить мені в обличчя образа, притискуючи до землі.