Розділ 22

Ліза                                                  

 – Іди сюди, – два слова, сказані з відкритим поглядом і довірчим тоном, і я вже крокую до нього, щоб потонути в обіймах, притиснутися близько і насититися теплом. Його теплом.                                                          

 Ми обидва мокрі після купання, волога тканина неприємно липне до тіла, а шкіру обдуває вітерцем. Зябко. Стає прохолодно. І хоч ми гріємося один об одного, я всеодно тремчу. Адреналін, який підтримував дух під час бійки, випарувався геть, залишивши лише почуття полегшення.                          

 – Я думала, що ти не впораєшся з ними, – шепочу в область шиї Бойченко, стискаю міцніше руки на його тілі, губи поколює, аж настільки мені приємне це відчуття. Вічність так стояла б. Але, якби він запитав, нізащо не зізналася б у цьому. Ще чого.                   

 Сказала б, що він скористався ситуацією. Списала б свої дії на страх та розгубленість.                                       

 Він відповідає усмішкою, яка разом із гарячим видихом виривається з його рота. Шкірою відчуваю гаряче повітря, намагаюсь притиснутись сильніше до нього та вловити хвилі тепла.                                            

 – Трохи більше віри в мене тобі б не завадило. Треба переодягнутися і їхати звідси.                                             

 Відсторонюється, озираючись на всі боки і щось шукаючи.                                                  

 – Їхати? Але на чому? – не розумію я, приготувавшись йти на своїх двох.                                                  

 – Он, дивись, – киває у напрямку кущів, біля яких валяються два велосипеди. Дві старі іржаві конструкції навіть велосипедами назвати складно. Ще й рама на вигляд дуже незручна. Зависока для мого зросту.                                                                                      

 – Вони хоч два метри проїдуть? – із сумнівом дивлюся на цей металобрухт.                                                  

 Питання крадіжки транспортного засобу мене анітрохи не хвилює. Ті амбали зламали наш мопед, напали, знущалися, мало не побили мого Стаса, тому маємо право взяти ці велосипеди та не повертати. Через секунду до мене доходить неправильність моїх думок: назвала Бойченка своїм.                                      

 Гордієнко, ти що, попливла від лицарських замашок колишнього? Він би зробив це для будь-якої іншої дівчини. Ти не якась особлива. У тому й річ, це якраз і ранить найбільше. На душі кішки шкребуть від розуміння, що це так.                                                  

 – Давай швидше думай, – квапить він мене, – а то їхні власники можуть прокинутися. Не треба так на мене дивитися, я їх не боюсь, просто не хочу витрачати час, та й боюсь, що тебе зачепить.

 – Ніхто не заперечує твоєї мужності, Бойченко, заспокойся, – фиркнувши, йду в бік велосипедів, що валяються, піднімаю один, і він з гуркотом встає на землю. Розумію, що сидіння надто високо, і Бойченко теж це розуміє.

 Швидко підкручує його так, щоб мені було зручно. Намагаюся залізти, але не виходить.  Чорт, я надто давно їздила двоколісним транспортом. Не вірю я байкам про їзду велосипедом. Кажуть, що це неможливо забути, але я спростовую це твердження, розкинувши ноги і борсаючись, мов млява черепаха в польоті.

 – Гаразд, давай довеземо їх до зручнішої ділянки, – з подихом киває Бойченко, і ми разом вивозимо велосипеди зі стежки, опиняючись на широкій дорозі, де можна потренуватися і поїхати далі вже на них.

 – Відвернись, Бойченко, я хочу переодягнутися, – діставши з рюкзака сухі речі, прошу з вимогливими нотками, але хіба він слухатиме?

 – Що я там не бачив?

 Очікувана відповідь. І дивиться так відкрито, з нахабною посмішкою і зверхністю в голосі.  Тремтіння пробігається по тілу, концентрується в кінчиках пальців. Я все ще занадто сильно на нього реагую, розумію кожен натяк, сказаний глибоким злегка хриплим баритоном. Він ніби тільки що заживше серце заново розриває, б'є прямо в груди прицільним ударом.

 – Не підходь! – з губ зривається застережливий крик.

 – Ти що, боїшся мене? – нахабна посмішка в поєднанні з роздягаючим поглядом бентежать. А якщо зважити на те, що я в одному мокрому купальнику, пародії на одяг, легко уявити, якою він мене бачить у своїх думках.

 – Я? Тебе? Не неси нісенітниці.

 – Тоді вперед, переодягайся, – складає на грудях руки і пильно дивиться.

 – На слабо мене береш? Фу, Бойченко, що за дитячі ігри? – пересмикую плечима.

 – В ігри зазвичай з нас двох граєш ти, вже собаку на них з'їла.

 – Не розумію твоїх натяків. Просто відвернися!

 Як не дивно, але вимогу він мою виконує, роблячи демонстративно повільний розворот. Вирішивши поквапитися, заводжу руки за спину і стягую неприємно липкий до шкіри верх від купальника, зверху натягую майку, мокрі груди просвічуються, але я розсудливо прикриваю їх волоссям, а потім стягую труси, крутячи головою з сторони в сторону. Хто б міг подумати, що мені доведеться блискати голою п'ятою точкою на сільській дорозі, але тут нікого немає і моя честь може бути в безпеці.

 – Довго ти ще там? – нетерпляче запитує Бойченко, коли я вже практично одягаю шорти. Довелося натягнути їх прямо на голе тіло, від страху, що мене застануть у такому вигляді, я дуже поспішала, і тепер почуваюся дивно: ніби одягнена, а ніби й не зовсім.

 – Готово, – жартівливо рапортую, поглядаючи на Бойченка. – А ти переодягатимешся?

 – Хочеш подивитися? – підморгує і йде до свого пакета, звідки дістає шорти і просто натягує зверху мокрих плавок. – Вибач, Гордієнко, але сьогодні обійдемося без стриптизу. Ти витратила надто багато часу.  Треба звалювати.

 – Не знаю, чи зможу залізти на цей металобрухт, – з сумнівом дивлюся на свого залізного друга, якого вивезла на стежку.  Заношу ногу і не дістаю, кидаю жалібний погляд на Бойченка.

 Він підходить і міцно хапає сидіння однією рукою, другу кладе на мою спину, спрямовуючи. Влаштовуюсь на велосипеді. Незручно, але вибирати не доводиться.