Розділ 22

Ліза 

 — Іди сюди, — всього два слова, і я вже сама роблю крок назустріч йому. 

 Просто ховаюся в його обіймах, притискаюся щокою до грудей і намагаюся зігрітися. Ми обоє досі мокрі після нашого затяжного запливу, мокра тканина купальника неприємно липне до шкіри, а легкий вітерець проймає до кісток. Мене починає помітно трусити. Весь адреналін, який тримав мене на ногах під час його розбірок з місцевими, раптово випарувався, залишивши після себе лише дику втому і глухе полегшення. 

 — Я справді злякалася. Думала, ти не впораєшся з ними, — ледь чутно шепочу кудись йому в шию, міцніше стискаючи пальці на його спині. 

 Губи досі приємно поколює від недавнього поцілунку. Зараз мені настільки добре й затишно в його руках, що я б, здається, стояла так цілу вічність. Але якби Стас зараз прямо запитав мене про це — я б ні за що в світі не зізналася. Ще чого не вистачало. Одразу б увімкнула гордість, наговорила б, що він просто скористався моментом, а всю свою раптову ніжність списала б на звичайний переляк і шоковий стан.

 Стас замість відповіді лише тихо усміхається, і цей його гарячий видих лоскоче мені потилицю. Я мимоволі тулюся до нього ще сильніше, намагаючись увібрати кожну краплю його тепла. 

 — Тобі б не завадило трохи більше вірити в мої сили, Гордієнко, — м'яко каже він. — Давай переодягатися і поїдемо звідси, поки ніхто новий не прийшов. 

 Він обережно відпускає мене і озирається довкола, оглядаючи кущі на узбіччі. 

 — Поїдемо? — я розгублено дивлюся на нього, морально налаштовуючись на довгу пішу прогулянку додому. — Але на чому? Наші велосипеди повністю розтрощили. 

 — Он, дивись, — Стас киває головою в бік густих заростей лопухів, біля яких стоять два скутери — один чорний, а інший насиченого синього кольору. 

 — Ти серйозно хочеш вкрасти скутер? — округлюю очі.

 — Не бійся. Ніхто нічого красти не збирається, — спокійно відказує Бойченко, прямуючи до кущів. — Просто позичимо. А потім запитаю в діда, хто це такі і де вони живуть, та й поверну. 

 — А якщо дід не зрозуміє, про кого ти питаєш? 

 — Навіть якщо дід по моєму опису не зрозуміє, то по скутеру точно впізнає. Село невелике, а транспорт яскравий, навряд чи тут ще в когось такий є.

 Мене, звісно, трохи гризе совість — все-таки це крадіжка, як не крути. Але Стас правий. Ці придурки без жодних вагань розбили наші велосипеди й першими полізли битися, тож нехай тепер погуляють пішки. Так їм і треба. 

 — Давай, швидше приймай рішення, — квапить він, вириваючи мене з роздумів. — Власники цих скутерів скоро очухаються. Не треба так на мене дивитися, я їх не боюся, просто не хочу знову витрачати час на бійку. Та й за тебе переживаю, не хочу, щоб тебе випадково зачепило. 

 — Ніхто й не сумнівається в твоїй сміливості, Бойченко, заспокойся, — я іронічно фиркаю, але слухняно йду за ним. 

 Стас підходить до синього скутера, перевіряє замок запалювання — на наше щастя, ключі ці бовдури залишили прямо в ньому. Він легко викочує його на широку польову дорогу, де є хоч якийсь простір. 

 — Відвернися. Я хочу переодягнутися в сухе, — дістаю з рюкзака свої речі й висуваю вимогу максимально суворим тоном. Хоча заздалегідь знаю, що цей нахаба навряд чи мене послухає. 

 — Та що я там не бачив, Гордієнко? — очікувано хмикає він. 

 Стас дивиться на мене абсолютно відкрито, зі зверхністю і нахабною посмішкою. По тілу знову пробігає миттєве тремтіння, концентруючись у кінчиках пальців. Як же дратує, що я досі так гостро й безпорадно реагую на його низький, злегка хрипкий голос. Кожне його слово б'є прямо в ціль, змушуючи серце стискатися. 

 — Навіть не підходь до мене! — застерігаю я, виставляючи руку вперед. 

 — Ти що, серйозно боїшся мене? — його роздягаючий погляд у поєднанні з усмішкою відверто бентежать. 

 Якщо зважити на те, що я зараз стою перед ним у мокрому купальнику, який ледь прикриває тіло, неважко уявити, які картинки крутяться в його голові. 

 — Я? Тебе боюся? Не мели дурниць, Бойченко. 

 — Ну то вперед, переодягайся, я ж не заважаю, — він спокійно схрещує руки на грудях і продовжує сканувати мене поглядом. 

 — Вирішив мене на слабо взяти? Фу, Стас, що за дитячі прийоми? — я роздратовано знизую плечима. 

 — Ну, в підліткові ігри з нас двох зазвичай граєш саме ти, Лізо. Ти в цьому ділі вже справжній професіонал. 

 — Я не збираюся продовжувати цю розмову. Просто розвернися, кому кажу! 

 На мій подив, Стас таки підкоряється моїй вимозі. Він демонстративно повільно розвертається до мене спиною. Розуміючи, що треба діяти максимально швидко, поки він не передумав, я завожу руки за спину, розв'язую мокрий верх купальника і миттєво натягую через голову сухий топ. Тканина тонка, і мокрі груди під нею просвічуються, тому я поспіхом розпускаю свій пучок, і прикриваю їх пасмами волосся. Потім, квапливо озираючись по сторонах, стягую мокрі трусики. Хто б міг подумати, що мені, Лізі Гордієнко, колись доведеться світити голою п'ятою точкою посеред якогось села. Слава богу, навколо ні душі, тож моя репутація в безпеці. 

 — Ну ти там ще довго? — нетерпляче гукає Стас, коли я вже на ходу намагаюся натягнути шорти. 

 Через паніку і страх бути застуканою в такому вигляді я так поспішала, що натягнула їх прямо на голе тіло, забувши про білизну, яку взяла з собою в пакеті. Від цього відчуття стає якось максимально ніяково — наче й одягнена, а наче й гола. 

 — Все, готово, — бурчу я, застібаючи ґудзик. — А ти сам переодягатися збираєшся? Чи так і поїдеш? 

 — А що, хочеш подивитися на безкоштовний стриптиз? — він підморгує мені, підходить до свого пакета, дістає сухі спортивні шорти і просто натягує їх зверху на мокрі плавки. — Вибач, Гордієнко, але сьогодні обійдемося без цього, не твій день. Ми й так втратили купу часу через тебе. Треба звалювати. 

 Стас сідає за кермо скутера і заводить двигун.