Розділ 21

Ліза 

 І знову між нами спалахує безумство. Я вкотре дозволяю йому переступити межу, повністю розчиняючись у цих неконтрольованих поцілунках. Спокуса надто сильна, щоб встояти, і розум просто вимикається. Я дихаю ним, піддаюсь раптовому пориву і виплескую все, що так довго збиралося всередині. 

 Ми просто пливемо за течією. Стас міцно обіймає мене, його долоні ковзають по мокрій спині, притягуючи дедалі ближче. Він злегка розвертає нас на воді, і навколо розходяться дрібні хвилі. Опиратися цьому магнетизму я вже не маю сил — мене затягує у вир, і я повністю втрачаю контроль. 

 Треба негайно зупинитися, поки все не зайшло надто далеко. Але Стас діє оманливо м'яко: не квапиться, не тисне, а хитро заганяє мене в пастку, методично ведучи до одного фіналу. 

 Раптом я відчуваю, що тонкі мотузочки на спині та шиї більше не тримають тканину. Скориставшись моєю безпорадністю та емоційним сплеском, він розв'язує верх купальника. 

 Цей жест миттєво приводить мене до тями. Ілюзія близькості розвіюється за секунду. Він що, вирішив, ніби я стала слухняною лялькою, з якою можна робити, що заманеться? Різко відсахуюся, розриваючи поцілунок. Відчувши холодний порив вітру на губах, збираю всю свою силу і щосили штовхаю Бойченка в груди. 

 Від цього поштовху я й сама втрачаю рівновагу і знову йду під воду, але відразу ж виринаю і стрімко пливу до берега. Позаду чується його голос, але я навіть не повертаю голови. 

 Як я можу знову наступати на ті самі граблі? Чому так легко піддаюся хвилині слабкості? Ну дурепа! Як йому щоразу вдається підібрати ключі до моєї оборони? Мені хочеться негайно змити з себе ці дотики, які здаються брудними через його зраду. Він вчинив підло, а тепер намагається втягнути в цю багнюку й мене.

 До очей підступають сльози. Запекло гребу руками, ризикуючи захлинутися, хоча води тут по коліна. 

 — Гордієнко! Лізо! — гукає Стас наздогін. — Та почекай ти! 

 — Ого, яка красуня до нас припливла, — раптом перериває його крик чийсь незнайомий, грубий баритон. 

 Я миттєво завмираю, а потім підводжу голову й поглядаю на берег. Прямо біля нашого мопеда стоять двоє високих, кремезних хлопців у пом'ятих майках та шортах. Місцеві, без варіантів. 

 — Чуєш, мала, а ти чия будеш? — кричить один із них. 

 Стас у цей момент вже встигає підпливти до мене ззаду і дає мені в руки якийсь білий шматок тканини. Я спершу навіть не розумію, що це, і просто завмираю перед нахабними поглядами цих двох. Вони відверто витріщаються на мої груди. Я мимоволі опускаю очі вниз і від жаху мало не сідаю у воду. 

 Боже, я ж зовсім забула, що мій верх від купальника залишився в руках у Стаса! 

 — Моя, — відрізає Бойченко, рішуче закриваючи мене собою. 

 — Хай вона сама скаже, чия вона, — зухвало огризається рижий, і його тон мені зовсім не подобається. 

 Я не знаю тутешніх порядків, але ці двоє налаштовані войовничо й дивляться на мене як на здобич. 

 Спіймавши у воді верх від свого купальника, я швидко розвертаюся спиною до берега і тремтячими пальцями зав'язую мотузки на шиї. 

 Ще хвилину тому я була впевнена, що наш поцілунок — це найгірше, що могло статися за сьогодні. Але зараз, кинувши погляд на берег, я розумію, як сильно помилялася. Хлопці вже впевнено крокують до води, а Стас рішуче йде їм назустріч. 

 — Почекай! Не треба! — кричу йому, але він навіть не озирається. 

 Події розвиваються занадто швидко. Стас виходить на пісок, і між ним та хлопцями миттєво спалахує сварка. 

 — Це наше місце! Чого ви сюди приперлися? — нахабно питає той, що ширший у плечах, демонстративно спльовуючи під ноги і роблячи ковток пива з пляшки. 

 — Щось не бачу тут ніякого паркана чи таблички, — різко огризається Стас, скорочуючи дистанцію. 

 — Ти звідки такий розумний взявся? 

 Бойченко, звісно, хлопець сміливий і, можливо, зараз намагається покрасуватися переді мною, але я б воліла, щоб він вирішив усе мирно, без кулаків. Мені стає по-справжньому страшно. Стояти далі у воді безглуздо, тому я наважуюся втрутитися і проявити хоч якісь навички дипломатії. 

 — Ми вже збираємося їхати, — голосно кажу, виходячи на берег. — Ми просто не знали, що це ваша територія. Вибачте. 

 — Лізо, замовкни і йди до великів, — різко обриває мене Стас, навіть не повернувши голови. 

 Місцеві хулігани від цього лише голосно регочуть. 

 — А вона нічо така, симпатична. Мені подобається, — інший, той що русявий, переглядається зі своїм приятелем, обговорюючи мене в третій особі, ніби я порожнє місце. 

 Від його тону в мене все всередині стискається. Ну навіщо він наривається? Вони ж об'єктивно більші, і їх двоє! 

 — О, стій, я ж тебе згадав, — раптом примружується рижий, уважно вдивляючись у Стасове обличчя. — Ти ж той мажор, онук Миколайовича. Чуєш, Вась, у діда Юхима нога зламана, ледве ходить, а цей міський тут із кралею засмагає. Помічничок, щоб тебе. Чуєш, красуня, кидай цього ледаря, давай ми тебе до себе в компанію заберемо, покатаємо на машині. 

 — Я з ним, — рішуче хитаю головою, підходжу ближче до Стаса і міцно притискаюся до його ліктя. — Давайте без скандалів. Ми справді вже йдемо і зараз же поїдемо звідси. 

 — На чому? На цьому металобрухі? — вони знову регочуть, підходячи впритул до наших велосипедів. — Чуєш, у твого кавалера що, грошей зовсім немає, раз він на такому мотлосі катається? Ти серйозно хочеш бути з цим бомжем? Іди краще до нормальних пацанів.

 — Не чіпайте велики! — кричить Стас, але вже пізно.

 Один із хлопців з усього розмаху б'є ногою по колесу одного з велосипедів. Той з гуркотом валиться на землю. Вони починають гатити по них кросівками, виламуючи спиці, згинаючи ободи в дугу і трощать педалі. Наші велосипеди за лічені секунди перетворюються на купу понівеченого брухту.

 Від цього жахливого скреготу металу мене всю трясе. Перше інстинктивне бажання — розвернутися і тікати світ за очі. Я абсолютно не знаю, як діяти: залишитися поруч зі Стасом чи рятувати власну шкуру. Хто б міг подумати, що на цьому тихому озері на нас чекає справжня небезпека.