Розділ 21

Ліза

 Знову це відбувається між нами, знову я дозволяю цілувати себе. Оглухла, осліпла, розчинилася в божевільних поцілунках.                                  

 Занадто сильна спокуса, щоб відмовитися. Мене поглинає бажання та самозабуття. Дихаю ним, живу тільки ним одним, віддаючи те, що в мені накопилося.

 Розчиняюся, пливу за течією. Його руки ковзають по моїй спині, притягують мене ближче, він трохи прокручує нас на місці, створюючи довкола легкі, лагідні хвилі.                                                          

 Магія. Хімія. Як завгодно назви, але я вже не здатна чинити опір. Затягнуло. Стрибок у прірву здійснено. Нагору вже ніяк, тільки вниз, на дно, в трясовину, звідки не вибратися. Разом із тілом туди падає й душа. 

 Я повинна зупинитися і не дати йому зайти надто далеко, але його язик плавно спокушає мене, здійснюючи безумство. Руки ніжно гладять, він спокушає неквапливо, оманливо заганяючи в куток, не напирає, а діє розумно, щоб обвести навколо пальця. 

 Методично приводить до єдиного можливого фіналу. 

 Якоїсь миті відчуваю, як зав'язки на верху купальника стають вільнішими. Він розв'язує їх, користуючись моїм забуттям і безпорадністю, яких так легко досяг. 

 Заволодів і знерухомив, думаючи, що отримав до рук слухняну ганчіркову ляльку. Димка бажання миттєво випаровується, я відриваю свій рот від його, миттєво відчуваючи вітерець на вологих губах, і, відсахнувшись, відштовхую Бойченка з всією силою, яку маю.           

 Не втримавшись, знову йду під воду, але цього разу стрімкими різкими рухами пливу до берега. Ззаду чую його голос, але не реагую.                                           

 Як я це допустила? Чому знову піддалася? Що за дурепа, а? Як у нього завжди вдається підібратися до мене? Я повинна вичистити свій рот, змити дотики Бойченка на собі, забруднені його зрадою, він брудний, і мене бруднить таким чином.                                          

 Гад! Сльози бризкають з очей, я гребу руками як дурна, ризикуючи потонути, хоча води лише по ребра. 

 – Гордієнко! Ліза! – чується позаду. – Та повернися ти...                                                                                    

 – О, яка гарна чіка, – перериває його крик чийсь грубий голос.                                                                             

 Завмираю на місці, а потім дивлюсь на берег. На ньому стоять два якихось високі хлопці в майках і шортах. Очевидно сільські.                                          

 – Ей, пацан, твоя чікуля? – звертається один до Бойченка, що опинився позаду мене, він щось пхає мені в руки, але я не розумію і ціпенію, тому що ці два бугая так дивно дивляться на мої груди, що змушує мене теж звернути на них увагу і тут же присісти вниз. 

 Боже, коли я встигла втратити верхню частину купальника?                                                                                

 – Моя, – заявляє Бойченко, прикриваючи мене.   

 – Нехай сама скаже, – рипається один, чий тон мені не подобається.                                                                              

 Не знаю сільських порядків і як тут все влаштовано, але ці хлопці дуже войовничо налаштовані і дивляться на мене, як на здобич. Навіть піджилки трясуться. Біла ганчірка пливе до мене, і я, спіймавши її, повертаюсь і нарешті начіпляю на себе втрачений предмет купальника.                                                                              

 Я тільки що вважала, що наш поцілунок з колишнім гірше, що могло статися, але зараз глянувши на берег розумію, що помилялася. Два хлопці спішно рухаються вперед, а Бойченко іде їм назустріч.                                  

 – Почекай! – кричу я йому, але він не звертає на мене жодної уваги. Тут відбувається щось дивне, непідвладне моєму розумінню, але ясно одне – нічим добрим ця зустріч не закінчиться.                             

 – Стас, будь ласка, почекай, – кличу його, але він знову навіть не дивиться в мій бік, тим часом між ним і хлопцями починається сварка.                                        

 – Це наше місце! Якого фіга ви сюди приїхали?      

 – Не бачу жодної таблички, – огризається Бойченко. 

 – Хто ти такий взагалі? – питають вони, супроводжуючи свою розмову плювками та відпиваючи пиво з пляшок.                                          

 Бойченко, звичайно, сміливий і, можливо, красується переді мною, але я б вважала за краще, щоб він чемно з ними розібрався. Мене охоплює страх за нього, страх, що ми не зможемо мирно розійтися з цією парочкою. Стою якийсь час і нарешті вирішую втрутитися та виявити чудеса дипломатії.           

 – Ми зараз поїдемо, ми просто не знали, що це ваше місце.                                                                                    

 – Ліза, замовкни, – різко обриває мене Бойченко, а хлопці гогочуть.                                                                       

 – А вона мені подобається.                                            

 Переглядаються, говорячи про мене так, ніби мене немає поряд.                                                                            

 – Валіть звідси! Не смійте навіть дивитись на неї! – вже практично гарчить Бойченко, а в мене від його слів волосся на тілі піднімається. Ну навіщо він так викрикує? Вони ж сильніші і їх аж двоє.                         

 – А я тебе знаю, – примружуєттся раптом один, дилда з русявим волоссям і в полосатій майці. – Ти з Садової вулиці, міський. Чуєш, Вань, у діда Юхима нога зламана, а цей пацан з дівкою відпочиває. Помічничок, теж мені. Чуєш, красуня, давай ми тебе до себе заберемо від цього ледаря.                                          

 – Я з ним, – хитаю головою, рішуче підходжу до Бойченка, прижимаюсь впритул. – Давайте не будемо влаштовувати тут скандал, ми не знали, що це ваше місце, але ми зараз же поїдемо.