Розділ 20

Стас 

 Прохолодна озерна вода ні краплі не допомагала заспокоїтися. З тієї самої секунди, як я побачив Лізу в цьому білому купальнику, я ледве тримав себе в руках. Три нещасні клаптики тканини, які тримаються на тонких мотузочках. Можна зірвати одним рухом. Справжнє випробування для моєї витримки. Сиділи б краще в хаті з дідом і дивилися футбол. Натомість я зараз стою по пояс у воді, тримаю на руках колишню, у голові суцільний туман, а всередині кипить злість — і на неї, і на себе за те, що ми так безглуздо розійшлися.

 Я ж чітко бачу її бажання постійно бити по моїх болючих місцях. Інколи аж придушити її за це хочеться, чесне слово. Гордієнко свято вірить, що має повне право відіграватися на мені за «зраду». Але я, на відміну від неї, чудово знаю, як усе було насправді.

 Я пішов під воду, намагаючись хоч трохи охолонути й взяти себе в руки, але пам'ять вперто повернула назад, у день нашого розриву. Вона тоді навіть слухати мене не захотіла. Повірила обману Марини, а не мені. 

 З Мариною ми зустрічалися ще в школі, у старших класах. Я ніколи не сприймав ті стосунки серйозно й не будував жодних планів на майбутнє, але до дівчини ніяк не могло дійти, що ми просто добре проводили час. А коли я закохався в Лізу, зустрівши її на одному із заходів, Марина миттєво відійшла на другий план.

 Бувають люди, як спалахи світла в темряві — вони моментально привертають до себе всю увагу. Саме такою була Ліза. Вона прийшла тоді в червоній сукні, яка на її фігурі виглядала просто неймовірно. Виділялася серед усього натовпу. Зарозуміла, неприступна й така впевнена в собі, що в мене аж дух перехопило. Я тоді за секунду втратив голову і зрозумів, що зроблю все, аби вона була моєю.
 

 У голові тоді коїлося щось нереальне. Знав би, чим усе це закінчиться, — розвернувся б і пішов геть. Поїхав би в інше місто, стер собі пам'ять, аби тільки вибити її образ із голови. Вона ж абсолютно божевільна, на всю голову. 

 Її вічні істерики, крики, пафосні заяви, дивна поведінка… Вона перетворювала мою квартиру на суцільний хаос. Скрізь клеїла свої різнокольорові стікери з нагадуваннями. Навіщо? Біс його знає. Все одно ні хріна не пам'ятала. Вона ж не вміла абсолютно нічого: ні готувати, ні вести домашнє господарство, ні банально підтримувати порядок. Скрізь валялися її розкидані речі, косметика, використані ватні диски.

 За що я її тоді полюбив — досі не розумію. Я намагався порівнювати її з Мариною, яка була правильною, хорошою, домашньою дівчинкою, і Марина програвала по всіх фронтах. Ніхто в житті не давав мені стільки шалених емоцій, як Гордієнко. Моя маленька білява бестія, яку можна було заткнути лише поцілунками.

 Ми дико сварилися і не менш дико мирилися. А тепер мене пересмикує від однієї її присутності поруч. Від цих спогадів. І від того, як легко вона все зруйнувала, перекреслила одним махом. Пішла, навіть речі свої не забрала, кинула все. Багата дівчинка, якій простіше купити все нове, ніж забрати старе. Наші сім'ї за статками цілком рівні, але в мені ніколи не було цієї снобістської зневаги до простого життя. Батько б мені за таке голову відкрутив. Мене в основному виховував дід, а Юхим Миколайович у нас чоловік суворих правил, раб старих звичок. 

 Я вже тисячу разів думав про те, навіщо взагалі погодився привезти Лізу сюди, у місце, де вона максимально недоречна. Мабуть, тому, що мені до зарізу потрібно зрозуміти, що в неї на душі й подивитися, скільки там насправді залишилося почуттів до мене. Мабуть, дуже мало, раз вона так легко повірила в мою зраду, варто було їй побачити мене в квартирі Марини. А та колишня тихоня виявилася ще тією акторкою, примудрилася обвести мене довкола пальця. Хто ж знав, що ображені колишні здатні на таку підлість. 

 Вона тоді покликала мене під приводом віддати якусь мою стару річ, яку нещодавно знайшла. Коли я прийшов, знову почала плакати, говорити про кохання, благала повернути все назад, кричала якусь гидоту про Лізу, а сама тим часом нишком відправила Гордієнко наше старе фото з увімкненою геолокацією. На мені тоді був той самий одяг, що й на тому фото — Марина все прорахувала ідеально, не підкопаєшся. І шалена Ліза тут же примчала, щоб зловити мене на гарячому. Ми з Мариною стояли біля ліжка, я навіть зреагувати не встиг, як мене звинуватили у всіх гріхах і викреслили з життя. 

 Потім почалося справжнє пекло. Ліза відмовлялася розмовляти, не дала мені сказати бодай слово виправдання, просто заблокувала всюди й викреслила з життя. Мене досі зсередини випалює злість, коли згадую, скільки хлопців вона після цього змінила. Демонстративно виставляла фото з побачень. Я спочатку заблокував її профіль, щоб не труїти собі душу, а потім не витримав, розблокував — дивився на ці знімки й вбивав собі в голову, що це по факту вона, саме вона зрадила. А не я. 

 Кажуть, хлопці не страждають. Я тоді покинув Марину і змусив її страждати, а карма наздогнала мене у вигляді Лізи. Ось і отримав своє покарання. Вона провела мене через пекло і далі продовжує мучити. Жодного порятунку від неї немає, але й відпустити її я не можу. Якийсь глухий кут. 

 Безшумно підпливаю до неї під водою, різко схоплюю за стегна і піднімаю угору, перериваючи її спокійний відпочинок. Гучний переляканий крик миттєво розриває тишу над озером. 

 — Ідіот! Вбити тебе мало! Я думала, ти втопився! — Ліза починає люто лупити мене кулаками по плечах. 

 Я ледве утримую баланс, тримаючи її за талію. Вона вчіпляється пальцями в моє мокре волосся і з силою тягне мою голову назад. Ну точно божевільна. 

 — І що, сильно б сумувала за мною? — хрипло запитую, заглядаючи їй в обличчя. 

 Я проводжу поглядом по краплях води, які стікають по її щоках. Я зараз щиро заздрю цим краплям — вони, на відміну від мене, можуть безперешкодно торкатися її шкіри і затікати туди, куди я сам мрію проникнути. 

 — Ні за що в світі! — продовжує тягнути мене за волосся, завдаючи легкого болю.