Розділ 19

Ліза                                                                                         

 – Відпусти! – стукаю кулаками по голій шкірі, твердій як граніт.                                                                                    

 Але мій мучитель продовжує йти у воду. Вже чую, як вона хлюпає піді мною, ще трохи і він кине мене туди, щоб я нахлебалася води з озерними бактеріями.    

 – Ну не треба, Стас, будь ласка...– опускаюся до благання, будуючи милу мордочку.                                  

 – Так ось як змусити тебе називати мене по імені? – по обличчю гуляє знайома глузлива усмішка. – Мені подобається.                                                                            

 – Ти ж не кинеш мене у воду? – питаю на видиху.    

 Перебираю пальцями по його шкірі, пірнаю як у вир у його очі. Блакитно-сірі, з цятками. У яких грає лукавство та вічне бешкетництво. Гублюся в них, тону. А потім захлинаюся своїми почуттями, коли він видає умову.                                                                                    

 – Не кину... якщо поцілуєш.                                          

 – Низько, Бойченко, – звузивши очі, гордо задираю підборіддя. Хочу його принизити. Врізати по болючому. – Шантажувати дівчину. І не соромно?                    

 – Соромно, коли видно, – усмішка ламає гарні губи, які, хоч ти трісну, манять до себе! Мій єдиний спосіб захисту – це сарказм, який стає зараз щитом.

 – Знову пробуєш пожартувати? Фігово виходить. Юмор – не твоє.                                                                                    

 – Давай вирішуй, Гордієнко, ти не пушинка, – підкидає мене трохи вгору, притискаючи до себе. Внизу хлюпає вода. Його шкіра здається шовком. – Я тебе так довго не втримаю.                                                                              

 – Це ти так до мене підкатуєш? То шантаж, то образи. Що наступне?                                                                            

 На його обличчі грають відблиски від води, сонце вплутується променями в розпатлане волосся. Мене охоплює паралізуюче почуття ейфорії від нашої близькості та взаємних підколів, які явно схожі на прелюдію. Щоб не зірватися у прірву, знову атакую. Так простіше. Але Бойченко не відстає.                                    

–  Що завгодно, доки не вламаю тебе.                                

 Що це я чую? Стовідсоткову впевненість в голосі? Здивовано задираю брови на лоба.                                    

 – Ти так впевнений у своїй перемозі? Думаєш, я хочу тебе поцілувати?                                                     

 – Хочеш, Гордієнко. Ще й як хочеш. Навіть більше скажу, мрієш про це, – наближає своє обличчя до мого, і нічого не залишається, як заліпити йому рота долоньою. Дитячий вчинок, який диктують інстинкти самозахисту, що збожеволіли. Гад сміється навіть через неї, його губи лоскочуть шкіру, залишаючи трохи вологи.                                                                                    

 – Ти не знаєш, про що я мрію, – кажу, відчуваючи стомлення.                                                                                

 Його язик ковзає між моїх пальців, облизуючи шкіру, тіло покривається легкими мурашками, контрастний душ емоцій. Його шкіра така гаряча, а знизу віє прохолодою, між нами створюється тяжіння, яке неможливо не відчувати. Я просто прилипла до нього, як жуйка до серветки, нізащо не віддереш, все одно залишаться крихітні частинки мене в ньому. А його у мені.                                                                                    

 – Мрію, щоб ти перестав натякати на ліжко, – долаю себе і відліплюю долоню від його рота. Губи відразу ж вигинаються в усмішці, ось тільки очі випромінюють темне бажання, що сховалося за жартівливим настроєм.                                                                                  

 Він здригається, і це тремтіння передається мені. 

 Знову чортові контрасти емоцій. Мене трясе від його присутності, і, якщо він і далі притискатиме мене до себе, я втрачу здатність нормально мислити. Ітак у голові бардак.                                                                    

 – Перестану. Якщо ми опинимося в ній.                          

 – У тебе що, ідея фікс? Або ти забув, як присунув якійсь...                                                                                     

 Договорити не встигаю, він різко відпускає руки, і я перевертаюсь, б'ючи руками в повітрі, як дурна, незграбна каракатиця. Шльоп, і я занурююсь у воду, починаючи барахкатися і намагаючись спливти.

 – Ти зовсім? Охринів?! – з горла виривається крик, варто мені вибратися з води і з'явитися на поверхні. Бойченка бачу крізь каламутну пелену і волосся, що заліпило обличчя і закрило очі. – От нахаба! Вбити тебе мало!                                                                                      

 – У тебе був вибір, – тисне плечима як ні в чому не бувало, – ти сама вирішила поплавати.      

 – Це був шантаж, а не вибір! – прибираю волосся, але безуспішно. Воно абсолютно заліпило мені обличчя. 

 – Іди сюди, дай розплутаю, – тягнеться до мене, але я шльопаю його по руці, гордо і демонстративно розвертаюсь, вирішивши поплавати, якщо мене вже так безцеремонно і без попередження занурили у воду.

 Ззаду чую сплеск. Значить, і він вирішив поплавати. Ну нехай. Гад. Гидкий клоун. Весело йому! Не знає вже, як мене довести. Наче мав на меті зіпсувати мені життя. Його самовпевненість це щось з чимось! Щось за межею! Думає, я забула причину, через яку ми розлучилися? Сподівається жартами та поцілунками повернути мою прихильність і стерти мою пам'ять?! 

 – Що ти там бурмочеш? – пропливає поряд, оббризкуючи і потужно розгрібаючи руками воду.   

 – Не твого розуму справа.