Розділ 18

Ліза 

 Коли заходить мова про озеро, я миттєво оживаю. Після ночі на сіні все тіло свербить і поколює так, ніби сухі травинки досі впиваються в шкіру. Зануритися в прохолодну воду прямо зараз — це найкраще, що взагалі можна було придумати. Заради цього я готова терпіти навіть поїздку на велосипедах в компанії колишнього. 

 — А навіщо нам кудись тащитися? — запитую я, коли ми нарешті сідаємо за стіл. — Річка ж он, прямо за городом тече. 

 — В озері вода тепліша і чистіша, — пояснює Юхим Миколайович. 

 Я все ще чекаю, коли ж почнеться та сувора муштра, якою нас так лякали батьки. Може, дід просто дає мені пару днів на адаптацію? Ну не схожий він на грізного тирана. Сидить собі спокійно у візку, дивиться у вікно. 

 Поки Стас на кухні гримить посудом, я вирішую підтримати розмову, але старий випереджає мене. Він злегка мружить очі, розглядаючи мій одяг: 

 — Не змерзла вночі в цій сукні? У селі під ранок буває прохолодно. 

 — Ні, що ви, було навіть гаряче, — відповідаю абсолютно щиро й мимоволі згадую, як ми зі Стасом грілися під однією ковдрою. 

 — Ну то й добре, — він розуміюче киває, намагаючись зручніше вмоститися на сидінні.  

 — Вам незручно? Давайте допоможу, — я підхоплююся з місця, але дід лише відмахується, злегка поморщившись. 

 — Та нормально все, просто засидівся в цих чотирьох стінах. Нудно без діла, аж зуби зводить. 

 — А що лікарі кажуть про ногу? — цікавлюся зі щирим співчуттям. 

 — Та що вони скажуть? Кажуть, кістки вже старі, довше зростатися будуть, — він тихо сміється, мружачи очі точнісінько як його онук. 

 Від куточків очей розбігаються дрібні зморшки, і мені раптом стає дуже тепло на душі. Хто б міг думати, що мені сподобається розмовляти з цим дідом навіть про його болячки. 

 — Давайте я вивезу вас на подвір'я, — наважуюся запропонувати. — Погода ж просто розкішна. 

 — О, я тільки за. Стас! — гукає він у бік кухні. — Я сьогодні краще на сонечку посиджу. Вивезете мене на ґанок — і можете їхати на озеро. 

 З кухні з'являється Бойченко, тримаючи в руках сковорідку з яєчнею, яка ще шкворчить на олії. Я заглядаю туди, і в мене буквально паморочиться в голові від голоду. 

 — Ну, раз так, ми нікуди не поїдемо, краще залишимося з тобою на подвір'ї, — каже Стас, ставлячи сковорідку на дерев'яну підставку. 

 — Давай я розкладу, — забираю в нього лопатку. 

 Мені стає банально ніяково через те, що йому знову довелося готувати на всіх, поки я товклася без діла. Треба ж нарешті взяти ініціативу в свої руки й принести хоч якусь користь. 

 — Без проблем, — Стас легко поступається. 

 Я цілком успішно розкладаю сніданок по тарілках, а дід тим часом невдоволено бурчить на онука: 

 — Іще чого видумав — сидіти біля мене. Я тут й сам чудово впораюся, ще Варвара має скоро зазирнути. Їдьте вже, нíчого час на мене витрачати. 

 *** 

 — Гордієнко, а ти взагалі на велосипеді їздити вмієш? — Стас зустрічає мене біля сараю глузливим поглядом, обіймаючи пальцями кермо велосипеда. 

 Я дивлюся на нього з роздратуванням. Ну це вже перебір! Він що, взагалі тримає мене за якусь безпорадну мажорку, в якої навіть дитинства нормального не було? 

 — Уяви собі, вмію! — відрізаю, перехоплюючи кермо свого велосипеда. — А давай наввипередки?  

 — Ого, які ми самовпевнені, — Стас усміхається, і в його очах спалахує азарт. — Гаразд. Тоді на рахунок три, два… 

 Я міцніше стискаю кермо, готова з першої ж секунди щосили почати крутити педалі й залишити цього зарозумілого типа далеко позаду. Мої пальці аж напружуються, погляд прикутий до дороги… І тут до мене раптом доходить. 

 Стоп. А куди їхати? 

 Я ж поняття не маю, де те озеро. Поволі переводжу погляд на Стаса й бачу, як його губи розпливаються в задоволеній усмішці. Він навіть не збирався рушати. Цей гад із самого початку знав, чим усе закінчиться, і просто стояв і чекав, поки до мене нарешті дійде. 

 Злість банально затьмарила мій розум. 

 — Один, — тихо закінчує рахунок Бойченко і вже відверто регоче. — Ну що, чемпіонко, погнали? 

 — Придурок, — бурчу я, густо червоніючи, і закочую очі. — Краще показуй дорогу. 

 Стас легко зривається з місця, а я рушаю слідом, намагаючись не відставати. На мені сьогодні короткі білі шорти та топ — максимально зручний одяг для такої спеки. Гарячий вітер миттєво підхоплює волосся, летить в обличчя, і ми мчимо по сільських вуличках. 

 Я розглядаю все навколо: дерев'яні хати, похилені паркани, місцеві підлітки на велосипедах, які з подивом дивляться нам услід, і той самий віз із конем, який ми зустріли вчора. 

 Плани на це літо у мене, м'яко кажучи, були трохи іншими. Ми з подружками збиралися полетіти на Мальдіви. Я навіть планувала орендувати там велосипед і влаштувати невеличку поїздку островом, щоб зробити естетичні фото для інстаграму. Що ж, всесвіт мене почув, але реалізував ідею по-своєму. Замість білосніжного піску й океанського бризу — я ковтаю дорожній пил у напівзанедбаному селі, крутячи педалі на звичайнісінькому велосипеді. 

 Таким трешем точно не похвалишся в соцмережах і не викличеш заздрісних зітхань у знайомих. Та й телефону в мене з собою все одно немає — батько відібрав. Але, що найдивніше, я раптом ловлю себе на думці, що мені взагалі не хочеться нічого знімати на камеру. 

 Можливо, я вперше в житті просто живу тут і зараз. Кожне відчуття, кожен звук і подих фіксуються не в пам'яті смартфона, а десь глибоко в голові. 

 Швидкість. Гарячий вітер в обличчя. Передчуття чогось нового. Це все разом створює дивне відчуття свободи неможливо, яке ні з чим порівняти, і, як би мені не хотілося цього заперечувати, його подарував мені саме Бойченко. З ним я наче повертаюся в дитинство. Хочеться просто сміятись і кричати від захвату. 

 Ці почуття лякають. Їх раптом стало занадто багато. Хочеться поділитися ними зі Стасом, розказати як мені насправді круто прямо зараз, але я вчасно прикушую язик. Обійдеться, занадто жирно йому буде. Він звик, що я колюча, холодна і стервозна. А та наївна дівчинка, яка зараз прокидається всередині мене… Я просто не знаю, як він до неї поставиться. Раптом знецінить це або оберне на жарт?