Розділ 18

Ліза                                                                                            

 Я все ще гостро реагую, коли мене називають нареченою. Хто б це не був. А тут ще нареченою Бойченка. Все-таки незвично. Мопед? Нагострюю вуха, акцентуючи увагу на слові «купатися». Після сну на «чудовому» ложі з сіна шкіра свербить так, ніби продовжує відчувати на собі колючість сухої трави, тому не проти поринути у воду. Дуже не проти. Нехай навіть і доведеться їхати туди на мопеді на пару з Бойченком.                                                                            

 – Чому нам треба кудись їхати? – озвучую думку вже за столом. – Річка ж біля самого будинку.                      

 – В озері вода тепліша, – просвітлює мене дід Бойченка, який продовжує викликати у мене зніяковілість.                                                                           

 Чекаю, коли він почне мене пресувати, як обіцяли. Може, спочатку потрібно дати пару днів на адаптацію? Або мене просто обдурили. Він хоч і не схожий на невинну овечку, але й на грізного командира не тягне. Сидить собі у своєму кріслі, дивиться на курок, що гуляють у дворі.                                                                     

 Поки Стас гримить сковорідками на кухні, я вирішую завести світську розмову, але Юхим Миколайович мене випереджає:                                                                 

 – Єлизавето, як спалося?                                                       

 – Відмінно. Дякую, давно я так не висипалася, – відповідаю цілком щиро.                                      

 – До тиші не відразу звикаєш, а потім уже не можеш заснути в місті, – він розуміюче киває, суваючись на своєму кріслі.                                                                            

 – Незручно? Вам допомогти? – одразу підскакую з місця, а він махає на мене рукою, морщачись.

 – Нормально все, просто втомився сидіти тут. Нудно, засидівся.                                                                             

 – А що лікарі кажуть? – цікавлюся із щирим інтересом.

 – Кажуть, що в мене старі кістки, – сміється він, мруживши очі дуже схоже на свого онука, промінчики зморшок розбігаються від куточків очей, а я ловлю себе на приємному відчутті. Мені подобається спілкуватися з цим старим, навіть про його болячки. 

 – Давайте вивеземо вас у двір, – наважуюсь запропонувати, – погода чудова.                                      

 – Я не проти. Стас, – гукає онука, – сьогодні у дворі посиджу. Вивезете мене і мчіть на озеро.

 Бойченко виходить з виглядом справжнього шеф-кухаря, несучи в руці сковорідку з яєчнею, яка шкворчить, заглядаю туди і ковтаю слинки. Навіть не думала, що я настільки зголодніла.                                  

 – Тоді ми не поїдемо на озеро, залишимося з тобою, – повідомляє той, ставлячи сковорідку на стіл і підносячи до яєчниці ніж із лопаткою.                   

 – Давай я, – встаю, щоб перехопити столові прибори. Мені незручно, що йому довелося готувати самому. Знову. А я виявилася неспроможною і зіпсувала два яйця, здобуті з такою працею. Хочу показати себе жінкою, зрештою.                                                             

 – Валяй, – він дозволяє мені розкласти яєчню по тарілках, з чим я успішно впоралася.                                   

 – Не треба зі мною тут сидіти. Їдьте на озеро, повеселіться, а я хочу трохи побути один, – переконує нас дідо.

***

 – Бойченко, я не поїду на цій тарандайці. Я вмію оцінити потенційну небезпеку!                                      

 Мою заяву Стас зустрічає незадоволеним блиском очей. Звичайно, я зачепила образливим коментарем його залізного коня. Ну, як коня? Осла швидше. Червоного, обшарпаного, ледь працюючого віслюка. Бойченко смикає за нижню педаль, і іржава залізця щосили фирчить і тарахтить. По сторонах від цього давнього мотлоху летить пилюка.                                    

 – Я не хочу загинути молодою та красивою у самому розквіті сил! – знову звертаюся до свого «нареченого», який не здається і продовжує намагатися завести мопед. Робить це з такою старанністю, що я прямо дивуюся. Краще б він так мене добивався, як цього чортового мопеда.                                                         

 – Якщо що, я прикрию тебе собою, – сміється Бойченко, сідаючи все-таки на старий і іржавий транспортний засіб і киває назад: – Сідай.                 

 – Я передумала. Не так і жарко, в будинку посиджу. 

 – Гордієнко, коли впертість роздавали, ти що, двічі в черзі стояла? – дивиться спідлоба, невдоволено підтискуючи губи і змушуючи відчувати себе маленькою примхливою дівчинкою.                                

 – Гаразд, так і бути, але, якщо що, віддаси за мене всі мої борги! – погрожую зі злою усмішкою і намагаюся прилаштуватися ззаду. Кладу руки на плечі хлопця, обтягнуті білою футболкою, а сама перекидаю ноги через сидіння. Сьогодні я одягла шорти та топ, що дуже зручно для таких поїздок. Але, чорт забирай, як страшно.                                                                            

 – Я кричатиму! – попереджаю Бойченка і виконую свою загрозу одразу, як тільки транспорт зривається з місця, залишаючи за собою пил з дороги.                       

 Їдемо по сільських просторах, які ледве проглядаються крізь мої примружені очі.                        

 Розмиті яскраві плями. Дерев'яні будиночки.  Фарбовані паркани. Хлопчики на велосипедах. Вчорашній віз із запряженим у нього конем. Завдяки Бойченку я тепер можу поставити галочку у графі «Екстремальні методи пересування».                                

 Ось тільки я планувала подорож до Сахари, щоб ганяти на позашляховиках по піску, а натомість ковтаю дорожній пил маленького напівзанедбаного села. Таким не похвалитися в соцмережі, не викликати заздрість подружок і підписників, не станеш захлинаючись розповідати про це, сподіваючись на захоплені вигуки і зітхання.                                                                 

 Та й телефону у мене немає. Але однаково я зараз не виявляю в собі бажання щось знімати на камеру.