Розділ 17

Стас                                                                                     

 Ходжу по сараю ледь-ледь, насилу стримую позіхання. Ноги неповороткі, як дві колоди. Кидаю погляд на Гордієнко. Хтось дрих без задніх ніг, а хтось мучився. Цієї ночі я ні чорта не спав. Відчував під боком жіноче тіло і не міг позбутися бажання його торкатися. Її торкатися. Моєї чортової колишньої, яка нав'язалася, не відліпиш. П'явка справжня.                             

 Руки палали від цього нав'язливого відчуття, шкіра свербіла, тіло напружувалося. Не можу визначити, чи це я собі таке випробування влаштував, чи їй так перекручено мщуся.                                       

 Швидше, сам потрапив у капкан, який встановив для неї. Думав, буде просто, розважусь і влаштую іспит для її витримки, а в результаті провалився сам. Лузер. Переоцінив свої можливості, коли розпочалося випробування у польових умовах.                                       

 Не встигаю попередити про божевільну курку і лише зі сміхом спостерігаю, як Гордієнко з жахом вибігає з курника. Сам же кладу кілька яєць у заздалегідь підготовлену миску і виходжу за нею.                                 

 – Знову фіаско? – заламую брову.                                     

 Вона дивиться вовком, ображено надує губи, відвертаючись і обіймаючи себе руками. Сама зараз схожа на обскубану курку. На гарну обскубану курку. 

 Дивно, але така, сонна і розпатлана, вона подобається мені навіть більше, ніж її звична гламурна версія. Через глянець пробивається справжнє нутро. Мені навіть цікаво, яке воно. Вона завжди була такою різною, виділялася серед інших, саме тому я її...    

 Капець, от навіть думати про це не можна!       

 – Ніхто не вмирав від того, що не міг впоратися з куркою, – примирливо обіймаю її за плечі, і вона, звісно, спихає руку. Дується, зараза.        

 – Міг би й попередити, що вони так завзято борються за своє потомство.                                       

 – Думаєш, я знаюся в курках? Сам вперше у дорослому віці заглянув у курник, – кажу чисту правду, але Ліза все одно злиться.                                       

 – Наша місія тут, сподіваюся, закінчена? Ти ж посмажиш яєчню?                                       

 – Я? Чому я? – обертаюся, дивлячись, як ця нахабна особа шльопає по дерев'яних дошках до ганку. Тонка сукня липне до струнких ніг, задирається надто високо, щоб я цього не оцінив, а вона не помічає, як я залипаю на ній.                                                                                          

 Занадто зосереджена на тому, щоби не зійти з дистанції. Вночі я милувався обрисами її стегна, яке виглядало з-під подолу... Стягав соломинки, які застрягли в її одязі і волоссі, перебирав тонкі пасма світлого волосся, згадуючи, як робив це під час наших стосунків.                                                                              

 Відкидаю непотрібну ностальгію та відчиняю масивні двері будинку.                                                                           

 – Чому всі двері тут так скриплять? Захист від злодіїв? – летить мені в спину питання.                                       

 – Просто треба змастити петлі, напевно, – тисну плечима, не дуже роздумуючи над цим питанням. Діда це вроді не турбує.                                       

  – А що, це ніби сигналізація свого роду, сповіщення про прихід гостей. Ніхто не пройде непоміченим.

 – І головне, безкоштовно, – підтримую її міркування, проходячи на кухню та підшукуючи сковорідку для яєчні. Слинки течуть, голод дає про себе знати. Потрібно підкріпитися перед довгим днем.– Вперед, Гордієнко, до кулінарних подвигів                                       

 – Та чому я?! – ниє примхливо, як маленька дівчинка, але тягнеться до плити, опустивши плечі і навмисне переставляючи ноги. – Що робити?

 – Бери сковорідку.                                                                

 – Початок мені подобається, – бере велику сковорідку за ручку і ненавмисне кидає на підлогу. – Господи, якого біса вона така важка?!                                       

 – Чавун, дитинко, раніше на віки робили, з кулеметів лили, – сміюся та беру сковороду, з гуркотом ставлячи її на плиту.                                                                              

 – Серйозно? – розширює очі, дивлячись на жерстяні кружки і миски.                                                                        

 – Звісно ж, – вже на повну насміхаюсь, – а ці з куль відлиті...                                                                                 

 – Що ти тут дівчині голову морочиш?                             

 Обертаюся, дід їде на своєму візку, шарячи очима по кухні.                                                                                  

 – Діду, та я жартую. Лізі просто все дуже цікаво в селі.

 – То чого раніше не привозив? Я ж кликав. Треба було приїжджати. Ви там сьогодні на сіновалі не змерзли? – Запитує, і Гордієнко відразу починає зображати бурхливу діяльність, лиш би не відповідати на запитання.                                                                              

 Задивившись, як вона встає на пальці ніг і тягнеться до якогось ящика, залипаю та пропускаю питання діда.

 – Стас! – гукає він мене, усміхаючись собі під ніс. – Я говорю, сало візьми в морозилці, поріжте до столу. І за кропом і петрушкою сходи на город, нарви свіжого. Зелені повно.                                                                           

 Спостерігаю, як брови Гордієнко стрибають туди-сюди у відповідь на кожну нову фразу діда. Сало, кріп, для неї всі ці слова звучать як з іншого світу, а для мене асоціюються з дитинством. Я, звичайно, вже міський давно, але з селом пов'язано багато теплих спогадів. 

 – Поснідаємо, а потім можете на озеро зганяти, а я відпочину, – розпоряджається дід. – Стас, твій мопед у сараї ще як новенький. Покатай наречену з вітерцем, сьогодні спека. Можна купатись.