Розділ 16

Ліза                                                                                              

 – Цілком зійде для сільської місцевості. Буде, що розповісти онукам, – з рота виривається короткий нервовий смішок, який звучить досить голосно в напівпорожньому помешканні. Виразно чую дихання Бойченка. Воно важке, голосне, зовсім не відповідає його легкій пробіжці сходами. Невже він хвилюється?

 – Ти будеш дуже вередливою старушкою, навряд чи онуки затримаються біля тебе надовго і слухатимуть твої вигадки, – лунає поряд його сміх.                           

 – До біса твої прогнози, Бойченко, я вже порядком втомилася, – пересмикую плечима в спробі зігнати з себе холод, що пронизує знизу-доверху. Розтираю передпліччя руками.  Скоро я почну чіплятися до колишнього, щоб просто зігрітися. – А ще тут страшенно холодно.                                                            

 – Тут начебто мають бути пледи, – повідомляє діловито, а потім моїх пальців торкається його рука. Гаряча, з жорсткими пальцями, від яких йде таке необхідне мені тепло. – Ходімо.                                                              

  – Ці сходи надійні? – Ставлю ногу на сходинку, позбавляючи себе тепла його руки.                             

 Його було дуже мало, і я не розумію, навіщо він узяв мене за руку. Іти було всього нічого, кілька кроків.

 – Тебе точно витримає, – сміється вже десь внизу. 

 Спритно видираюсь вгору, перевертаюся і сідаю на вкриті сіном дошки, кладу руки на суху траву. Шукаю поглядом Бойченка, нишпорю очима в напівтемряві. Спочатку з'являється лампа, потім його торс, а потім і він сам штовхає мене убік і займає моє місце.     

 Мені доводиться переміститися трохи вперед, орієнтуючись майже наосліп. Це ще то задоволення. Сідаю серед купи сіна, відчуваючи себе куркою, а Бойченко знаходить ті самі пледи.                     

 – Бачиш, ти прогресуєш. Знайшов у мені гарну якість, – зауважую ненароком.                                                  

 – Яку ж? – Він сідає поруч і подає мені великий і товстий, але трохи сируватий плед.                               

 – Мене витримають дерев'яні старі сходи, виходить, я не товста. А після ночі на сіні зможу назвати себе не дуже вибагливою. Чому ми спимо на сіновалі?       

 Чесно кажучи, не уявляю, як я тут спатиму. Зручністю не пахне, гірше хіба що було б у якійсь брудній канаві. А так маю відчуття, ніби мене просто кинули на траву. Фактично, так і є.                                                              

 – Бурчиш, як стара бабця. То тобі не те, це не те. Сама хотіла величезне ліжко, ось воно, насолоджуйся, – приглушений голос звучить зовсім поряд.

 – Посунься, Бойченко, ти ж за великим простором сюди прийшов.                                                              

 – Я про тебе дбаю. Замерзнеш, сама ж тиснешся до мене.                                                              

 – Якось обійдусь, – фиркаю байдуже, – на подвір'ї все-таки літо.                                                              

 – Як хочеш, Гордієнко, моє діло запропонувати.     

 Ось знову так просто відмовляється від мене, що мені стає від цього сумно. Хочеться дутися і говорити образи, але я чомусь ловлю себе на усмішці. Вона неминуче стає результатом наших довгих суперечок. Чорт словесний пінг-понг. Він приніс мені задоволення, завів, зробив залежною від бажання повторити і чекати наступної отруйної відповіді.                               

 Але ж я не хотіла насолоджуватися, я хотіла бути обачливою...                                                              

 – Спробуй поспати, – позіхаючи, радить Бойченко. – Завтра треба рано вставати. Допомагати діду.

 – Легко сказати, – бурмочу, повністю загорнувшись у плед, як у кокон, – тут дуже, – позіхнувши, ледь не вивихнувши щелепу, – незручно...                               

 – Воно й видно, – насмішкувато коментує Бойченко, і крізь сон я відчуваю руки, що притягують мене до себе.

                                                              
*** 

 – Прокидайся, принцеса на горошині, – крізь каламуть сну проникає голос з хриплуватими нотками. Насилу відкриваю одне око, потім друге, роблячи над собою неймовірне зусилля.

 – Господи, скільки часу? – продираю все-таки очі і підводжуся на ліктях. – Як ти мене назвав?

 – Принцеса на горошині, – повторює.

 Широка усмішка розкуйовдженого Бойченка змушує і мене усміхатися, зовсім трошки, мимоволі заражаючись, але я відразу гашу її в собі. Чому тут усміхатись?                                                              

 Він стоїть навколішки на тлі дерев'яних перекриттів, а ранкові промені світла проникають через дірки в сараї і зайчиками танцюють на його обличчі, у повітрі танцюють порошинки. Ловлю одну рукою, відчуваючи слабкість у м'язах.                                                              

 – Та тут цілий розсип гороху. Бойченко, зізнавайся, ти спеціально його сюди насипав і мене на сіновал заманив?                                                              

 – Я не заманював, ти сама пішла, – голосно сміється.

 – Не пересмикуй.                               

 – Як? При тобі? Я б посоромився.                               

 Його пошлий жарт не відразу доходить до мене, а ледве його сенс проникає в сонний мозок, як я розплющую очі і дивлюся на нього в німому здивуванні.                                                              

 Він це серйозно? Тут же погляд сам по собі починає подорожувати торсом, обтягнутим білою футболкою, і зупиняється на поясі джинсів.                               

 – Щось загубила? – ледаче питання нахабного, впевненого в собі самця.                               

 – Те, що загубила, у тебе немає. Я люблю ексклюзивні речі, а не ті, що загального користування, – вивільнюю свою злість.