Розділ 16

Ліза 

 — Для сільської місцевості цілком зійде. Буде, що внукам на старості розповісти, — з мого рота виривається короткий нервовий смішок, який звучить занадто гучно в порожньому напівтемному приміщенні. 

 У цій тиші я чую дихання Стаса. Воно важке, глибоке і зовсім не в'яжеться з його легкою, невимушеною пробіжкою по сходах. Невже наш мажор теж хвилюється? Ця думка приємно гріє самолюбство. 

 — Ти будеш дуже буркотливою бабцею, Гордієнко. Навряд чи онуки затримуватимуться біля тебе надовго, щоб слухати твої байки, — лунає зовсім поруч його тихий сміх. 

 — Тримай свої прогнози при собі, Бойченко. Я вже просто з ніг валюся від втоми, — пересмикую плечима, намагаючись зігнати з себе прохолоду, яка пронизує до кісток. 

 Нервово розтираю долонями передпліччя. Якщо так піде далі, я сама почну тулитися до колишнього просто для того, щоб банально зігрітися. 

 — А ще тут страшенно холодно. 

 — Тут десь мали бути чисті пледи, дід взимку приніс, — діловито повідомляє він, і в наступну секунду моїх замерзлих пальців торкається його долоня. 

 Гаряча, з жорсткими пальцями, від яких по моєму тілу моментально розлітаються теплі хвилі. 

 — Ходімо за мною. 

 — А ці сходи взагалі надійні? Не проваляться? — я обережно ставлю ногу на першу дерев'яну сходинку, вивільняючи свої пальці з його руки. 

 Цього тепла було катастрофічно мало, і я взагалі не розумію, навіщо він узяв мене за руку. Іти ж було всього нічого, якихось пару кроків. 

 — Тебе вони точно витримають, не переживай, — сміється Стас уже десь нагорі, у густій темряві сіновалу. 

 Я за кілька секунд спритно видираюсь по драбині вгору, незграбно перевертаюсь і сідаю на вкриті товстим шаром сіна дошки, опустивши руки на суху траву. Намагаюсь розгледіти Стаса. Спочатку з напівтемряви з'являється тьмяний вогник лампи, потім його широкий торс, а далі й сам Бойченко без церемоній посуває мене ліктем убік і займає половину мого простору. 

 Мені доводиться посунутися трохи вперед, орієнтуючись у просторі майже наосліп. Це ще те задоволення, скажу я вам. Сідаю посеред величезної купи сіна, почуваючись якоюсь безпорадною квочкою, поки Стас порпається в кутку і дістає ті самі обіцяні пледи. 

 — Тут навіть сісти страшно, не те що спати, — зітхаю я, оглядаючись навколо. 

 Стас сідає впритул і протягує мені великий, але трохи вогкий від нічного повітря плед. 

 — Інших варіантів у мене для тебе немає, Гордієнко. Вкривайся, — кидає він. 

 Я невдоволено забираю ковдру. Після ночі в таких спартанських умовах мені взагалі можна буде вручити медаль за витримку. 

 — Але все ж таки, чому ми спимо на сіновалі, а не в хаті? 

 Чесно кажучи, я досі слабо уявляю, як зможу заснути в цьому місці. Комфортом тут навіть не пахне, гірше було б хіба що в якійсь брудній придорожній канаві. А так у мене стійке відчуття, ніби мене просто безжально викинули спати на траву під парканом. Фактично, так воно і є. 

 — Бурчиш, як стара бабця, Гордієнко. То тобі не те, це не се. Ти ж сама влаштувала істерику, що хочеш величезне спальне місце, щоб до тебе ніхто не торкався. Ось воно, перед тобою, насолоджуйся, — його приглушений голос звучить зовсім близько, майже біля мого вуха. 

 — Посунься трохи. Сам же кажеш, що місця тут повно. Чого тоді липнеш до мене? 

 — Я взагалі-то про тебе дбаю, невдячна. Зараз замерзнеш і сама почнеш до мене тулитися. 

 — Якось обійдуся без твоєї щедрості, — байдуже фиркаю, сильніше кутаючись у плед. — На вулиці, якщо ти не помітив, все-таки літо, а не зима. 

 — Як знаєш, Гордієнко, моє діло запропонувати. 

 І ось знову — він так легко і просто відступає, відмовляючись від подальших суперечок, що мені від цього стає якось сумно. Хочеться за звичкою надути губи і наговорити йому нових образ, але я раптом ловлю себе на мимовільній усмішці. Вона незмінно з'являється як фінал наших тривалих словесних дуелей. Це приносить мені дивне задоволення, заводить з півоберту і робить залежною від бажання знову почути його чергову єхидну відповідь. 

 Але ж я збиралася бути холодною та неприступною…  

 — Спробуй заснути, — позіхаючи, глухо радить Стас і лягає на сіно, підклавши руку під голову. — Завтра доведеться прокидатися ні світ ні зоря. Треба допомагати дідові по господарству. 

 — Легко тобі казати, — бурчу я, повністю загортаючись у плед, як у захисний кокон. — Тут просто неймовірно… — я солодко позіхаю, ледь не вивихнувши щелепу від втоми, — незручно… 

 — Воно й видно, яка ти стійка, — глузливо коментує Стас. 

 І вже крізь сон я раптово відчуваю, як його міцні, гарячі руки обережно притягують мене до свого тіла, закриваючи від нічного протягу. 

*** 

 — Прокидайся. Пора працювати.

 Крізь сон чую знайомий голос із хрипкими нотками. З зусиллями відкриваю спочатку одне око, а потім інше, роблячи над собою просто неймовірне фізичне зусилля. 

 — Котра зараз година? — я нарешті продираю очі й невпевнено підводжуся на ліктях, намагаючись зорієнтуватися в просторі. 

 — Шоста ранку, — спокійно повторює він. 

 Широка усмішка розкуйовдженого після сну Стаса змушує і мої губи на секунду здригнутися в мимовільній відповіді. Я вчасно вловлюю цей момент і миттєво гашу в собі будь-яку ніжність. З якого дива я йому усміхаюся з самого ранку? 

 Він стоїть на колінах прямо переді мною. 

 Ранкові промені сонця пробиваються крізь щілини в стінах сараю, а в повітрі кружляють дрібні пилинки. Я неохоче ворушуся, відчуваючи дику слабкість у тілі після ночівлі на сіні. 

 — У мене таке відчуття, ніби мене всю ніч били, — бурчу, розминаючи шию. — Бойченко, це твій підступний план? Заманив мене сюди, щоб остаточно добити? 

 — Менше драми, Гордієнко. Ти сама сюди йшла, ніхто тебе силою не тягнув, — тихо сміється він, струшуючи з волосся травинки. 

 Погляд сам собою починає опускатися по його торсу в білій футболці й гальмує на лінії пояса джинсів.