Розділ 15

Ліза                                                                                

 Весь цей час в цій убогій сільській хатинці був справжнісінький туалет з освітленням! Цивілізований, біленький унітаз із можливістю натиснути на ручку та злити воду. І Бойченко від мене його приховував! Знав, що завдасть цим мені максимального дискомфорту, і зробив це!                                                                        

 Мстивий зараза. Знущається на повну силу. Тисне на хворий мозоль.                                                                        

 Ну що вдієш, не заперечуватиму, люблю я, коли зручненько, коли є всі блага цивілізації. Я ніколи не жила в поганих умовах. Ніколи не зазнавала незручностей. Народилася із золотою ложкою у роті. Та що там? Із цілим золотим сервізом. Моє життя – суцільний люкс. Іншого я не хочу і завжди прямо про це заявляю. Виснажуючий сільський побут – справжнє випробування на міцність.                                       

 І мало мені їзди на возі, після якого мої бідні кісточки досі болять, мало мені неприємного оселедця з цибулею та картоплі, яка палить пальці, хоча на вигляд здається холодною, мало мені крижаної води на голову, так Бойченко вирішив добити мене остаточно!

 Ну нічого-нічого, я це запам'ятаю, жартівник ти недороблений... Помщусь, коли ти не чекатимеш і втратиш пильність. Приймаю байдужий вигляд, він не повинен здогадатися, що моя помста буде страшна. 

 Стоїмо в закутку, все ще не заходячи до житлового приміщення. Там потрібно буде приймати рішення про те, як нам разом спати, а я хочу відтягнути цей момент якнайдовше. Ну реально, боягузка.                                   

 Дивлюсь на двері, потім кидаю боязкий погляд на Стаса.                                                                        

 – То що там із спальним місцем? – Переходжу до вкрай необхідного питання. – Скільки у будинку ліжок? 

 – Скільки б не було, у нас буде спільне, – скалиться, підходячи ближче, напирає і тисне.                                    

 – Настрій у тебе, я дивлюся, бойовий, – складаю руки на грудях, спостерігаючи за грою тіней на обличчі Бойченка.                                                                        

 Гілки коливаються за вікном і створюють похмуру атмосферу у темному приміщенні. Ковтаю. Хвіртка гидко скрипить. Страшно якось стає, моторошно. Так зазвичай починаються фільми жахів. Залишилося тільки собакам завити, і я стрибну до колишнього на руки у пошуках порятунку та захисту. Може, на це він якраз і чекає?                                                                        

 – Стараюсь відповідати своєму прізвищу, як і ти своєму, – скривився. –Але ти, я бачу, якась нервова. Гордієнко, від випадкового перепиху ще ніхто не вмирав, – раптом приголомшує він мене.                       

  – Що?! – Розширюю очі, відразу забуваючи про свої страхи. – Що ти сказав?                                    

 – Давай не будемо вдавати, що всі події сьогодні не були просто прелюдією, – нахабна усмішка розповзається на обличчі.                                    

 Хочеться просто взяти і тріснути чимось по цій гарній пиці. Я навіть бігаю очима навколо і шукаю важчий предмет. Але не знаходжу. Прийдеться відбиватися словесно, у цьому я справжній майстер.        

 – Сьогодні я просто виживала, яка прелюдія?  – тягну байдужим тоном. – Ти мариш, Бойченко.       

 – Я не про те. Ти приїхала сюди саме зі мною, обрала мене на роль нареченого не просто так.       

 – Ти знущаєшся? – фиркаю, як мокрий єнот. – Я випадково обрала тебе, ти просто попався під руку, я могла вибрати будь-кого...                                    

 Відмахується від мене як від мухи, показуючи гримасою, що йому смішно.                                    

 – Але обрала мене. А тепер зі шкіри лізеш, щоб зачепити. Я що не бачу?                                    

 – Вважаєш, я з тобою заграю? – ламаю губи у кривому згині, висловлюючи огиду. – Та за кого ти мене приймаєш?                                                                        

 – Не перегравай, Гордієнко, надто пафосно, – морщиться, притуляючись спиною до стінки, погляд ковзає по моєму тілу, яке, зрадник, відразу відгукується мурашками, що іскряться.                            

 А Бойченко розслаблений та спокійний. Розважається, а не вирішує моральні дилеми, як я.                                   

 І це – бісить. Ну чому ж зрадник він, а страждаю я, а? Якось карма фігово працює.                                     

 – Думаєш, я граю? – Підступаю ближче.

 – Це твій спосіб життя, – знизує плечима.

 – Багато ти знаєш про мій спосіб життя! Ми зустрічалися лише кілька місяців.                                    

 – Достатньо, щоб зрозуміти, яка ти.

 – І яка ж? Просвіти. Дуже цікаво! – штовхаю фразу із викликом.                                                                        

 Він ліниво закушує губу, звужує очі. Розглядає мене. Уважно.                                                                        

 – Примхлива, егоїстична, зарозуміла, вперта, зухвала, – перераховує розмірено, – нетерпляча...      

 – Досить! – Слухати просто нестерпно. Особливо від нього.                                                                        

 – Ти ж сама просила, – знову це тупе глузування.

 – А тепер передумала, – і не думаю слідувати логіці.

 – Що й треба було довести, – киває, забираючи одну руку в кишеню, а іншою підхоплюючи якусь стару лампу, в яку вставляється свічка. – Ходімо.

 – Куди? Навіщо? – Не розумію його і спантеличена різким припиненням розмови.  – Куди ти зібрався? 

 – Ти ж сказала припинити. Мені продовжувати перераховувати твої якості?                                    

 – Ні... Тобто так! — відповідаю, схаменувшись. – Тобто не можуть бути у мене лише погані якості.