Розділ 15

Ліза 

 Увесь цей час у хаті був нормальний туалет! 

 Цивілізований, білий унітаз, де можна просто натиснути на кнопку й злити воду. І Бойченко знав про це й мовчав! Спеціально приховував, щоб завдати мені якнайбільше дискомфорту. 

 Мстивий негідник. Знущається по повній програмі, тисне на болючі місця. 

 Ну так, не заперечую: люблю, коли зручно, коли є всі блага цивілізації. Я ніколи не жила в поганих умовах і не знала незручностей. Народилася із золотою ложкою в роті, та що там — із цілим сервізом. Моє життя — це суцільний комфорт, іншого я не хочу й завжди кажу про це відверто. Тому цей сільський побут — справжнє випробування для мене. 

 Мало мені було поїздки на возі, після якої досі ниють усі кістки, мало солоного оселедця з цибулею та гарячої картоплі, яка обпікає пальці, мало крижаної води на голову — так Бойченко вирішив добити мене остаточно. 

 Ну нічого-нічого, я це запам'ятаю, жартівник ти недороблений... Помщуся, коли ти найменше чекатимеш і втратиш пильність.  

 Я напускаю на себе абсолютно байдужий вигляд — він не повинен здогадатися, що моя відплата буде страшною. Ми досі стоїмо в напівтемній веранді літньої кухні, все ще не заходячи всередину. Там доведеться вирішувати, як нам ділити спальне місце, а я хочу відтягнути цей момент по максимуму. Так, визнаю, я боягузка. 

 Дивлюся на двері, а потім кидаю обережний погляд на Стаса. 

 — То що там зі спальним місцем? — переходжу до головного. — Скільки в будинку ліжок? 

 — Скільки б не було, спати будемо разом, — скалиться він, підступаючи ближче. Знову тисне своєю присутністю. 

 — Настрій у тебе, я дивлюся, бойовий, — схрещую руки на грудях, спостерігаючи за грою тіней на його обличчі. 

 Гілки дерев колишуться за вікном і створюють похмуру атмосферу тут, у літній кухні. Ковтаю клубок у горлі. Надворі гидко скрипить хвіртка. Стає якось моторошно, наче в хорор-фільмах. Зараз ще сусідські собаки загавчать — і я точно застрибну колишньому на руки за порятунком. Може, він тільки на це й чекає? 

 — А ти якась нервова, Гордієнко. Від випадкового перепиху ще ніхто не вмирав, — раптом приголомшує мене. 

 — Що?! — витріщаюся на нього, миттєво забуваючи про всі страхи. — Що ти бовкнув? 

 — Давай не будемо вдавати, ніби все, що відбувалося сьогодні між нами, не було просто прелюдією, — нахабна усмішка розповзається на його обличчі. 

 У цю хвилину хочеться просто вліпити йому чимось важким по цій гарній пиці. Я навіть озираюся навколо в пошуках чогось важкого, але нічого під рукою немає. Доведеться відбиватися словесно, у цьому мені немає рівних. 

 — Я сьогодні просто намагалася вижити, яка прелюдія? — качаю байдужим тоном. — Ти мариш, Бойченко. 

 — Я не про те. Ти приїхала сюди саме зі мною. І обрала мене на роль нареченого не просто так. 

 — Ти жартуєш? — фиркаю. — Я обрала тебе абсолютно випадково. Ти просто перший під руку підвернувся. Я могла взяти й когось іншого. 

 Він лише відмахується від моїх слів, показуючи мімікою, що йому смішно від цієї брехні. 

 — Але обрала мене. А тепер зі шкіри лізеш, щоб зачепити. Я ж не сліпий, усе бачу. 

 — Вважаєш, я з тобою заграю? — кривлю губи, демонструючи огиду. — Та за кого ти мене маєш? 

 — Не перегравай, Гордієнко, забагато пафосу, — морщиться він і притуляється спиною до стіни. 

 Його погляд повільно ковзає по моєму тілу, яке миттєво покривається дрібними мурашками. А сам Бойченко при цьому розслаблений і спокійний. Він просто розважається, поки я тут вирішую складні моральні дилеми. І це бісить найбільше. 

 — Думаєш, я граю? — роблю крок до нього, скорочуючи відстань. 

 — Це твій звичний стан, — знизує він плечима. 

 — Багато ти знаєш про мій стан! Ми зустрічалися лише кілька місяців. 

 — Цього цілком достатньо, щоб зрозуміти, яка ти насправді. 

 — І яка ж? Просвіти мене, дуже цікаво послухати, — кидаю з викликом. 

 Він ліниво закушує губу, звужує очі й уважно розглядає мене. 

 — Вередлива, егоїстична, зарозуміла, вперта, зухвала, — перераховує спокійно й розмірено, — і дуже нетерпляча. 

 — Досить! — слухати це просто нестерпно. Особливо від нього. 

 — Ти ж сама просила озвучити, — знову це його глузування. 

 — А тепер передумала, — і не звикла я шукати логіку у своїх словах. 

 — Що й треба було довести, — киває він.

 Стас ховає одну руку в кишеню, а іншою підхоплює стару гасову лампу. 

 — Ходімо. 

 — Куди? Навіщо? — я розгублена через те, що він так різко обірвав розмову. — Куди ти зібрався? 

 — Ти ж сама сказала припинити. Мені що, далі перераховувати твої «плюси»? 

 — Ні… Тобто так! — випалюю, схаменувшись. — Тобі що, важко сказати щось нормальне? Не можуть же в мені бути самі лише недоліки. 

 — Я тобі що, клоун і психотерапевт в одному флаконі? — він повертається і посміхається. — Ти завжди була надто вимогливою, Лізо. І знову хочеш, щоб усі танцювали під твою дудку. 

 — Стасе, так не можна, чуєш? — чомусь ці слова вириваються з якимось глухим болем у голосі. 

 — Як саме не можна? 

 — Не можна постійно говорити людині тільки гидоту. Скажи хоч щось хороше, — я майже вимагаю цього, бо мені зараз дійсно необхідно почути від нього хоча б одне тепле слово. 

 — Хороше ти не заслужила, Гордієнко, — відрізає Стас, позбавляючи мене останньої надії. 

 Б'є точно в ціль, майже дослівно віддзеркалюючи мої ж слова. Адже зовсім нещодавно я сама зверхньо заявила, що він не заслужив, аби я називала його по імені. І от тепер Бойченко красиво відігрався, показавши, що в цю гру можна грати удвох.

 Стас підпалює сірником ґніт у лампі й іде кудись вниз сходами, що ведуть назовні з літньої кухні. 

 Чому поводжуся так зухвало, наче напрошуюсь на грубість? Я просто намагаюсь витягнути з нього хоча б якусь реакцію. Він інколи видає щось схоже на людські почуття, але мені цього замало.