Розділ 14

Стас 

 — Не заслужив?! — я подумки закипаю, поки Ліза швидким кроком іде до хати. Ну звісно, хто б сумнівався. Наша принцеса знову ввімкнула свій характер. 

 З нею по-іншому не буває: суцільний головний біль і жодного спокою. Я стільки разів обіцяв собі тримати дистанцію, але варто їй влипнути в чергову халепу, як я знову добровільно лізу її рятувати. 

 І навіщо я їй взагалі допомагаю? Треба було ще там, на прийомі, чесно сказати батькам, що ми не помирились і слова Лізи — повна вигадка. Натомість я дав слабину, і тепер ми обоє стирчимо в селі без грошей та зв'язку. 

 — Стасе, вибач… 

 Я зупиняюся як вкопаний. Мені не почулося? Сама Ліза Гордієнко назвала мене на ім'я та ще й вибачилася? Напевно, щось у лісі здохло. 

 — За що ти вибачаєшся? — я зітхаю, ховаю руки в кишені й чекаю, поки вона підійде ближче. 

 У темряві її силует ледь помітний, але я й так відчуваю її присутність. Натягую звичну маску байдужості, щоб вона не дай боже не помітила, як сильно мене зачепив цей момент. З Лізою не можна розслаблятися — вона миттєво знайде, за яку ниточку смикнути. 

 — Я маю стати поступливішою, — каже вона тихо, ніби переступаючи через себе. 

 — Ти це мені кажеш чи саму себе переконуєш? — провокую її, злегка усміхаючись. 

 — Тобі. Для того, щоб наша легенда спрацювала, мені справді варто припинити згадувати минуле при кожній нагоді. 

 — Правильна думка, Гордієнко. Пропоную на цей місяць узагалі забути про старі образи і спробувати взяти від цього заслання максимум. 

 — Це як? — вона зацікавлено нахиляє голову, і в її погляді знову з'являються знайомі іскри азарту.  

 — Сприймай це як екстремальний туризм. Повний детокс від міської метушні, брендів та соцмереж. 

 — Звучиш як нудний туроператор, — Ліза тихо сміється, схрещує руки на грудях і починає ліниво водити ногою по траві. 

 Я залипаю на цьому русі. Край її сукні злегка задирається, оголюючи струнку ногу. Чорт, мені доведеться дуже постаратися, щоб зберігати спокій поруч із нею. Тіло відгукується миттєво, але я тримаюся. Вона не повинна знати, що я досі хочу її.  

 — І що саме ми будемо робити в рамках цього твого «зеленого туризму»? — запитує вона вже з явним інтересом. 

 — Я покажу тобі свої улюблені місця дитинства. Завтра вранці підемо… Хоча ні, не скажу. Нехай буде сюрприз. 

 — Ну, Стасе! Я ж помру від цікавості, ти ж знаєш. 

 — Не помреш, — я сміюся з того, як вона починає по-дитячому канючити. У такі моменти вона здається зовсім дівчинкою, а за хвилину знову вмикає фатальну жінку. Ця її безпосередність мене завжди і чіпляла. 

 — Ходімо, покажу тобі дещо, — я простягаю їй долоню, але Ліза замість усієї руки несміливо виставляє вперед лише мізинець. — Це що за дитячий садок? 

 — Ну… Мирись, мирись і більше не сварись? — вона посміхається так щиро, що вся моя злість кудись вивітрюється. 

 — Ні, так не піде, — я просто беру її за руку, міцно стискаючи пальці, і веду до будинку. — Мій сюрприз тобі сподобається більше, ніж ці дитячі ритуали.

 Вона заінтригована, тому йде слухняно, навіть не помічаючи, як через темряву притискається до мого плеча дедалі ближче. Вузька стежка лише допомагає. Ми йдемо, тихо сміючись, наче підлітки, які втекли вночі з табору. З нею я реально забуваю про все на світі. 

 — Що це? — Ліза здивовано витріщається на двері невеликої комірчини, куди я привів її по коротких сходах з літньої кухні. 

 — Відчиняй, — я з задоволенням поступаюся їй дорогою. 

 — Я не зрозуміла. Навіщо? Що там? Чергові закрутки? 

 — Краще. Тобі сподобається. 

 Ліза штовхає двері, заглядає всередину і застигає на місці. 

 — Ну що, не віриш власному щастю? — тихо питаю я, нахиляючись до її вуха. Пасмо її волосся лоскоче мені ніс, а знайомий запах шкіри збиває дихання. Я поспішно відхиляюся назад від гріха подалі. 

 — Я не можу повірити, що ти цілий день приховував від мене нормальний туалет! Зі справжнім унітазом! Я такого жаху натерпілася там на вулиці, поки… Ні, ти реально думав, що це смішно?! — очікувано вибухає гнівом. 

 — Нагадую, що у діда зламана нога, а не відірвало вуха, тож припиняй так голосно обурюватися, — я відверто сміюся з її розчервонілого обличчя. — Тепер можеш спокійно ходити сюди вночі. Тут є і світло, і нормальний робочий злив. 

 — Ти колись дограєшся, Бойченко, — вже спокійніше каже вона, хоча все ще намагається хмуритись. 

 — Ловлю на слові, — усміхаюся, злегка обіймаючи її за плечі. — Ходімо вже спати, а? Втомився бігати за тобою по всій окрузі.