Розділ 14

Стас                                                                                               

 Не заслужив?! Та що вона про себе думає?! Чортова королева драми Ліза Гордієнко.                                    

 Той день, коли вона увійшла до мого життя подіумною ходою, треба обвести в календарі чорним і офіційно відзначати як день жалоби. Вона як головний біль, від якого немає порятунку. Жахливі спазми розривають мозок і серце.                                                                     

 А пігулки немає. Жодних ліків.                                        

 Я намагався, чорт забирай, стільки разів намагався позбутися її присутності в моєму житті. І ось знову допомагаю їй вирішувати її ненормальні проблеми, в які вона влипає з разючою періодичністю.                     

 Ніби народилася в п'ятницю тринадцятого, коли Марс був у дупі Скорпіона.                                           

 Якого хріна лисого я їй допомагаю? Треба було при всіх сказати, що нічого ми не помирилися. Що ніякий я не наречений, а вона просто хоче піти татку всупереч і всіх обдурити.                                                                        

 Натомість дозволив втягнути себе в цю гру, в якій наперед немає переможців.                                   

 Що я отримаю натомість? Хоч якийсь приз чи компенсація буде? Інакше для чого ці муки?                     

 – Стас, вибач...                                                              

 А це вже цікаво! 

 Завмираю на місці, припиняючи крокувати вперед. Глюки чи мені почулося? Сама Ліза Гордієнко назвала мене на ім'я? І попросила вибачення.                               

 – За що ти вибачаєшся? – Зітхнувши прибираю руки в кишені і чекаю, поки до неї дійде питання, а вона сама підійде до мене.                                                                   

 У темряві погано бачу її фігуру. Але відчуваю її нутром. Вона як скалка в мене вп'ялася. І хочеш витягнути, та ніяк. Зараза зарозуміла. Натягую на себе звичну кам'яну маску холоднокровності та незворушності, глибоко ховаючи те, що ранить душу. Вона не повинна бачити, як мене хвилює, інакше відразу потягне за нову ниточку, як завжди вміла. А я більше не дозволю стерві крутити мною.                                                                

 – Я маю стати поступливішою, – каже повільно, промовляє мало не по складах.                                         

 – Ти це мені кажеш чи себе переконуєш? – провокую. 

 – Ти правий. Задля збереження нашої легенди я не повинна постійно повертатися до минулого.

 – Правильно. Пропоную на якийсь час забути про нього і провести час з користю, – пропоную без жодної частки іронії.

 – Це як? – Нахиляє голову і дивиться з цікавістю, у погляді виблискують іскорки азарту. Вона завжди миттєво спалахує. Як сірник.

 Навіть у темряві бачу, як її променисті очі спалахують, наче я їй іграшку якусь цікаву дав.

 – У селі не так погано, як тобі здається. Вважай це екстремальним відпочинком. Без телефонів, без усіх атрибутів міського життя та іншої цивілізованої фігні, – міркую, намагаючись донести до неї свою точку зору.

 – Звучиш як туроператор, – Гордієнко з коротким смішком складає руки на грудях і починає водити ногою по траві. Туди сюди.

 Мій погляд невідривно стежить за нею. Просто залипаю. Край короткого подолу трохи задирається, оголюючи струнку ногу. Я пам'ятаю, яка гладка у неї шкіра, справжній атлас, ковзати пальцями по ній чистий кайф. Тактильна нірвана. Чорт, тепер мені доведеться вдвічі більше намагатися, щоб зберігати при ній незворушність. Тіло вже відгукується, важко тримати себе в рамках.

 Гордієнко не повинна здогадатися, що я її хочу. Постійно. Не має розколоти. Я буду як Штірліц на допиті. Непохитний як скеля.

 – А що ми будемо робити? – Запитує не без інтересу.

 – Я тобі покажу всі свої улюблені місця, – заряджаюсь її азартом. – Завтра підемо... Хоча ні, не скажу.

 – Ну, Бойченко! Я ж помру від цікавості.

 – Не помреш, – сміюсь над її розчарованим обличчям і тим, як вона по-дитячому канючить.

 Часом вона схожа на дитину, часом – фатальну жінку. Ці перепади зачаровують і роблять її несхожою на жодну іншу.

 Саме тому я...

 Чорт, краще б я її ненавидів.

 – Ходімо, покажу тобі дещо, – простягаю руку, і вона чомусь витягує мізинець. – Ти що?

 – Ну, мирись, мирись, і більше не сварись? – Усміхається відкрито, ніби переді мною всю душу відкриває.

 Я б, звичайно, підібрав інший спосіб для примирення, але краще не ризикувати.

 – Ні, – хапаю її за руку і тягну до хати. – Тобі мій сюрприз здасться крутішим, ніж смикання мізинців.

 Вона заінтригована, тому йде за мною, не помічаючи, як притискається міцніше і стискає пальці сильніше. Цьому сприяють темрява та вузька стежка. Я й сам боюся впасти, але якимось дивом заходимо до хати, сміємось, як підлітки, які втекли вночі з дитячого табору. Я точно впадаю з нею в дитинство, усмішка сама по собі вимальовується на обличчі.

 Чорт, я повинен намагатися сильніше, а вона має не бути такою безпосередньою та милою.

 – Що це? – вирячилась на дверцята комірчини, куди я її привів сходами, що ведуть з літньої кухні.

 – Відкрий, – надаю їй цю честь, посміюючись про себе.                                                                    

 – Не зрозуміла. Навіщо? Що там? Банки із закрутками?                                               

 – Краще, ти будеш рада.                                               

 Дивлячись на мене з витріщеними від передчуття очима, Ліза відчиняє двері і довго мовчить.

 – Не віриш своєму щастю? – провокую її, нахиляючи голову прямо до вуха. Пасмо волосся лоскоче ніс, а її свіжий запах пробирається туди, куди йому не належить. Хвилює. Відхиляюсь від гріха подалі.

 – Не вірю, що ти приховував, що тут є справжній туалет! Зі справжнім унітазом! Я такого натерпілася, поки... поки... Ні, ти реально думаєш, що це смішно? – очікувано вибухає вона гнівом.