Розділ 13

Ліза 

 — Втопитися? — я різко повертаю голову, намагаючись розгледіти Стаса, але натикаюся лише на його темний силует. 

 Сонце зайшло якось моментально, і навколо вмить стало так темно, що хоч око виколи. Ніякого тобі міського неонового підсвічування чи ліхтарів на дорогах. 

 — Не дочекаєшся. Твого туалету з діркою в підлозі недостатньо, щоб довести мене до ручки. 

 — Ну, це несказанно тішить, — хмикає він десь із темряви. — А то я вже грішним ділом подумав, що нашу столичну мажорку треба терміново рятувати й витягувати з річки. 

 — Міг би взагалі не напружуватись і не хвилюватись за мене. Я вже доросла дівчинка, у трьох соснах точно не заблукаю. 

 — Гордієнко, ти взагалі в курсі, що нічне відлуння розносить твій вереск по всьому березі? — зауважує мій «наречений». 

 Я чую, як він переступає з ноги на ногу, засунувши руки в кишені джинсів. Треба ж, невже наш Стасик теж трохи нервує? 

  — Ну й нехай, мені байдуже! — я демонстративно відвертаюся назад до річки, вдивляючись у воду.

 Його присутність у цій темряві починає тиснути на мозок, пробуджуючи абсолютно непотрібні зараз емоції. Я з усіх сил намагаюся їх придушити, але ніч лише посилює почуття. Особливо після того проклятого пристрасного поцілунку на кухні, будь він неладний. Губи досі палають, а шкірою розповзаються дрібні мурашки. Вітер стає дедалі холоднішим, і я починаю мерзнути у своїй легкій сукні. 

 — Тобі-то байдуже, — спокійним тоном продовжує він. — Але завтра про наш нічний скандал знатиме половина села. Тут плітки поширюються швидше, ніж інтернет. Вранці дідові обов'язково хтось «співчутливий» доповість, що його онук із нареченою ледь не побилися біля річки. 

 Я мовчу, подумки перетравлюючи його слова. Невже Стасові справді не байдуже, що правда випливе назовні? Чи він просто боїться дідового гніву? 

 — Слухай, Стас… А чому батьки нас так лякали твоїм дідусем? А Юхим Миколайович виявився таким приємним і душевним чоловіком. 

 — Ха, Гордієнко, це ти його просто ще жодного разу серйозно не злила, — Стас видає тихий смішок. — Якщо Юхима Миколайовича по-справжньому розлютити, то повір — мало не здасться нікому. Так що закінчуй тут мітингувати, бо він сам прямо з хати твій голос почує. Іди сюди. Досить на березі сидіти й комарів годувати, — кличе мене, і в його голосі вперше за вечір прориваються цілком миролюбні, навіть теплі нотки. 

 — Знати б ще бодай приблизно, де це твоє «сюди» знаходиться! — бурчу під ніс, продовжуючи за звичкою дутися. — Кишенькового ліхтарика у тебе, я так розумію, з собою немає? 

 — Такої розкоші ми в наших краях не тримаємо, — знову тихо сміється він. 

 — Це не розкіш, Бойченко, це елементарні блага цивілізації, — повчально говорю я. 

 Проте я все ж підводжуся на ноги, роблячи кілька невпевнених кроків по вологій, слизькій від нічної роси траві. І як батьки взагалі додумались перевіряти міцність наших стосунків у цьому Богом забутому селі? 

 Раптом я абсолютно нерозсудливо роблю крок уперед і з усього маху наштовхуюся прямо на Стаса. Над моєю головою миттєво лунає гучний сміх, який вібрацією віддається в кожній клітинці мого тіла. Щоб тебе, він завжди так сміявся. Так заразливо, так відкрито, що в минулому мені відразу хотілося усміхатися йому у відповідь. Я подумки б'ю себе по губах, щоб не піддатися цьому старому рефлексу. Все, Лізо, забудь, це закрита сторінка. 

 — Забудь ти про свою міську цивілізацію хоч ненадовго. Ну або принаймні до завтрашнього ранку, — Стас акуратно притримує мене за плечі. — Спати вже пора, пішли. 

 Я поспішно відсторонююся від нього й міцно обіймаю себе руками. Без його тепла холодні мурашки ще швидше розбігаються по моїй шкірі. 

 — Нам же… сподіваюся, не доведеться спати в одному ліжку? — мій голос тремтить, хоча я намагаюся вкласти в нього якомога більше впевненості. 

 Блін, Гордієнко, що за паніка на рівному місці? Де твій непохитний характер?

 — А ти сама як думаєш? Ти ж знаєш відповідь, — Стас робить крок ближче, і в темряві я вловлюю легкий рух його руки. — Чого ти так боїшся, Лізо? 

 Я не бачу виразу його обличчя, але шкірою відчуваю його гаряче, уривчасте дихання. Серце миттєво прискорює ритм, пускаючись у шалений галоп, а в грудях раптово починає бракувати повітря. Моє хвилювання стрімко посилюється з кожною хвилиною, яка невблаганно наближає нас до моменту, коли доведеться зайти разом в спальню. 

 — Я щиро сподіваюся, що в домі є достатньо широке ліжко, щоб ми спали на максимальній відстані один від одного, — шиплю, різко відштовхуючи його протягнуту руку. — І взагалі, тримай дистанцію і не розпускай свої клешні! 

 — Тобі ніхто раніше не казав, Гордієнко, що з таким нестерпним характером ти ніколи в житті заміж не вийдеш? Залишиться тобі на згадку про сімейне життя лише оця наша  вистава. 

 — Ти це вже казав мені. Буквально сьогодні вдень, якщо тебе пам'ять не підводить, — я невдоволено заламую брову, нарешті знайшовши ідеальний вихід для свого паршивого настрою. 

 Для мене немає нічого кращого й звичнішого, ніж отак сперечатися з колишнім, який ні на грам не поступається мені в упертості та почутті гумору. Потужна порція адреналіну миттєво розтікається по крові. 

 — Та я зараз більше переживаю за того нещасного бідолаху, якому в майбутньому не пощастить зв'язати своє життя з тобою, — відбиває удар.

 Оце так випад! Це удар нижче пояса! Та як він взагалі сміє мене так принижувати? 

 — О, повір, Бойченко, я дуже постараюся зробити так, щоб мій майбутній чоловік ні на секунду не пошкодував про свій вибір! — я облизую губи й роблю стрімкий крок вперед, збираючись висловити йому все, що думаю. 

 Але моя велична мізансцена руйнується за секунду. Нога ковзає по мокрій траві, і я ледь не лечу на землю. Стас реагує відразу: його руки перехоплюють мене поперек талії, рятуючи від ганебного падіння. От чорт. Ця слизька трава сьогодні робить для нашого зближення більше, ніж ми обоє разом взяті. Я знову опиняюся затиснутою в його обіймах.