Розділ 13

Ліза                                                                                            

 – Втопитися? – Повертаючи голову, натикаюсь поглядом на темний силует. Сонце швидко зайшло і навколо стало нічого не видно, хоч око виколи. – Не дочекаєшся. Туалету з диркою недостатньо, щоб довести мене до ручки.                                                        

 – Це тішить, – хмикає Бойченко, – бо я вже подумав, що тебе треба рятувати.                                                       

 – Міг би і не хвилюватися, я не маленька, не заблукаю. І порятунку теж не потребую!                                                

 – Ти в курсі, що відлуння тут розносить твій голос по всьому березі? – Зауважує «наречений», запихаючи руки в кишені і гойдаючись з п'яти на носок. Хвилюється?                                                                             

 – І що? – Знову відвертаюся і дивлюся на воду.             

 Його присутність тисне і пробуджує непрохані, непотрібні емоції. Не хочу я їх відчувати. Ніч тільки посилює мої почуття. Особливо після того чортового поцілунку, будь він недобрий. Губи палають. Мурашки розповзаються по шкірі, яку обдуває вітерець. Починаю замерзати.                                                              

 – Усі знатимуть про наш скандал. Плітки по селі розносяться швидко. Вже завтра до діда прийдуть і повідомлять, – пояснює спокійним тоном.                

 Мовчу, перетравляючи сказане. Невже Бойченку не байдуже, що правда вийде назовні?                                   

 – Чому мене так лякали твоїм дідусем, а він виявився таким душкою? — вирішую поцікавитися, коли справа зайшла про милого старого.                                                  

 – Ха, ти просто не злила його, Гордієнко. Якщо розлютиш, мало не здасться. Тож не кричи, бо він сам з дому почує. Йди сюди. Досить там сидіти, – кличе до себе, вроді навіть миролюбно.                                               

 – Знати б, де це «сюди»! – бурчу, продовжуючи дутися. – Ліхтарика, я так розумію, не буде?                                

 – Такої розкоші не тримаємо, – знову сміється.        

 – Це не розкіш, Бойченко, це цивілізація, – видаю повчально і все ж таки підводжуся на ноги, роблячи пару кроків по вологій траві. І чому треба було перевіряти наші стосунки в цьому убогому селі?       

 Несподівано наштовхуюсь на тверде тіло, чуючи гучний сміх, який віддається вібрацією в кожній моїй клітині. Він завжди так сміявся. Заразливо. І усміхався так, що одразу хотілося розтягувати губи у відповідь. Зупиняю себе, щоб не піддатися цьому рефлексу. Це в минулому.                                                                                 

 – Забудь про свою цивілізацію хоч ненадовго. Або хоч би до завтра. Спати пора.                                                     

 Відсторонившись, обіймаю себе руками. По тілу, позбавленому тепла, розповзаються холодні мурашки. 

 – Нам же не доведеться спати разом, – чи то питання, чи ствердження.                                                                     

 Чорт, що за боязкість, Гордієнко?                                   

 – Ти знаєш відповідь. Чого ти боїшся? – Він підступає ближче і простягає руку.                                                         

 Не бачу обличчя, але відчуваю гаряче дихання на шкірі. Сама починаю дихати частіше, груди розпирають від нестачі повітря. Серце прискорює ритм. Я далеко не спокійна, і хвилювання посилюється. З кожною хвилиною, що наближає нас до того моменту, як ми опинимося в одному ліжку.                                                 

 –Я сподіваюся, ліжко досить широке, щоб ми не спали поряд, – шиплю, відштовхуючи його руку. – І не розпускай руки!                                                                     

 – Тобі ніхто не казав, що з таким характером заміж ніколи не вийдеш? Залишиться тобі на згадку лише наша фальшива вистава.                                                     

 – Ти вже казав. Сьогодні, нагадую. Переживаєш за мене, Бойченко? – заламую брову, знайшовши вихід для свого поганого настрою.                                      

 Немає нічого кращого за суперечки з колишнім, який не поступається у почутті гумору. Порція адреналіну розтікається по крові. Ніби укол зробили. Живильний. 

 – Більше переживаю за того бідолаху, якому не пощастить зв'язатися з тобою.                                         

 О, це удар нижче за пояс! Та як він сміє?                          

 – Я дуже старатимуся, щоб не пошкодував! – облизую губи з натяком і стрімко опиняюся поряд із Бойченком. Чуть не падаю, але він ловить мене у свої руки. Чорт, ця слизька трава робить для нашого зближення набагато більше, ніж ми з ним разом взяті. Я практично впала в його обійми.                                                               

 – Ну, якщо він вважатиме, що ці нещасні кілька годин компенсують йому добу постійного мозковиносу, то вперед, з піснею! – продовжує дошкуляти мені, тримаючи за талію.                                                            

 – Тобі ж компенсували! Ти не поспішав розходитися зі мною, – знову знімаю його руки з себе, вони так і липнуть! Як примагнічені.                                                     

 – А я терплячий, – знову сміється Бойченко.                 

 – Тільки невірний! – говорю у відповідь, відразу ж відчуваючи його напругу.                                                      

 Та що з ним не так? Чому реагує так гостро? Розвертається і збирається піти звідси. Ось так просто. Мовчки і забувши про мене. Що за кидалово?             

 – Ей! Стій! Бойченко! – гучним пошепком гукаю, озираючись на всі боки. – Тут правда за всіма стежать?                                                                                     

 – У мене ім'я є, Ліза, – різко повертається і шипить мені прямо в обличчя.