Розділ 12

Ліза 

 — Давайте, — я з усмішкою сідаю у крісло й починаю зацікавлено розглядати інтер'єр дерев'яного будинку. 

 На стіні висить величезний килим із оленями, скрізь розставлені фотографії в рамочках, на вікнах — прості штори, а на підвіконнях пишні кімнатні квіти в глиняних горщиках. Тут неймовірно затишно, а головне — прохолодно. Незважаючи на шалену літню спеку на вулиці, товсті дерев'яні стіни тримають приємну свіжість, тож ніякий кондиціонер не потрібен. 

 Ми ведемо невимушену, легку бесіду. Юхим Миколайович виявляється дуже ввічливим, уважним і тактовним співрозмовником. Я слухаю його розповіді й ніяк не можу збагнути, чому батьки так сильно його боялися і в один голос твердили, що він злий, вередливий та нестерпний старий. 

 За якийсь час із кухні з'являється Стас. Він обережно виставляє на стіл просту каструлю, глибокі тарілки, нарізаний скибками хліб і оселедець з цибулею. Виглядає, чесно кажучи, як повна катастрофа для мого шлунка, але слинка починає котитися сама собою. Зрадницьке гучне бурчання в животі лунає на всю кімнату, змушуючи мене густо почервоніти. 

 Який сором. Але чоловіки, на моє щастя, навіть оком не ведуть. Стас спокійно допомагає дідусеві пересісти в інвалідне крісло, підкочує його ближче, і коли вони влаштовуються, я теж підтягую свій стілець і сідаю поруч. 

 З усього представленого кулінарного асортименту я можу змусити себе скуштувати хіба що свіжий хліб. Від одного лише запаху солоного оселедця з цибулею мене починає підтошнювати, а гаряча, щойно зварена картопля в лушпинні теж особливого апетиту не викликає. Я з тугою поглядаю у вікно, звідки в просвіті між яблунями видніється сусідський будинок Варвари. Напевно, вона приготувала собі на вечерю щось набагато привабливіше. Ех, як би це так непомітно до неї злиняти на перекус… 

 З похмурим виглядом я гризу запечену скоринку хліба, періодично важко зітхаючи на всю кімнату. 

 — Стасе, ну що ти за кавалер такий! Ти чого це про наречену свою зовсім не дбаєш? — раптом грізно зауважує Юхим Миколайович, суворо дивлячись на онука крізь густі брови. — Картоплі дівчині почисть, рибки найкращий шматочок поклади. Вона ж у тебе панночка міська, мабуть, просто соромиться і не знає, як до цього всього підступитися. 

 Я вмить ніяковію і застигаю з піднесеним до рота хлібом, викрита в тому, що відверто гидую простою домашньою їжею господаря. Дуже некрасиво і неввічливо з мого боку, аж ніяково стало. 

 — Дякую, я сама все вмію, не треба, — швидко зупиняю Стаса, який уже потягнувся з виделкою до моєї порожньої тарілки, намагаючись заповнити її картоплею.

 — Та не чіпай її, діду, — хмикає цей паршивець, ховаючи усмішку в куточках губ. — Ліза у нас дівчина горда, самостійна та незалежна. Вона категорично не любить, коли за нею доглядають, і воліє все робити своїми руками. 

 *** 

 — Ти просто насолоджуєшся кожною хвилиною моїх мук, так, Бойченко? — сичу я, коли ми після вечері виходимо на подвір'я. 

 Мені таки довелося крізь силу давитися цією нещасною вареною картоплею і солоною рибою, заїдаючи все пекучою цибулею, тож тепер у роті стояв жахливий присмак. 

 — Гордієнко, якщо ти й далі продовжуватимеш так на мене дивитися, то точно в мені дірку пропалиш своїм поглядом, — зазначає Стас, киваючи в бік невеликої дерев'яної споруди. 

 Він упевнено відчиняє двері й заводить мене всередину великого сараю. Підлога тут негусто притрушена сухим сіном, а вздовж стін облаштовані дерев'яні сідала, на яких рядочком сидить десяток курей, пильно розглядаючи нас своїми очима. 

 — Коли це ти взагалі встигла помучитися, Лізо? Кінчай уже скиглити і нити з будь-якого приводу. З таким характером тебе жоден нормальний чоловік заміж не візьме. 

 — Ой, налякав, — я роздратовано закочую очі і переступаю через оберемок соломи. — Навіщо ти взагалі мене сюди притягнув? Їм, між іншим, наша присутність явно не подобається, — я виразно киваю на птахів, які починають тривожно квоктати. 

 — Прийшли провідати поповнення, — Стас знизує плечима, спокійно проходячи поміж рядами. — Ну і погодувати заодно.  

 — От сам і годуй, працьовитий ти мій, — я ображено схрещую руки на грудях і притискаюсь спиною до прохолодної стіни. — А потім покажи мені, де тут у вас знаходиться вбиральня. 

 Я чесно терпіла до останнього, відтягуючи цей неминучий момент, скільки могла. Але рано чи пізно фізіологія бере гору, і організм починає наполегливо вимагати звільнити його від зайвої рідини. Одна лише перспектива робити свої делікатні справи в якусь дерев'яну дірку в підлозі лякає мене до тремтіння. 

 Бойченку доведеться дуже дорого заплатити за всі мої сьогоднішні страждання. У моїй голові один за одним уже починають виринати найвитонченіші плани його потенційного вбивства, і на обличчі мимоволі з'являється кровожерлива усмішка. 

 — Пройдеш по дерев'яній доріжці он туди, повз кущі малини, і відразу ліворуч, — спокійно інструктує він. 

 — А вночі?! Що я, по-твоєму, буду робити вночі? Пропонуєш ходити туди навпомацки через усе подвір'я в повній темряві? 

 — А навіщо ходити? Можна просто проявити силу волі й потерпіти до ранку, — Стас знову байдуже знизує плечима. 

 Здається, він дійсно отримує колосальне задоволення від моєї безпорадності. Стоїть весь такий задоволений, самовпевнений і ледве стримує уїдливу посмішку. Так би й з'їздила йому по фейсу чимось важким. 

 — А дід?! Як твій бідний дідусь із поламаною ногою дістається туди через трави? Хоча ні! Стоп! Я не хочу цього знати! — мотаю головою і буквально рятуюся втечею із сараю. 

 Стрімко крокую по скрипучих дерев'яних дошках, минаю малину і нарешті знаходжу ту саму заповітну кабінку. От чорт. Я обережно відчиняю двері й шоковано витріщаюся на круглий отвір у підлозі, подумки лаючи себе на чому світ стоїть. 

 Як я взагалі примудрилася докотитися до такого життя? Це якесь суцільне пекло! Швидко справивши нужду, я вискакую з цього дерев'яного туалету як ошпарена і, навіть не заглядаючи назад до будинку, мчу по вузькій стежці вздовж безкінечного городу. Натикаюся на стару дерев'яну хвіртку, штовхаю її і виходжу прямо на берег невеликої річки.