Розділ 12

Ліза                                                                                              

 – Давайте, – з усмішкою сідаю у продавлене крісло, оглядаючи старовинний інтер'єр дерев'яного будинку. Килим із оленями на стіні, вицвілі фотографії, штори на вікнах, квіти на підвіконнях. Затишно тут, а ще прохолодно, незважаючи на спеку. І кондиціонер не потрібний.                                                                                 

 Ми ведемо необтяжливі бесіди, дідусь ввічливий, уважний і тактовний, тому я ніяк не можу зрозуміти, чому його всі так боялися і вважали злим і вередливим. Стас з'являється з-за спини, виставляючи на стіл бляшану каструлю, тарілки, хліб і оселедець з цибулею. Гидота, мабуть, але слинки в мене течуть, голодне бурчання лунає на всю кімнату.                        

 Сором який. Але чоловіки й вухом не ведуть. Бойченко допомагає дідові переміститися на крісло, щоб той міг дістати до столу, і, коли вони влаштовуються за ним, я теж сідаю на висунутий стілець.                                         

 З представленого асортименту страв можу скуштувати хіба що хліб. Від оселедця з цибулею мутить, а гаряча картопля в мундирах теж особливо не викликає апетиту. З сумом поглядаю у вікно, де видніється будинок Варвари.                                              

 Напевно, вона приготувала щось смачне. Як би до неї злиняти...                                                                                    

 Похмуро гризу скоринку, періодично зітхаючи.          

 – Стас, ти що не подбаєш про наречену? – зауважує Юхим Миколайович грізно. – Картоплі їй почисти, оселедця поклади, вона, мабуть, дівчина міська, не може розібратися, що до чого.                                             

 Густо червонію, викрита в тому, що гидую хазяйською їжею. Некрасиво з мого боку.                                                

 – Я сама вмію, не треба, – зупиняю спробу Бойченка заповнити мою порожню тарілку їжею.                             

 – Діду, Ліза у нас дівчина самостійна та незалежна. Любить сама все робити...                                                     

***                                                                                                  

 – Насолоджуєшся моїми муками, так?                               

 – Гордієнко, ти в мені точно дірку пропалиш, – пророкує Бойченко, підзиваючи мене в сарай. Ми вийшли надвір після вечері, під час якої мені довелося давитися вареною картоплею і солоною рибою з цибулею. – Коли це ти мучилася? Кінчай уже нити. Так ніхто заміж не візьме.                                                              

 –Ой, налякав, – закочуючи очі, переступаю поріг сараю. Підлога негусто покрита сіном, з боків сідала для курок, де пернаті сидять, дивлячись на нас своїми круглими очима. – Навіщо ми сюди прийшли? Їм, походу, це не подобається, – показую на птахів.          

 – Провідати, – Бойченко знизує плечима, проходячи проходом. – Погодувати.                                                       

 – То годуй, – складаю руки на грудях і притискаюся до дерев'яної стіни сараю. – А потім покажи, де тут вбиральня.                                                                                 

 Я терпіла до останнього, відтягуючи неминуче. Але рано чи пізно організм вимагав звільнити його від непотрібних рідин. Одна тільки перспектива робити це у дерев'яну дірку лякає мене до тремтіння. Бойченку доведеться якось відплатити за мої муки. У голові виникає відразу кілька способів його вбивства. І кровожерлива усмішка з'являється на обличчі.         

 – Пройдеш дощатою доріжкою від сараю і ліворуч.      

 – А вночі?! Що я робитиму вночі? Теж ходити туди по темряві?                                                                                    

 – Навіщо? Можна потерпіти до ранку, – знизує плечима.                                                                                    

 Здається, йому подобається насолоджуватися моїми муками. Стоїть із задоволеним виглядом і ледве стримує гидку посмішку. Так би й дала по нахабній морді.                                                                                         

 – А дід?! Як твій дід дістається туди? Хоча ні! Я не хочу цього знати, – мотаю головою і рятуюсь втечею, проходячи скрипучою доріжкою і знаходячи шукану будку. Ось чорт. Відчиняю дверцята і витріщуюся на круглу дірку, лаючи себе на чому світ стоїть.                 

 Як я до цього докотилася? Пекло, просто пекло! Швидко справивши потребу, вискакую з дерев'яного туалету як ошпарена і мчу по стежці вздовж городу. Знаходжу хвіртку і відчиняю її, виходячи на берег річки. Тиша, спокій, прохолода. Похлюпавши руками по воді, сідаю на бережок, ліниво відганяючи від себе комарів і чіпаючи траву пальцями.                                                        

 Для чого я тут? Що за дурницю вигадала?                       

 Чи не простіше було вийти заміж за якогось старого дядька? Зараз плавала б у шикарному басейні, потім загорнулася б у шовковий халат, випила келих крижаного шампанського... Може, не все так і страшно в договірному шлюбі? Коли він прийде в спальню, треба просто лягти на ліжко, заплющити очі і уявити, що поруч не він, а...                                                                    

 Ні, от це пекло. Мучитися від кохання до хлопця, який зрадив. Постійно повертатись думками до минулого і думати, що було не так. Я його не задовольняла? Чим та дівка виявилася кращою? Чому він більше не вибачається і наполягає на своїй невинності?            

 – Гордієнко, ти втопитися вирішила? – гукає мене голос Бойченка, який пролунав позаду.