Розділ 11

Ліза  

 — З ким цілуватися? Я в цій вашій глухомані взагалі нікого не знаю. Жодного пристойного претендента, — кидаю уїдливу шпильку й отримую щире задоволення, помітивши, як на мить здригнулося обличчя Стаса.
Не розраховував на такий поворот, любий?  

 — А взагалі, чим ми з тобою тут займатимемося цілими днями? Куди у вас тут можна сходити? На скошування трави, доїння корів чи, може, в ліс по ягоди та гриби? — цікавлюся ніби між іншим, розглядаючи свої нігті. 

 — Дивлюся, тобі аж не терпиться попрацювати на благо суспільства? Похвально, Гордієнко, — Стас іронічно «стріляє» в мене вказівним пальцем. — Я від тебе такого ентузіазму навіть не очікував. Раз ти так рвешся до діла, давай, мий картоплю. А я, так і бути, візьму на себе найважче — почищу й поріжу цибулю. 

 — Навіщо її взагалі мити? Вона ж усе одно варитиметься в шкірці. Хіба її не кидають у каструлю прямо так, з брудом? — я з великим сумнівом дивлюся на купу картоплі в раковині. — І коли це ти, цікаво, готувати навчився?  

 — Зварити картоплю в мундирі може навіть першокласник, Лізо. Тут ніяких вищих кулінарних навичок не треба, — він закочує очі й лінивим рухом дістає з шухляди дерев'яну дошку та ніж. 

 — Обережніше з цією зброєю, — киваю я на гостре лезо. — Гляди, не відріж собі випадково щось дуже цінне. Тобі воно ще знадобиться. 

 — А що так? — Стас підморгує мені, дістаючи з кошика кілька цибулин, і починає вправно знімати з них лушпиння. — Невже ти так сильно за це переживаєш? 

 — Мені-то яка різниця, — фиркаю, байдуже знизуючи плечима. — Мені це ні до чого. А от дівчата твої міські точно засмутяться, такий кавалер пропаде. 

 — Не хвилюйся за моє особисте життя, Гордієнко, я з ним якось сам розберуся. Ти краще картоплю мий активніше, а то ми її до завтрашнього ранку варитимемо. 

 — І за які гріхи мені це покарання… — я закочую очі й вмикаю кран. 

 Зціпивши зуби, я починаю мити гору картоплі, яку Стас вивалив прямо в раковину. Найбільше дратує те, що він знову переміг мене в цій словесній дуелі. І про дівчат… навіть не заперечує, негідник. Значить, точно крутить із кимось. 

 Яка ж це все-таки гидота. Руки моментально замерзають від крижаної води, пісок неприємно рипить під нігтями, а бризки відлітають від брудних овочів і цятками падають прямо на мою сукню. Звісно, я не здогадалася одягнути фартух. Нарешті я завершую цей огидний етап куховарства і з полегшенням перекладаю чисту картоплю у велику каструлю. 

 — Тепер налий туди води з крана і став на вогонь, — віддає черговий наказ Бойченко якимось дивним, здавленим голосом. 

 Зробивши все точно так, як він сказав, я розвертаюся на місці й застигаю. 

 — Що з тобою? Стасе, ти що… плачеш? 

 — Чортова цибуля, щоб тебе! — сичить, відкидаючи ніж убік. 

 Він практично підлітає до раковини, вмикає воду на повну і починає люто промивати очі, з яких течуть сльози. 

 Я з усіх сил намагаюся стримати сміх, але це просто вище моїх сил — настільки кумедний у нього зараз вигляд. Весь такий крутий, упевнений в собі мажор стоїть і плаче над раковиною, розтираючи червоні очі. Зрештою, мій сміх проривається назовні, і я починаю просто нестримно реготати на всю кухню. Бойченко, який ридає — це видовище варте всіх моїх сьогоднішніх страждань. 

 Цей момент миттєво піднімає мій настрій до максимуму. Прямо як цілющий бальзам на мою поранену його зрадою душу. 

 — Смішно тобі, так? Дуже весело? — він раптово насувається на мене, відвертаючись від раковини і на ходу витираючи обличчя кухонним рушником. 

 Стас опиняється поруч настільки стрімко, що я навіть не встигаю зорієнтуватися чи відскочити вбік. Одним потужним рухом він притискає мене спиною до краю стільниці, впирається руками по обидва боки від моїх стегон і буквально нависає зверху, повністю блокуючи мені шлях до втечі. Нахиляється наді мною так близько, що я бачу його почервонілі очі. Його губи стиснуті в тонку смужку, а погляд пропалює наскрізь. 

 — Не стискай так сильно щелепу, а то зуби в порошок зітреш від злості, — янгольським голоском раджу я, з усіх сил намагаючись вдавати, що контролюю ситуацію, хоча серце шалено калатає десь у горлі. 

 — Дуже розумна стала? — Стас раптом перехоплює рушник в одну руку, а пальцями іншої бере мене за підборіддя, змушуючи підняти голову вище. 

 Атмосфера на кухні миттєво згущується. Я раптом втрачаю здатність нормально дихати і хоч трохи адекватно мислити. Всі підготовлені та саркастичні фрази моментально вилітають з голови.  

 Нервово ковтаю слину, намагаючись прийти до тями. Треба відштовхнути його, крикнути, щоб припинив, чи просто вліпити ляпас. Але я не можу навіть поворухнутись — тіло мене просто не слухається. 

 Та й взагалі… від нього ж зараз точно смердітиме цибулею, якщо він наважиться…  

 Це остання твереза думка, яка встигає промайнути в моїй голові за частку секунди до того, як його гарячі губи з усього маху врізаються в мої. 

 Мене наче пробиває розрядом струму прямо в сонячне сплетіння. Весь мій хвалений самоконтроль летить під три чорти. Я повністю втрачаю зв'язок із реальністю і сама відповідаю на поцілунок, міцно обхопивши його шию руками. 

 Ми цілуємося жадібно, голодно, майже агресивно. Болюче, до тремтіння знайоме відчуття того, що так добре і дико може бути тільки з ним. Його уривчасте дихання і цей специфічний, притаманний лише йому смак, який я впізнаю з мільйона. Ми цілуємося як одержимі, наче з глузду з'їхали. 

 Блін, як же сильно я за цим сумувала. Як мені цього не вистачало. 

 Коли шалений натиск трохи вщухає, змінюючись повільною, тягучою ніжністю, до мене починає повертатися розум. Я почуваюся абсолютно п'яною без жодного грама алкоголю. Тримаюся за його плечі як за єдину опору, бо ноги взагалі не тримають. 

 Як я взагалі могла дозволити цьому статися після всього, що він зробив?! 

 Мені терміново потрібно сказати йому якусь гидоту, щоб зіпсувати цей момент і хоча б частково повернути свою гордість