Розділ 11

Ліза                                                                                                  

 – З ким цілуватися? Я у цій вашій глухомані навіть нікого не знаю. Жодного нормального претендента.    

 Кинувши цю шпильку, відчуваю задоволення від емоцій на обличчі Бойченка. Потрібно його добити. Не розраховував на таке, любий?                                             

 – А взагалі, чим ми з тобою тут займатимемося? Куди ми можемо сходити? На скошування трави, доїння корів чи в ліс за ягодами і грибами? – цікавлюсь ніби між справою.                                                                              

 – Так не терпиться попрацювати? Похвально, Гордієнко, – «стріляє» в мене вказівним пальцем. – Я від тебе такого не чекав, прямо не впізнаю. Тоді давай мий картоплю. А я, так і бути, почищу і поріжу цибулю. 

 – Навіщо її мити? Вона ж всеодно буде у шкірці. Хіба її не варять прямо так? І коли ти взагалі готувати навчився? – дивлюся на нього з великим сумнівом.     

 – Зварити картоплю може навіть дитина. Тут ніяких особливих навиків не треба, – закочує очі, лінивим рухом дістаючи дошку та великий ніж-тесак.                 

 – Обережно з ним, – киваю на нього, – не відріж собі щось дуже цінне.                                                                      

 – А що? – Підморгнувши, дістає кілька цибулин, починаючи їх чистити. – Ти сильно переживатимеш?  

 – Мені-то що, – фиркнувши, знизую плечима і роблю байдужий вигляд. – От дівки твої засмутяться.              

 – Не хвилюйся, Гордієнко, ми з ними якось розберемося. Ти краще картоплю мий, а то ми її так рік варитимемо.                                                                              

 – І за що мені це покарання… – закочую очі до стелі, починаючи мити холодною водою картоплю, вивалену в раковину. Намагаюся не думати, що він знову переміг мене у суперечці. І дівки ці, не заперечує ж…  

 Яка гидота. Рукам холодно, пісок гидко скрипить під долонями, вода відскакує від овочів і бризкає на мою сукню. Я не здогадалася одягти фартух. З горем пополам завершую цей неприємний етап готування та завантажую картоплю у каструлю.                                  

 – Тепер налий туди води та постав на вогонь, – віддає розпорядження Бойченко дивним здавленим голосом.

 Зробивши, як він сказав, розвертаюсь на місці.        

 – Що з тобою? Ти що, плачеш?                                     

 – Чортова цибуля, твою матір! – шипить він, кидає ніж убік і, підбігаючи до раковини, починає люто мити свої очі.                                                                                                

 Щосили стримуюсь, щоб не розсміятися, до того смішно він виглядає. Але, як не намагаюся, сміх все одно проривається назовні, і я починаю нестримно реготати. Бойченко, який плаче – це щось нове.         

 Це піднімає настрій до максимуму. Прямо як бальзам на мою поранену його зрадою душу.                                  

 – Смішно тобі? – Насувається на мене він, відпираючись і витираючи обличчя рушником.             

 Він так раптово виявляється поряд, що я не встигаю зорієнтуватися.                                                                         

 Притискає мене до стола. Упирає руки в його краї та нависає зверху своєю м'язовою масою. Люто схиляється наді мною. Губи стиснуті в тонку смужку, а погляд спапює наскрізь.                                                       

 – Не стискай щелепи, Бойченко, зуби зітреш в порошок, – янгельським голоском раджу, намагаючись не показувати, що він застав мене зненацька.                                                                              

 – Дуже розумна, так? – Вчіпляється пальцями в моє підборіддя, підтягуючи його нагору.                               

 Атмосфера згущується, як перед грозою, і я втрачаю здатність дихати та адекватно мислити.                       

 Думки геть вилітають з голови від близькості Бойченка. Нервово проковтнувши, намагаюся позбутися від наслання. Відповісти новою образою, відштовхнути його, фізично перешкодити. Але не можу. Це сильніше за мене.                                                            

 Та й потім від нього буде смердіти цибулею.                  

 Потрібно ловити момент. Безглузде виправдання, Гордієнко...                                                                                

 Остання здорова думка перед тим, як його губи втискаються в мої. Удар блискавки, не інакше.       

 Мене пробиває електрикою, вдаряє по повній, б'є в сонячне сплетіння. Самовладнання летить до біса. І я кидаюся в цей поцілунок, як у вир із головою.         

 Жадібні, голодні поцілунки, болюче впізнавання того, як може бути тільки з ним, тільки з ним одним. Спекотне дихання і лише йому притаманний смак. Цілуємося як одержимі. Начебто сьогодні останній день на Землі і ми більше ніколи не побачимось.          

 Чорт, я сумувала.                                                                      

 Шалений натиск змінюються неквапливою ніжністю, язик Бойченка ліниво гладить мої губи, вже не штовхаючись у вологу глибину.                                             

 Я ніби п'яна, тримаюся на останній ниточці, боячись впасти з урвища в прірву, полетіти туди і загинути, розбившись із ганьбою.                                                           

 Хто я після того, як дозволила статись цьому поцілунку?                                                                                 

 Мені потрібно терміново сказати йому якусь гидоту, щоб зіпсувати момент і розірвати це бісове тяжіння між нами…                                                                                   

 – Ще раз поцілуєш, прийду до тебе вночі і прикінчу! – примружившись, видаю, коли він відривається від моїх губ і дивиться впритул з переможним блиском в очах.