Розділ 10

Ліза 

 Раніше після такої пози ми зазвичай миттєво опинялися на столі, забуваючи про все на світі. Так, стоп, Гордієнко! Не можна про це думати. Я не збираюся знову піддаватися його впливу, хоч він досі зводить мене з розуму так само сильно, як і колись.

 — Дід там футбол на всю гучність увімкнув, так що нас він точно не почує, — Стас ліниво посміхається. — Тож не сіпайся, Гордієнко. Так діло не піде. У своїй ролі закоханої нареченої ти повинна бути пе-ре-кон-ли-вою!

 Він відверто дражниться, хіба що язик мені не показує. Дуже йому, бачте, подобається мучити мене. Я намагаюсь вирватися, але цей нахаба навіть не думає послаблювати хватку, лише міцніше втискає у себе. 

 — Не думаю, що твій дід вимагатиме від нас поцілунків при ньому! — сичу і щосили впираюся кулаками в його тверді груди. 

 — А хто тут узагалі говорить про поцілунки? — Стас схиляє голову набік і дивиться на мене тим самим темним поглядом, від якого всередині все стискається. 

 — Бойченко, фу, відчепись, ти спітнілий після дороги! Іди краще прийми душ, — я з усієї сили штовхаю його в плечі, вправно переводячи тему в безпечне русло. 

 — Нагадати тобі, хто щойно використав усю теплу воду з бочки? — парирує він, і в його очах знову спалахують знущальні іскри. — Як я, по-твоєму, маю тепер митися?

 — Тільки не кажи мені, що митися в цьому домі можна виключно в садовому душі, коли нагріється вода на сонці, або в бані по суботах! — я обурено фиркаю, абсолютно не бажаючи вірити в ці байки. 

 — Уяви собі, Лізо. Ласкаво просимо в реальний світ, це тобі не елітна міська новобудова. А воду в бочку, до речі, ще треба відрами натягати з колодязя, якщо найближчими днями дощу не буде. 

 У мене від цієї інформації очі повільно лізуть на лоб. Ця дика картина сільського побуту ніяк не хоче вкладатися в моїй голові. 

 — Ти точно жартуєш! Стасе, ви ж багаті! Навіщо ви так відверто знущаєтеся з власного діда і дозволяєте йому жити в таких жахливих умовах? 

 — Нічого ти не розумієш, Гордієнко, — Стас раптом стає серйознішим, і його хватка на моїй талії злегка слабшає. — Це старий будинок його батьків, у якому він виріс і прожив усю молодість. Дід сам категорично відмовився від квартири в місті, яку йому купив батько. Ностальгія, коріння, всі справи. Він не хоче перетворювати це місце на сучасну пластикову коробку. Це його право, — пояснює Стас, і його слова викликають у мене дивні почуття. 

 Невже в житті дійсно є якісь речі, важливіші за комфорт, розкіш і гроші? Та ну, маячня якась! Митися за розкладом! Їздити на скрипучому возі з кіньми! Їсти якісь холодні варені овочі! Як вони взагалі з цим усім миряться? Самі собі вороги, їй-богу. 

 — Ні, не може бути, щоб усе було настільки погано. Я зараз піду до Варвари і детально розпитаю її, як тут насправді йдуть справи з гігієною. Я не вірю, що жінки в селі миються настільки рідко. У нас, між іншим бувають ці дні! — я багатозначно рухаю бровами, сподіваючись збентежити його цією темою. 

 Але Бойченко лише тихо усміхається, спритним рухом ловлячи мене за зап'ястя. 

 — Ти вже свою порцію води отримала і успішно помилася, так що вгамуйся. Кухня чекає на свого нового шеф-кухаря. Приготуй нам вечерю, а потім іди куди твоїй душі завгодно. 

 — Знаєш, це зараз прозвучало дуже бездушно й грубо, — я невдоволено підтискаю губи. — Наче тобі абсолютно все одно, куди, з ким і коли я піду. Я, взагалі-то, перебуваю в абсолютно незнайомому мені місці! — дуюся я, як маленька ображена дівчинка. 

 — А ти справді хочеш, щоб мені було не байдуже, Лізо? — раптом тихо запитує він, обпалюючи мене таким поглядом, який мимоволі викликає в мені моментальну реакцію. Хвиля гарячого напруження проноситься по тілу. 

 Вкрай небажана реакція. Я категорично не хочу так реагувати на його присутність, але що мені робити, якщо цей паршивець тільки те й робить, що навмисно виводить мене на емоції? То насміхається, то дражнить, то знущається, то робить двозначні натяки… 

 — Навіщо ти постійно натякаєш на наше минуле? — мій голос раптом здригається, і я не можу приховати глуху образу, яка раптово затоплює груди. — Його вже не повернути, і ти це чудово знаєш. 

 Я відчуваю дику, абсолютно ірраціональну образу на Стаса за те, як легко і невимушено йому даються ці згадки. Ніщо в його поведінці не показує, що він досі хоч щось відчуває до мене. Він просто розважається, нудьгуючи в цій глушині. Йому запросто вдається проводити зі мною час у жартівливих суперечках та флірті, наче я якась його подружка з дитинства, а не дівчина, з якою в нього були стосунки. 

 Мені ж це дається набагато складніше! Я на нього навіть дивитися спокійно не можу, щоб подумки не поїдати поглядом! А він… Блін, тільки б не розплакатися прямо перед ним, це буде повний крах.

 Різко відвернувшись, я вириваю руки і починаю бездумно й гучно гриміти каструлями та сковорідками на плиті, створюючи видимість бурхливої діяльності, ніби реально здатна приготувати щось їстівне.

 Кому і що я намагаюся зараз довести? Я ж готувати взагалі не вмію, від слова зовсім. В місті мені це ніколи не було потрібно. Зазвичай я харчуюся виключно в ресторанах або замовляю доставку, навіть не замислюючись про те, як саме і з чого зроблені ці страви. Головне, щоб це було смачно, красиво оформлено і мінімально калорійно для фігури. А тут… 

 — Гаразд, давай сюди, я допоможу тобі, а то ти до завтрашнього ранку рознесеш всю дідову кухню, — Стас раптово опиняється зовсім поруч.

 Він по-свійськи штовхає мене стегном в бік, відтісняючи від плити, і впевнено простягає руки до масивної металевої каструлі. Моє питання про наше минуле він просто проігнорував, вкотре втікши від серйозної розмови.

  Я ж, по ідеї, маю радіти, що мені не доведеться ганьбитися біля плити, правда? Але всередині все одно шкребуть кішки. 

 — І що я буду винна тобі за цю допомогу? — я недовірливо дивлюся на його впевнені рухи, заздалегідь очікуючи якогось чергового підступу.