Розділ 10

Ліза                                                                                            

 Раніше з цієї пози я часто опинялася на столі для пристрасного продовження. Не можна згадувати таке, я не збираюся піддаватися впливу близькості колишнього, хоч він і хвилює мене як і раніше.               

 – Дід уже увімкнув футбольний матч, він нас не чує. Не сіпайся, Гордієнко. Так не піде. Ти у своїй ролі повинна бути пе-ре-кон-ли-ва! – дражниться, чуть язик не показує. Дуже йому мої муки подобаються, б'юся, як рибка в сітці рибалки, але бридкий колишній не випускає зі своїх лап.                                               

 – Не думаю, що твій дід попросить нас цілуватися при ньому! – шиплю змією, кулаками упираючись у тверді груди.                                                                                            

 – А хто каже про поцілунки? – Нахиляє голову і дивиться хитрим поглядом.                                                  

 – Бойченко, фу, ти спітнілий. Іди прийми душ, – штовхаю його, вправно переводячи тему.                         

 – Хтось використав усю воду з бочки. Як я тоді маю помитися? – парирує, ще й сміючи насміхатися.             

 – Тільки не кажи, що митися тут можна тільки в душі, коли нагріється вода, або у бані у вихідні! – фиркаю, анітрохи не повіривши в ці байки.                                    

 – Уяви собі. Це тобі не місто. А воду в бочку ще треба натягати, якщо дощу не буде.                                            

 У мене очі на лоба лізуть від цієї інформації. Ніяк вона в голові не вкладається.                                                        

 – Ти жартуєш! Бойченко, ви ж мільйонери! Навіщо ви знущаєтеся з власного діда і дозволяєте йому жити в таких примітивних умовах?                                           

 – Нічого ти не розумієш. Це будинок його батьків, у якому він жив з дитинства і куди переїхав із міста. Ностальгія, всі справи, не хоче перетворювати його на сучасну квартиру, його право, – пояснює Бойченко, і його слова викликають у мене дивні відчуття, нагадуючи фразу тата про «рай у шалаші».                       

 Може, є щось більше, ніж комфорт та гроші? Та ні! Митися раз на тиждень! Їздити на возі! Їсти холодні варені овочі!                                                                           

 Як вони з цим миряться? Самі собі вороги просто!         

 – Ні, не може бути такого, я піду до Варвари і спитаю в неї, як тут справа з миттям, бо не вірю, що жінки миються тут настільки рідко. У нас, знаєш, бувають ці дні! – багатозначно рухаю бровами, але Бойченко лише усміхається, ловлячи мене за руку.                                    

 – Ти вже помилася, вгамуйся, кухня чекає свого диво-кухаря. Приготуй поїсти, потім йди куди хочеш.          

 – Якось це бездушно прозвучало. Наче тобі все одно, куди і коли я піду. Я, взагалі-то, в чужому незнайомому мені селі, – дуюсь як маленька дівчинка.                         

 – А ти хочеш, щоб було не байдуже? – обпалює жарким поглядом, який мимоволі викликає у мені реакцію. Вкрай небажану. Не хочу так на нього реагувати, але що робити, якщо він так і норовить вивести мене на емоції? Насміхається, дражнить, знущається, робить натяки...                                             

 – Навіщо ти постійно натякаєш на наше минуле? До нього вже немає повернення.                                             

 Не можу сховати образу в голосі. Чомусь зараз відчуваю саме її. Ірраціональну образу на Бойченка за те, що йому так легко даються ці слова про наше минуле. Нічого в ньому не показує того, що він щось відчуває до мене, просто розважається.                         

 Для нього ніби нічого не вартує проводити зі мною час у жартівливих суперечках, як із якоюсь подружкою дитинства, а не з дівчиною, яка його хвилює.               

 Адже зі мною саме так! Я ж на нього навіть дивитися не можу без того, щоби не поїдати поглядом! А він… Чорт, аби не розплакатися при ньому. Відвернувшись, починаю бездумно гриміти каструлями та сковорідками, ніби реально зможу щось приготувати.   

 Кому та що я хочу довести? Готувати не вмію. Ніколи не треба було. Зазвичай я харчуюсь у ресторанах, навіть не замислюючись, як приготовані страви. Головне, щоб смачно та некалорійно.                         

 – Гаразд, давай допоможу тобі, а то ти до завтра громитимеш кухню, – Бойченко виявляється поруч, штовхаючи мене стегном в бік і простягаючи руки до каструлі. Моє питання він просто проігнорував. Я ж радіти повинна, правда?                                                         

 – Що я буду тобі за це винна? – недовірливо дивлюся на його дії, відчуваючи підступ.                                        

 Він набирає в каструлю воду і дістає з-під стільця відро із брудною картоплею.                                                  

 – Так поспішаєш розплатитися? Звичка така чи просто дуже хочеш зробити мені приємно? Я то запросто прейскурант придумаю.                                                         

 У цієї людини взагалі буває поганий настрій?                 

 – У цьому я не сумніваюсь! То що ми таке готуємо? Вау, тут вода є із крана? – із захопленням помічаю, коли Стас миє картоплю у воді. – Нічого не розумію я в цьому вашому селі. Душ надворі, але вода в будинку є. 

 – Вона холодна, якраз для потреб на кухні, для миття не підходить. А готуватимемо ми картоплю в мундирі. Наріжемо цибулі і відкриємо банку з оселедцем. Дід таке обожнює.                                                                            

 – Фу, з цибулею? Серйозно? – не стримавшись, затискаю ніс рукою, ніби тут смердить.                               

 – А ти цілуватися зібралася, Гордієнко?