Розділ 8

Ліза                                                                                               

 Тихонечко відчиняю двері, виглядаючи назовні. Натикаюсь поглядом на задоволеного Бойченка, що стоїть із відром у руці. Мене відразу прострілює здогадкою. Аж занадто у нього вираз обличчя говорящий.                                                                            

 – То це ти мене водою облив? Додав холодної в бочку?!                                                                                        

 – Загартовуйся, якщо хочеш бути здоровою, – регоче цей веселун. Поради він тут мені мотиваційні давати надумав. Я сама вирішу, коли мені загартовуватись. 

 – Зараз ти в мене взагалі не будеш здоровий!        

 – Рушник не треба? – Усміхається він, не коментуючи мої слова, а безцеремонно розглядаючи частину мого голого тіла, яку видно в дверях.                                           

 Негайно зачиняю двері, спостерігаючи в щілинку за цим гадом.                                                                                

 – Гаразд тобі, Гордієнко, – ліниво тягне Бойченко, притулившись до деревцят біля душової кабінки, – годі там сидіти, виходь. Рушник у мене.                                    

 Він ще й дражниться! Мало того, що влаштував мені холодні обливання, так ще й знущається і не перекине рушник через дверцята, як зробила би будь-яка нормальна людина. Навіщо влаштовувати мені незручності після такого тяжкого шляху? Спочатку змусив сумку тягти, потім води не давав, підставив із дядьком Степаном, тепер це... Нелюд!                              

 – Я не вийду до тебе гола! – заявляю, щоби навіть не сподівався. – Що ти там собі надумав?                            

 – Давай я зайду до тебе, зігрію заразом.                          

 – Ти серйозно? – Від здивування я навіть забуваюсь і відчиняю дверцята, які нещадно риплять. Брр! – Ти коли це вирішив, що тобі щось перепаде?                       

 – Коли зрозумів, що можна поєднати приємне з корисним, – як ні в чому не бувало безцеремонно розглядає мене, а я, скрючившись і прикривши себе руками, жваво долаю відстань між нами і хапаю цей чортовий рушник. Ховаюся знову в душовій кабінці, прохолода якої більше не здається такою бажаною і починаю розтиратися.                                                       

 – Що тут корисного, а що приємного?                              

 – Як що? Догляд за дідусем – корисно. А покувиркатися з тобою буде приємно.                             

 – Просто приємно? Тобі пам'ять відбило, Бойченко? – Запитую гордовитим тоном королеви. – Ти називав це іншим словом. Кожного разу причому.                           

 – Ні, не пам'ятаю, – дражниться гад. Прямо по голосу розумію, як він потішається. – Доведеться нагадати. 

 – Не доведеться, – обламую його. Виходжу з душової, загорнута у рушник. Мокрі пасма бовтаються, зачіпаючи плечі та холодячи шкіру. Босі ноги тонуть у траві. – Задовольняйся спогадами, які ти перекреслив, стрибнувши в ліжко до іншої.                                                

 – Коли я погоджувався на твій божевільний план, думав, ти хоча б постараєшся зображати закохану дівчину, – говорить мені, опиняючись занадто близько. – Слухай сюди, Гордієнко! Дід майже все життя пропрацював начальником заводу, перед ним пройшли натовпи людей, і він розбирається в характерах, так от він нізащо не повірить, що ми разом. Тому швиденько зателефонує батькові, і ти кулею полетиш звідси, а потім і заміж вийдеш за старпера, чого ти так боїшся. Але я бачу, що не так і сильно, раз продовжуєш поводитися як королева перед вірнопідданими.                                                                     

 – Яка промова! І я б поплескала, та боюся, що рушник впаде! – говорю різко, вражена правдою. Я за малим винятком йду назустріч і погоджуюсь, коли мені чимось докоряють або в чомусь звинувачують. Навіть якщо це правда! Такий уже характер, що вдієш? Пізно змінюватись! Але, зчепивши зуби, визнаю правоту Бойченка. Адже я страшенно не хочу заміж за людину, яка мені усміхатиметься вставними зубами! – Але гаразд, Бойченко, давай подумаємо, що нам з усім цим робити. Твій дід, ти й командуй.                                        

 – І ти прямо підкоришся? – вигинає брову в дугу, заправляючи кінчик рушника мені біля грудей, а я миттєво хлопаю його по руці, щоб не піддаватися впливу його близькості.                                                       

 – У мене немає вибору, адже я сама на це напросилася, – змушена зізнатися із зітханням. Як не крути, він має рацію.                                                       

 – Добре, що ти це розумієш, Лізочка, а то я думав, що доведеться вмовляти тебе зображати мою наречену. 

 – Як ти мене назвав? Що за «Лізочка»?                         

 – Мій дід точно не зрозуміє, чому я свою кохану наречену кличу на прізвище.                                                

 Нашу бурхливу перепалку перериває звук дверей будинку, що відчинилися зі скрипом. Переводжу погляд і виявляю даму видатних параметрів, у яскраво-синій сукні в білий горошок та з пергідрольними кучерями.                                                    

 – А ви хто? – нахабно запитує жінка, висуваючись у двері. – Юхим Миколайович каже, піди подивись, хто там шумить.                                                                              

 – Добрий день, я його онук, а ви хто? – Запитує Бойченко, і в його голосі я чую здивування.                    

 – Я Варвара, сусідка, наглядаю за вашим дідом. Це ж у нас на ділянці він ногу зламав, незручно мені перед доброю людиною, от я і намагаюся в домі допомогти чим можу. Та ви проходьте, він на вас чекає з самого ранку, – змінює вона тон на привітний.                            

 – Я не можу в такому вигляді перед твоїм дідом появитися, – наздоганяю Бойченка, чи ховаючись за його спиною, чи просто хапаючись за нього в спробі домогтися допомоги.