Розділ 8

Ліза

 Я тихенько привідчиняю дверцята душової кабінки і обережно визираю назовні. Погляд миттєво натикається на задоволеного Стаса, який стоїть неподалік із порожнім відром у руці. Мене відразу прострілює здогадкою — аж занадто в нього тріумфуючий вираз обличчя.

 — То це твоїх рук справа?! — випалюю я, ледь не задихаючись від обурення. — Це ти мені крижаної води в бочку долив, поки я милася?!

 — Тобі не завадить трохи загартуватися, — весело сміється цей придурок.

 Теж мені, знайшовся персональний тренер та гуру мотивації. Я як-небудь сама вирішу, коли, де і за якими методиками мені загартовувати свій організм!

 — Зараз ти у мене взагалі перестанеш бути здоровим, Бойченко! Я тобі це відро на голову одягну!

 — То тобі рушник потрібен чи ні? — усміхається він, повністю ігноруючи мої погрози.

 Натомість Стас починає абсолютно безцеремонно, повільно розглядати ту частину мого голого тіла, яку я необачно висунула в проріз дверей.

 Я миттєво зачиняю дверцята назад, з силою притискаючись до них спиною, але продовжую пильно стежити за цим гадом через вузьку щілину між дошками.

 — Ну гаразд тобі, Гордієнко, припиняй ховатися, — ліниво тягне Стас.

 Він невимушено підходить ближче і спирається плечем на стовбур старої яблуні прямо біля кабінки.

 — Годі там сидіти й зубами цокотіти, виходь. Твій рушник у моїх руках.

 Він ще й дражниться, негідник! Мало того, що влаштував мені крижане обливання, так тепер ще й знущається — замість того, щоб просто перекинути рушник через край дверцят, як зробила б будь-яка вихована людина, він перетворює це на шоу. Навіщо створювати мені стільки проблем після такої важкої, виснажливої дороги? Спочатку змусив перти цей важкий баул, потім демонстративно випив останню воду, підставив перед цим дядьком Степаном, а тепер іще й це… Ну просто нелюд, чистий садист!

 — Я не вийду до тебе в такому вигляді, навіть не сподівайся! — гучно заявляю я з-за дверей. — Викинь свої хтиві фантазії з голови!

 — Ну то давай я сам до тебе зайду, — хмикає він. — Зігрію тебе, розітру. Суто з гуманних міркувань.

 — Ти зараз серйозно?! — від такого зухвальства я на секунду взагалі втрачаю контроль над собою і різко розчиняючи двері, які у відповідь гучно риплять на все подвір'я. — Брр! Бойченку, ти з якого дива взагалі вирішив, що тобі тут щось перепаде?

 — З того дива, що в будь-якій складній ситуації треба вміти поєднувати приємне з корисним, — як ні в чому не бувало відповідає він, знову скануючи мене поглядом.

 Я, судорожно зщулившись від прохолодного вітру і максимально прикриваючи себе руками, роблю стрімкий випад уперед. Одним ривком вириваю з його пальців цей чортовий  рушник і миттєво ховаюся назад у кабінці. Тісна душова більше не здається мені затишною, тому я починаю швидко й енергійно розтирати змерзлу шкіру.

 — І що з цього всього ти вважаєш корисним, а що приємним? — запитую я з-за стіни, намагаючись повернути голосу тон упевненої в собі жінки.

 — Ну як що? Допомога моєму травмованому дідусеві — це справа корисна. А от хоча б кілька разів переспати з тобою за цей місяць — буде дуже навіть приємно.

 — Просто «переспати»? Тобі що, пам'ять геть відбило, Бойченко? — буквально випльовую кожне слово. — Раніше, коли ми були разом, ти це дійство називав зовсім іншими, набагато вагомішими словами. Причому кожного разу.

 — Хіба? Щось не пригадую, — продовжує знущатися цей паршивець. Навіть через дошки я чітко чую глузливу інтонацію в його голосі. Він просто розважається. — Ну то нічого, у нас попереду тридцять днів, доведеться тобі освіжити мою пам'ять.

 — Не доведеться, обійдешся, — жорстко обламую його.

 Я рішуче виходжу з душової кабінки, вже щільно загорнута в білий рушник, який ледве прикриває стегна. Мокрі пасма волосся хаотично розлітаються, зачіпаючи плечі й неприємно холодячи шкіру, а босі ноги м'яко тонуть у густій зеленій траві.

 — Задовольняйся тими спогадами, які ти сам колись успішно перекреслив, коли стрибнув у ліжко до тієї дівки.

 — Знаєш, Лізо, коли я вчора погоджувався на твій божевільний план, то наївно думав, що ти принаймні спробуєш хоч трохи зображати закохану й ніжну наречену, — Стас раптово робить крок уперед, опиняючись занадто близько до мене.

 Його погляд стає серйозним і проникливим.

 — А тепер слухай сюди, Гордієнко. Мій дід майже все своє свідоме життя пропрацював генеральним директором великого заводу. Через його кабінет пройшли тисячі людей, він наскрізь бачить будь-яку фальш і філігранно розбирається в людських характерах. Так от, якщо ти й далі продовжуватимеш спілкуватися зі мною крізь зуби, він ні за що в житті не повірить, що ми пара. Юхим Миколайович просто першого ж вечора зателефонує твоєму батькові, і ти кулею полетиш звідси прямо під вінець до того Карпенка, якого ти так панічно боїшся. Хоча, дивлюся я на тебе, і мені здається, що не так уже й сильно ти боїшся того старого, раз продовжуєш поводитися як королева перед вірнопідданими.

 — Яка сильна, драматична промова! Я б навіть поплескала тобі, Бойченко, але боюся, що в процесі з мене впаде цей рушник! — відрізаю я, хоча всередині все стискається від неприємного усвідомлення його правоти.

 Я взагалі дуже рідко здатна визнати свої помилки чи йти на компроміс, коли мені відкрито докоряють або звинувачують у чомусь. Навіть якщо опонент абсолютно правий! Ну такий уже в мене складний характер, що поробиш? Пізно мінятися. Але зараз, зціпивши зуби, я змушена визнати: як не крути, а Стас правий. Я страшенно, до нудоти не хочу виходити заміж за людину, яка буде посміхатися мені вставною щелепою.

 — Гаразд, давай на секунду вимкнемо твій сарказм і подумаємо, що нам з усім цим робити. Це твій дід, ти знаєш його характер, тому ти й командуй.

 — Ого. І ти от прямо так візьмеш і підкоришся моєму керівництву? — він здивовано вигинає брову, робить ще один короткий крок і раптом спокійним, майже ніжним жестом заправляє вільний кінчик рушника мені в районі декольте, фіксуючи його.