Розділ 7

Ліза                                                                                           

 – Оце господарство! – свиснувши, оцінюю картину, що постала перед нами.                                                                

 Чую поряд смішок Бойченка, що зістрибнув з воза слідом за мною.                                                                  

 – Що? – Незрозуміло обертаюся на нього.                  

 Він стоїть, широко розставивши ноги і, засунувши руки в кишені, ліниво гризе травинку та з натяком дивиться на те, що у нього між ніг.                                                        

 – Радий, що ти оцінила.                                                        

 – Фу, пошляк! – морщусь і закочую очі. – Я ж про садибу. Твоєму дідові тут потрібна ціла команда помічників.                                                                             

 – Миколайович один з усім справлявся, – коментує усміхнений Степан із віжками в руках, втручаючись у нашу розмову. – Він чудовий господар. Зараз, правда, не в строю, але зуб даю, він швидко оклемається. Я сьогодні зазирну до нього в гості, настрій підніматимемо, – либиться, клацаючи пальцями себе по шиї.                                                                                     

 Натяк зрозумілий. Сьогодні тут будуть чоловічі посиденьки з алкашкою. Іншого я й не чекала.              

 – Гаразд, ми підемо, – прощається з ним було Бойченко, на що той витріщає очі.                                       

 – А курей хто забиратиме? Мені що, самому тягти клітки? Які ви швидкі! Прокотилися – і з очей геть? Міські, тому такі наглі? Помічників немає, Миколайович безногий поки що, тож давайте, бігом клітки в руки і тягніть.                                                           

 От розкудахкався. Дивлюсь на Бойченка, а той дивиться то на віз, то на знайомого свого діда. Вирішую вирішити питання звичним способом.      

 – А якщо я заплачу, ви допоможете? – блиснувши доброзичливою усмішкою, тягнуся до сумки, яка все ще продовжує стояти на возі. А потім до мене доходить… Чорт, як складно позбавлятися звичок. Червонію через незручну ситуацію.                                   

 – Та я завжди не проти заробити! – спритно зістрибує мужичок зі свого засобу пересування і потирає загребущі ручки. Бачу, що він не проти, ой як не проти! 

 Бойченко спостерігає за цією картиною з інтересом і широкою усмішкою. Він уже здогадався, що я хотіла розплатитися, але забула, що грошей нема. Насолоджується моєю ганьбою. Хто б сумнівався! Навіть не думає прийти мені на допомогу. Від нього не дочекаєшся.                                                                                 

 – Я… – подаю голос, щоб скасувати свою пропозицію, але Степан уже спритно тягне клітки з курками у бік сараю. Сполохані квочки починають кудахтати. Бойченко вже практично тримається за живіт від сміху.                                                                                         

 – Угода століття, Гордієнко! – Регоче як коняка. – Дивись, яка довіра. Ще не домовилися про ціну, а працівник уже кинувся виконувати доручення. Чим платитимеш? Дядько Стьопа у нас традиційної орієнтації, йому твої шмотки та косметика не підійдуть. Доведеться, мабуть, натурою.                                            

 – Ти! – шиплю на нього, підходячи ближче і від злості наступаючи гаду на ногу. Натискаю з усієї сили. Шкода, що я не на підборах, щоб продірявити його лапу. – Не міг мені нагадати?                                                                   

 – Що нагадати? Ай! Досить, Гордієнко! – ловить мене за талію і відставляє на кілька сантиметрів, як якийсь манекен, але мені так хочеться дістатися до нього, що я починаю нову атаку, щипаючи його за боки і маючи намір вкусити за вухо!                                                            

 – Які ви гарячі! День на дворі, а ви тут влаштували! – Зазначає Степан, що проходить повз, підхоплюючи другу клітку і підморгуючи нам.                                            

 – Скажи йому! – шиплю у вухо Бойченка, все ж таки примудрившись вкусити за мочку.                                       

 – Ай! Та що сказати? – ловить він мене, перевертає і притягує до себе за талію, упираючись грудьми мені в спину і скручуючи руки. Така собі жива і гаряча умиротворювальна сорочка. – Вгамуйся, Гордієнко, – каже у вухо, посилаючи дрібні мурашки по тілу. – Доведеться розплачуватися натурою. Тебе ніхто за язик не тягнув.                                                                           

 – Ти мене підставив! – кричу на все горло, намагаючись вивільнитися з капкана рук. – Ваше село мене вже дістало! Я втомилася, я вся спітніла. Я хочу помитися!                                                                                    

 – Баня в суботу, – повідомляє мимохідь Степан, опинившись поряд і обтрушуючи руки. – Можете в садовий душ сходити, там якраз у бочці нагрілася вода.

 – Дя-я-якую… – шиплю як змія, крутячись на зразок цієї слизької тварюки.                                                           

 Від цього тертя в мені народжуються непрохані емоції, що імпульсами стріляють у різні точки тіла. Близькість Бойченка жахливо діє на мене, пробуджуючи спогади про минуле, занурюючи в нього з головою і змушуючи втрачати зв'язок із навколишньою дійсністю.           

 – Так, нам не завадить охолонути, – хрипло каже мені у вухо Бойченко, захоплюючи і потягуючи зубами мочку вуха.                                                                                

 Ну навіщо він так робить? Це ж просто прокляття якесь.                                                                                           

 Наче прочитавши мої думки, він глухо шепоче:              

 – Ти перша почала, а я тільки продовжив твою гру. Ходімо в душ, знімемо напругу.