Розділ 7

Ліза

 — Оце господарство! — свиснувши крізь зуби, я оцінюю масштаби картини, що постала перед нами.

 Поруч чується відвертий смішок Стаса, який якраз зістрибнув із воза слідом за мною.

 — Що? — я нерозуміюче обертаюся, кидаючи на нього підозрілий погляд.

 Він стоїть, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені джинсів, і ліниво гризе вирвану травинку. Очі його при цьому знущально скошуються вниз, красномовно вказуючи на власний пах.

 — Радий, що ти оцінила моє господарство, Гордієнко.

 — Фу, пошляк нещасний! — я з огидою кривлюся і закочую очі. — Я взагалі-то про садибу твого діда. Йому тут напевно потрібна ціла бригада найманих робітників, а не двоє міських білоручок.

 — Миколайович у нас один з усім цим добром справлявся, — усміхаючись, втручається в нашу розмову Степан. — Він справжній господар. Зараз, правда, тимчасово не в строю, але зуб даю — швидко оклемається. Я сьогодні ввечері обов'язково заскочу до нього в гості, настрій підніматимемо, — либиться Степан і красномовно клацає пальцями себе по шиї.

 Натяк більш ніж прозорий. Сьогодні ввечері тут планується чоловіче застілля з літрами місцевого алкоголю. Ну, іншого від цієї глушини я й не чекала.

 — Гаразд, ми підемо облаштовуватися, — кидає Стас, збираючись розвернутися, на що Степан раптово витріщає на нього очі.

 — Е-е, пострибай, швидкий який! А курей хто розвантажувати буде? Мені що, самому ці важкі клітки тягати? Які ви хитрі, я дивлюся! Прокотилися з вітерцем — і з очей геть? Що, якщо міські, то можна так нахабніти? Помічників у мене немає, Миколайович поки що безногий у хаті сидить, тож давайте, бігом беріть клітки в руки і тягніть до сараю.

 От розкудахкався. Я дивлюся на Стаса, але той лише переводить нудьгуючий погляд із воза на приятеля свого діда, навіть не рухаючись із місця. Розуміючи, що перспектив у нас небагато, я вирішую врегулювати питання своїм звичним міським способом.

 — А якщо я вам добре заплачу, ви допоможете все занести? — блиснувши своєю наймилішою посмішкою, я впевнено тягнуся до сумочки, яка досі лежить на возі.

 І буквально за секунду до мене доходить… Чорт. Як же складно, виявляється, позбуватися старих звичок. Щоки миттєво починають палати від сорому через дурну та незручну ситуацію. У мене ж немає з собою ні копійки, а картки батько заблокував!

 — Та я за гроші завжди тільки за! — Степан тим часом радісно зістрибує на землю і починає з ентузіазмом потирати загребущі долоні. Заробити він не проти, ой як не проти.

 Стас спостерігає за цією німою виставою з інтересом. На його обличчі розпливається широка, задоволена усмішка — він, звісно ж, одразу здогадався, що я хотіла розплатитися, зовсім забувши про наш фінансовий крах. Негідник просто насолоджується моєю ганьбою, хто б сумнівався. Навіть не думає прийти на допомогу чи якось загладити ситуацію.

 — Я… насправді… — намагаюся я вичавити з себе бодай якесь виправдання, щоб скасувати пропозицію, але Степан уже спритно підхоплює перші ящики.

 Налякані квочки всередині починають дико кудахтати і битися об прути, а Степан упевнено тягне їх у бік пташника. Стас уже практично тримається за живіт від сміху.

 — Угода століття, Гордієнко! Справжній майстер-клас! — регоче він, як ненормальний. — Дивись, яка висока довіра між верствами населення. Ви ще навіть про суму не домовилися, а робітник уже побіг виконувати твої вказівки. Ну і чим платити збираєшся? Дядько Стьопа у нас мужик традиційних поглядів, твої брендові шмотки та французька косметика йому ні до чого. Доведеться, мабуть, натурою віддавати.

 — Ах ти ж негідник! — сичу я, підлітаючи до нього впритул.

 Від люті я з усього маху наступаю гаду прямо на ногу, втискаючи кросівок у його стопу. Шкода, що я сьогодні не на дванадцятисантиметрових підборах, щоб продірявити цю лапу наскрізь.

 — Тобі важко було мені вчасно нагадати?!

 — Що нагадати? Ай! Та досить, Лізо, вгамуйся! — Стас залізною хваткою ловить мене за талію і легко, наче бездушний манекен, переставляє на кілька сантиметрів убік.

 Але всередині мене вирує такий праведний гнів, що я миттєво починаю нову атаку: щосили щипаю його за боки, намагаючись викрутитися і куснути за вухо.

 — Ого, які ви гарячі! Серед білого дня таке влаштували, сорому немає! — зазначає Степан, який саме проходить повз нас за другою кліткою, весело підморгуючи нашій парі.

 — Скажи йому правду! — шиплю я прямо в губи Стасові, таки примудрившись у процесі боротьби відчутно вкусити його за мочку вуха.

 — Ай! Та що я йому скажу? — Стас перехоплює мої руки, одним рухом розвертає мене спиною до себе і міцно притискає до своїх грудей, повністю блокуючи мої рухи.

 Виходить така собі жива умиротворювальна сорочка.

 — Заспокойся, Гордієнко, — тихо каже він мені прямо на вухо, від чого по всьому тілу раптово розлітається зграя дрібних мурашок. — Тебе ніхто за язик не тягнув з цією оплатою. Тепер доведеться розплачуватися натурою, без варіантів.

 — Ти мене просто підставив! — кричу я на все горло, марно намагаючись вирватися з цього залізного капкана. — Твоє село мене вже з першої хвилини дістало! Я втомилася, я вся в пилюці, я спітніла! Я хочу нормально помитися, негайно!

 — Баня у нас тільки по суботах, — мимохідь кидає Степан, який якраз закінчив із розвантаженням і тепер спокійно обтрушує руки від соломи. — Але можете сходити в садовий душ за сараєм, там у бочці за день якраз вода на сонці добре нагрілася.

 — Дуже дякую! — сичу я, наче розлючена кобра, продовжуючи крутитися в обіймах Стаса.

 Але від цього тісного тертя десь глибоко внизу живота починають народжуватися абсолютно непрохані емоції. Вони гострими імпульсами проходять через усе тіло. Близькість Стаса, його міцні руки і знайомий запах шкіри знову безвідмовно діють на мою психіку, миттєво пробуджуючи яскраві спогади про наше минуле. Я на секунду затримую подих, майже втрачаючи зв'язок із реальністю.