Розділ 6

Ліза 

 Коли я вчора пакувала речі, то у найстрашніших кошмарах не могла передбачити, що мені доведеться особисто, власними руками перти цей непосильний баул до пункту призначення. Я йду, роздратовано фиркаючи від люті, і чітко розумію, що моїх ресурсів надовго не вистачить. Праве плече вже просто викручує від тупого болю, пальці заніміли, і я тримаюся виключно на залишках своєї впертості та чистій силі волі.

 Поруч абсолютно невимушено крокує Стас. Він засунув до рота якусь травинку, тримає руки в кишенях і спокійно крокує по дорозі своїми довгими ногами, навіть не збивши дихання. Вигляд у нього такий, ніби він вийшов на легку ранкову прогулянку парком.

 — Тобі, я бачу, в кайф зайвий раз нагадувати мені про мої косяки, так? — зціпивши зуби, видавлюю з себе, ледь встигаючи за його кроком. — Смакуєш момент, зловтішаєшся…

 — Не перебільшуй, Гордієнко, і не шукай теорію змови там, де її немає. Сприймай це як безкоштовне силове тренування на свіжому повітрі, — кидає він, навіть не повернувши голови.

 Йому хоч би що, хоча він чудово чує, що я вже дихаю як загнаний кінь на фінішній прямій. Зрозумівши, що наступний крок закінчиться моїм падінням, я різко зупиняюся, з розмаху кидаю важку сумку на землю і просто сідаю на неї зверху, відмовляючись іти далі.

 — Дай води, — я благально тягну руку в його бік, з відвертою жадібністю дивлячись на запітнілу пластикову пляшку в його долоні.

 — З якого дива? Ти ж зараз усе вип'єш в один ковток, а мені потім що, вмирати від спраги?

 — Бойченко! Ти що, серйозно пошкодував мені ковтка води? — моє обурення остаточно пробиває верхню планку.

 — Я просто наочно демонструю тобі наслідки твоєї інфантильності, Лізо. Може, після цього ти нарешті почнеш думати наперед. Грошей на таксі не взяла, про воду не подбала. Мені аж самому цікаво: як ти з такими навичками виживання взагалі дожила до своїх двадцяти трьох років?

 — Дай. Мені. Води! — я погрозливо підводжуся з сумки і роблю крок до нього, втративши будь-яке терпіння.

 Мені занадто жарко, сонце нещадно пече, а в роті пересохло настільки, що я почуваюся висушеним пустельним деревом, якому життєво необхідна волога прямо зараз.

 — Якби ти нормально, ввічливо попросила, я б дав. Але ти, Гордієнко, вмієш тільки висувати ультиматуми й вимагати, — з уїдливим глузуванням вимовляє цей гад.

 І прямо на моїх очах, закинувши голову, він демонстративно допиває останні залишки води.

 Я дивлюся в ці безсоромні, хитрі очі й просто не можу повірити в те, що бачу. Він зробив це спеціально! Навмисно, чисто щоб допекти мені! Телепень! Егоїст! Садист! Це ж пряме порушення всіх можливих прав людини та Женевської конвенції! І ось із цим моральним негідником мені доведеться ділити один дах цілий місяць? Та я його приб'ю при першій же нагоді, варто мені тільки дістатися до дідового будинку і знайти там бодай якийсь важкий або колюче-ріжучий предмет.

 — Ого, у тебе в очах зараз такий чіткий намір скоїти вбивство, — як ні в чому не бувало зазначає Стас, абсолютно не усвідомлюючи, наскільки він насправді близький до передчасної смерті.

 Він спокійно зминає порожню пластикову пляшку, запихає її в бокову кишеню своєї легкої сумки, перекидає її через плече і збирається йти далі.

 — Я попереджаю тебе лише один раз, Стас, — сичу йому в спину, задихаючись від люті. — Якщо ти ще хоч раз витвориш подібний трюк, я за себе не відповідаю. Я тебе просто приб'ю і закопаю під першим же деревом!

 — Це навряд чи, — він зупиняється на секунду, розвертається і знущально підморгує мені. — Ти чисто фізично не зможеш надійно сховати моє тіло. Я, якщо що, важу значно більше за твою торбу. Не донесеш.

 Я хапаю ротом повітря від такого нахабства, і на цьому дикому адреналіновому сплеску в мені раптово прокидаються нові сили. Лють виявляється непоганим паливом: якийсь час я навіть іду доволі швидко. Але дива не стається. Хвилин через двадцять втома навалюється з потрійною силою. Дорога здається нескінченною, пилюка забивається в кросівки, а перед очима від перевтоми починають пливти темні круги. Зрештою, до рук, які вже остаточно відвалюються, додаються ноги — вони просто відмовляються згинатися в колінах.

 — Нам ще довго повзти? — ледь чутно шепочу я, витираючи піт із чола.

 — Сказав же, не знаю! Скажи спасибі, що ця ґрунтовка тут одна-єдина. Якби тут було якесь роздоріжжя, ми б узагалі заблукали. А так я принаймні впевнений, що треба йти чітко вперед.

 — О, яке невимовне полегшення! — саркастично вигукую я, відчуваючи, що моя гордість зараз програє бій фізичному виснаженню. — Слухай, Стасе… Візьми хоча б за одну ручку. Я вже не прошу тебе нести її повністю. Давай просто вдвох, паралельно? Так буде легше.

 Я навіть сама не очікувала, що мій голос здатний на такий відверто благаючий тон. Але я розумію: якщо я зараз не переступлю через власне «я», я просто залишуся лежати посеред цієї дороги.

 — Ну от бачиш, Гордієнко, можеш же нормально спілкуватися, коли захочеш, — Стас задоволено усміхається і одним легким рухом підхоплює мій баул, наче той важить не більше подушки.

 Від раптового полегшення я готова ледь не танцювати прямо на дорозі. Щоправда, десь на задвірках свідомості крутиться твереза думка: за цю послугу мені точно доведеться розплачуватись. Бойченко ні за що в житті не пропустить момент моєї слабкості й обов'язково згадає його при першій же нашій суперечці.

 Не встигаю я розвинути цю похмуру думку, як здалека, з-за повороту, починає доноситися якийсь дивний, глухий шум та тупіт.

 — Це ще що таке? — я напружуюся і розвертаюся на звук.

 — Не знаю, судячи з гуркоту, хтось їде, — Стас знизує плечима і разом зі мною вдивляється вглиб дороги.

 За хвилину крізь куряву перед нами з'являється справжній дерев'яний віз, у який запряжений великий кінь. Це зубасте чудовисько незадоволено махає головою, фиркає і гучно б'є копитами по сухій землі. Дивлячись на цю величезну щелепу, я інстинктивно роблю крок назад і ховаюся за спину Стаса, міцно вхопившись пальцями за його футболку.