Розділ 5

Ліза

 Не відкладаючи справу в довгий ящик, уже наступного ранку я спакувала велику дорожню сумку, натягнула найпростіший спортивний костюм, який тільки знайшовся в моєму гардеробі, і вийшла до викликаного таксі. Машина мала доставити нас до садиби Юхима Миколайовича. Стас уже чекав у салоні — він мовчки посунувся, коли я закинула речі й сіла поруч на заднє сидіння.

 — Чудова погода для подорожей, правда? — бовкнула я перше, що спало на думку, просто щоб розрядити атмосферу.

 Вираз обличчя Бойченка не обіцяв нічого хорошого. На ньому була біла футболка, рвані джинси та масивні кросівки — цілком придатний образ для села.

 — Навіть не думай удавати, ніби все нормально і нічого не сталося, — жорстко почав він, щойно автомобіль рушив із місця. — У цьому вся ти, Гордієнко! Знову втягнула мене у свої чергові пригоди!

 — Міг би й не допомагати, Бойченко! Навіщо тепер кричати, якщо ми вже в одному човні? — миттєво закипаю я від такої несподіваної атаки і з силою схрещую руки на грудях. Яка цаца, навіть не привітався зранку!

 — Це не човен, Лізо. Це, скоріше, «Титанік», — бурчить він собі під ніс і відвертається до вікна, дивлячись спідлоба на краєвиди за склом.

 — Не перебільшуй масштаби катастрофи. Поживемо трохи у твого дідуся, а потім розбіжимося, — намагаюся переконати і його, і себе. — Ти ж сам казав, що в нього там величезна територія і гектар землі. Нам, мабуть, навіть перетинатися щодня не доведеться.

 — Доведеться, — кривиться він, наче від зубного болю. — Якщо ми хочемо, щоб батьки повірили в цей цирк. Діда не так просто провести, він одразу помітить фальш, якщо ми будемо ховатися по кутках.

 — То ти все-таки мені допоможеш? Протримаєшся цей місяць?

 — А в мене є вибір? — Стас зі злості аж щелепами рухає. — Я не звик кидати слова на вітер. Мені тільки бракувало, щоб наді мною потім всі насміхалися, якщо ми спалимося в перший же день. Якщо я вже підтвердив твою брехню перед батьком, то гратиму до кінця. Місяць — це взагалі-то не вічність. Хоча…

 — Що «хоча»? — мені категорично не подобається це його багатозначне застереження.

 — Місяць із тобою наодинці йде за рік у колонії суворого режиму.
Ну знаєте! Це вже просто переходить усі межі! Моєму обуренню немає меж, і я на секунду навіть втрачаю дар мови.

 — Ти ще сам проситимеш продовжити цей термін, ось побачиш!

 — Що? — він роздратовано агриться. — Та я на цей місяць ледве погодився, виключно заради тебе йду на такі дикі жертви.

 — Не такі вже й дикі, — фиркаю я, гордо задерши підборіддя. — Старших людей взагалі-то треба поважати. Твій дідусь зламав ногу, тож вияви бодай краплю емпатії та допоможи йому як добрий, люблячий онук.

 — Він сам не надто горів бажанням мене бачити. Йому для побутових справ цілком вистачає помічниці по дому. У діда ж логіка проста: якщо ти не вмієш доїти корову і не знаєш, з якого боку підійти до курей, то ти безрукий невдаха.

 — Ну, в курках ти у нас точно ас, Бойченку. Правда, досі твій інтерес обмежувався тими екземплярами, які без пір'я і на підборах, — я знаходжу ідеальний привід підколоти його і відверто сміюсь.

 — Ми вже перейшли на обговорення моїх дівчат? — Стас раптово нахиляється до мене майже впритул, граючи бровами і дивлячись прямо в очі. — Хочеш поговорити про це детальніше, Гордієнко?

 Я з силою впираюся долонею в його плече, змушуючи сісти назад на місце.

 — Обійдешся! Просто до слова прийшлося.

 — Зізнайся чесно, Лізо, — Стас раптом усміхається своєю звичною зухвалою посмішкою, — ти ж просто шукала будь-який привід, щоб підібратися до мене ближче. Але якщо ти сподіваєшся, що після цього місяця ми одружимося по-справжньому, то краще одразу забудь. Я ще планую дожити до пенсії у здоровому глузді.

 — Не лести собі, Бойченку, ти просто першим підвернувся під руку на прийомі. Я могла б обрати будь-кого з тієї зали! Але проблема в тому, що всі вони дивилися на мене як на вигідну наречену і точно спробували б перевести все в реальні стосунки. А ти до мене абсолютно байдужий. Ми взаємно одне одного зневажаємо, а отже — ніхто ні до кого не приставатиме і не перейде межу.

 — Чудово, але ми так і не обговорили мою вигоду. Тобі від цієї схеми — одні плюси, а мені — місяць суцільних страждань у глушині. Повинна бути якась адекватна компенсація, — він продовжує гнути свою лінію. 

 — Ти мій боржник, Стас, і ти це чудово знаєш, — нагадую я, і мій голос миттєво стає серйознішим. — Я б, може, вже давно побудувала нормальні стосунки з кимось іншим, якби ти тоді так підло зі мною не вчинив. Після цього мені тепер важко знову довіряти чоловікам. Я досі чекаю підвоху від кожного.

 — У тебе дуже специфічний спосіб переживати любовну драму, Гордієнко. Перебрати всіх хлопців у місті, ходити на побаченнях щовечора… І як, допомагає метод?

 — Не перебільшуй кількість моїх залицяльників. Чи ти зараз просто ревнуєш? — я підозріло примружуюся.

 — Та боронь боже! З якого дива? — він демонстративно закочує очі. — Так що там на рахунок моєї компенсації і умов?

 — Що тобі знову потрібно, Бойченко? — театрально зітхаю, зображаючи на обличчі скорботу.

 — По-перше, ми зафіксуємо правила, — він починає загинати пальці прямо перед моїм носом. — Називай мене на ім'я, а не по прізвищу. Для оточуючих має бути очевидно, що ми закопали сокиру війни. Жодних публічних образ чи сарказму. В усьому, що стосується господарства, ти слухаєшся мене і діда. І найголовніше — нікому, навіть під катуваннями, не розповідаєш про наш договір.

 — Чекай-чекай, ми так не домовлялися! Які ще правила? І припини тицяти в мене своїми пальцями! — я перехоплюю його руку і з силою стискаю вказівний палець.

 — Тицяти я навіть не починав, — повільно, з розстановкою каже Стас.

 Він одним різким, але акуратним рухом висмикує свій палець із мого захоплення, нахиляється до мого обличчя так близько, що я бачу кожну золотаву цятку в його зіницях, і починає погрожувати: