Розділ 5

Ліза                                                                                              

 Не відкладаючи справу в довгий ящик, на ранок я взяла об'ємну сумку з речами, натягла на себе спортивний костюм, що підходить для життя в селі, і сіла в таксі, яке під'їхало. Воно мало доставити нас до садиби Юхима Миколайовича. Бойченко уже сидів на задньому сидінні і посунувся, коли я сіла поряд з ним.

 – Чудова погода! – сказала я невпопад, спостерігаючи його дуже незадоволений вираз обличчя. Одягнена на накачане тіло біла футболка та рвані джинси з кросами теж цілком підходять для села.                                            

 – Не треба вдавати, що нічого такого не трапилося! – починає він одразу, тільки-но машина рушає з місця.

 Вчора після прийому ми роз'їхалися по домам. Я думала, він охолоне і заспокоїться, але не тут то було.

 – У цьому вся ти, Гордієнко! Знову втягнула мене у свої проблеми!                                                                          

 – Міг би і не допомагати, Бойченко! Нíчого вже кричати, ми тепер в одному човні, – розлютившись через цю несподівану атаку, схрещую руки на грудях. Навіть не привітався!                             

– Це, скоріше, «Титанік»! – бурчить він собі під ніс, дивлячись спідлоба.

– Не перебільшуй. Поживемо у твого діда, а потім розбіжимося, — переконуюсь його. – Ти сказав, що там багато землі, нам навіть жити поряд не доведеться, мабуть.

–Доведеться. Якщо хочемо, щоб нам повірили. Діда не так просто провести, – кривиться він.

– То ти мені допоможеш?

– А що мені ще лишається? – Рухає він від злості щелепами. – Я не кидаю слів на вітер.  Щоб потім наді мною всі насміхались? Казали, що я псих? Якщо вже підтвердив твою брехню, то брешу до кінця. Місяць загалом не так і багато. Хоча…

– Що хоча?

 Не подобається мені це "хоча".

– Місяць із тобою йде за рік.

Ну, знаєте! У мене просто немає слів!

– Ти ще проситимеш про продовження терміну, ось побачиш!

– Чого? – Агриться він. – Та я на місяць ледве погодився, несу жертви заради тебе.

– Не такі вже й жертви! – фиркаю, задерши підборіддя. – Людей похилого віку треба поважати. Твій дідусь зламав ногу, вияви повагу і допоможи йому як добрий люблячий онук.

– Він сам не горів бажанням бачити мене.  Йому вистачає для турботи помічниці по дому. У нього ж той, хто не розуміється на коровах і курках, безрукий.

– Ти в курках і коровах ас, Бойченко. Тільки не в тих, які з пір'ям і копитами, – знаходжу привід підколоти його і відверто сміюсь.

– Ми вже перейшли до моїх курок? Тож хочеш про них поговорити? – Нахиляється він до мене, рухаючи бровами. Відпихаю його рукою, щоб сів на місце.

– Ось ще! Просто до слова прийшлось.

– Зізнайся, Гордієнко, – каже він із усмішкою, – ти ж шукала спосіб підібратися до мене поближче. Якщо сподіваєшся, що ми одружимося по-справжньому, одразу забудь.  Я хочу дожити до пенсії.

– Не лести собі, Бойченко, ти просто підвернувся під руку. Я могла б вибрати будь-кого! Але всі вони хотіли б мене. Ніхто не погодився б зображати тільки фіктивного нареченого, а ти – так. Адже ти до мене не відчуваєш симпатії. Ми можемо легко зобразити закоханих.  

– Але ми не поговорили про мою вигоду. Тобі одні плюси, а мені місяць страждань. Повинна бути компенсація, – продовжує говорити, як ні в чому не бувало.

– Ти мені винен, Бойченко, – нагадую. — Я б, може, давно одружилася, але ти розбив мені серце. Я відходила від драми і не могла навіть думати про заміжжя. Я й досі не готова.

– У тебе дуже цікавий спосіб переживати драму. Перебрати всіх хлопців міста. І як? Працює?

– Не перебільшуй. Чи ти ревнуєш? – примружуюся.

– Та боронь боже! Чого б це? Так що на рахунок компенсації?

– Що тобі потрібно, Бойченко? – тяжко зітхаю з виразом вселенської скорботи на обличчі.

– По-перше, обговоримо правила, – загинає пальці. – Називай мене на ім'я. Я твій наречений, і це має бути видно оточуючим.  Жодних образ. Слухаєш мене і діда. Нікому не розповідаєш про наш договір.

– Почекай-чекай, ми не домовлялися про правила! Не треба в мене пальцями тикати! – Ловлю його за палець і трохи стискаю.

– Тикати я навіть не починав, – каже він повільно, висмикуючи палець з мого захоплення, а потім нахиляється, загрозливо скалячись: – Одне моє слово – і весь твій план полетить до біса. А твій батько, розлючений через цей цирк, негайно видасть тебе заміж. А мені від мого також дістанеться.

– Ти хлопець, тобі він нічого не зробить, – канючу з образою.

– Якщо дізнається, що ми дурили йому голову, зможе придумати, як покарати мене. Тож у наших же інтересах зображати пару максимально правдоподібно.

– Як зручно, що ми нею були.

– Не мудруй, Гордієнко. Протриматися треба лише тридцять днів.

– І не вбити один одного! План чіткий і надійний, як швейцарський годинник.  Залишилося зрозуміти, як винести цей час під наглядом твого діда, ще й без грошей та без телефонів.

– У вас немає грошей? – Раптом втручається в розмову мовчазний, до цього моменту, водій, про якого ми і думати забули.

– А вам що, не заплатили заздалегідь? Ті, хто замовляв транспорт? – цікавлюся зі злістю. Тільки розбірок із водієм мені не вистачало.

– Мені ніхто нічого не заплатив! Оплата має бути наприкінці поїздки. Вчетверте за місяць!  Жодної поваги до чужої праці!

– Я думала, ти взяв гроші, – дивлюсь на Бойченка.

– А я думав, що поїздка не входить у той період «без грошей – без телефонів».

– Мені не важливо, що ви тут думали! Я безкоштовно вас не повезу! Ви і так всю дорогу лаєтеся! У мене голова вже гуде від вашої божевільної парочки. Мені простіше висадити вас. Шахраї!

Залишаючи нас задихатися у хмарі пилу, водій зривається з місця і швидко віддаляється із зони видимості.

– То чому ти не взяла грошей на таксі? – одразу ж накидається на мене Бойченко із питанням.