Розділ 4

Ліза                                                                                                

 Я б теж на їхньому місці мені не повірила. Тому я маю бути дуже переконливою, знайти аргументи та переманити Бойченка на свій бік. Причому зробити це дуже швидко і так, щоб наші батьки ні про що не здогадалися.                                                                            

 Бабусині гени актриси, не підведіть!                                

 – Ми хотіли перевірити наші стосунки, тож поки й не оголошували нічого, вирішили зробити вам сюрприз! 

 Бойченко міцно стискає пальці на моїй талії ззаду, доклавши старання, я заспокоююсь і не смикаюсь. Але взагалі-то боляче, я вроді би не просила про БДСМ. Він у мене дочекається, я йому за це ще помщуся! Попри свої кровожерливі думки, солодко усміхаюся.              

 – Правда ж, коханий? – Заглядаю йому улесливо в очі, прямо яка я сама милота, як би цукровий діабет не заробити.                                                                                     

 – Взагалі-то… – починає він, очевидно не маючи наміру мені допомагати, – я не збираюся…                      

 – Не збираємося зараз же одружуватися!  – перебиваю його. – Ми трохи почекаємо. Наше весілля має бути шикарним, розкішним, ідеальним, щоб не опозорити наші сім'ї.                                                            

 – Які ви швидкі. Вже весілля? – знову дивується мій батько.                                                                                       

 – Жодного весілля! – Заявляє Бойченко, дивлячись на мене шаленими очима.                                                            

 – Так-так, ми ще точно не визначилися, треба вирішити, коли організувати весілля.                                   

 – Я сказав, ніякого весілля! – уже гарчить Стас.           

 – Звичайно, я це і мала на увазі, ніякого пишного весілля, все зробимо по-простому, по-сімейному.

 – А мені здається, Ліза, ти дуриш голову всім нам, у тому числі своєму «нареченому». Некрасиво, дочко, я, звичайно, не очікував, що ти одразу ж сьогодні знайдеш собі нареченого, але використовувати Станіслава як підставну особу – це навіть для тебе низько.                                                                                         

 – Я нікого не використовую, ми й справді одружимося, скажи їм, Стас.                                                                           

 Ми довго атакуємо один одного поглядами. Скільки ж у його очах люті, пробирає тремтіння від страху, варто уявити, яка розплата чекає на мене. Але все це не лякає так, як перспектива одружитися з якимось старпером. З двох зол завжди вибирають менше.

 Не знаю, що його спонукає допомогти мені, але він, зчепивши зуби, говорить:                                                    

 – Так, ми помирились. Сьогодні. Зараз. І саме думаємо про весілля.                                                                              

 Бачу, наскільки важко йому дається брехня, і не розумію, чому він допомагає мені, але прямо в цей момент найважливіше це переконати батьків.             

 – Це дуже дивно, – протяжно каже тато Стаса, дивлячись на нас примруженими очима. – Або ви дуже скритні, або ви нас обманюєте. Тільки незрозуміло, навіщо.                                                                                         

 – А що тут незрозумілого? Моя вперта і свавільна дочка не хоче виходити заміж за моєю вказівкою. Тому вона вирішила зіграти виставу, але повторюся: використовувати людину у власних цілях – погано.

 – Мене ніхто не використовує, – виступає трохи вперед Бойченко, обіймаючи мене та притягуючи до себе. – Я б просто-напросто цього не дозволив. У нас, скажімо так, складні стосунки.                                          

 О, мій герой! Як би не розтектися тут калюжкою.

 – Вони у вас настільки складні, що ви навряд чи дійдете до весілля, – заявляє мій батько, складаючи руки на грудях і для вірності киваючи. – Зуб даю, ви й тиждень разом не протримаєтеся. Може, ви й помирилися, – продовжує він думку, – але щоб разом жити, ні, це не про вас. Це треба уживатися, шукати компроміси, слухати одне одного, а ви цього не вмієте До того ж, винести мою дочку може не кожен.  

 – Ти Лізочку не принижуй, Саша, – вступає в розмову тато Стаса, – мій син також з характером, тому ще незрозуміло, хто з ким не уживеться. Вони вартують один одного.                                                                             

 – Стас ідеальний для мене! – з пафосом та образою заступаюся за свого «нареченого», але ніхто не слухає.

 – А я ось думаю, треба перевірити, – видає ідею тато. – Нехай доведуть, що справді зустрічаються та готуються одружитися.                                                         

 – Я не збираюся нічого доводити, – шаленіє Бойченко.

 – Тато! Що ти там надумав? І я також не збираюся нікому нічого доводити! Я доросла людина!                

 – Ось і доведіть, що ви вже дорослі люди, які  відповідають за свої слова і дії, а не просто роблять щось під впливом моменту чи комусь на зло.              

 – У мене є чудова ідея, – каже Бойченко-старший із сяючим виглядом. – Твій дідусь, Стас, як ти пам'ятаєш, зламав ногу, а все господарство в селі, яке на ньому трималося, потребує нагляду. Він буде дуже радий, якщо ви приїдете та допоможете йому.                           

 – Та яке господарство? Тато, ти чого? Там же землі лише гектар, а ще худоба, кури...                                       

 – І що? Ти, синочку, зібрався в офісі зі мною працювати? Якось я особливого запалу не помічав.

 – З милим рай і в шалаші, правда? – задиристо усміхається мій батько, хлопаючи по плечу свого спільника по шаленій ідеї. – Ось і доведіть це, діти! Проживіть разом хоча б місяць і не вбийте один одного. І тоді ми побачимо і вирішимо, чи схвалювати ваш шлюб. А поки що здавайте ваші картки, ключі від машин та телефони, щоб не було можливості втекти звідти.