Розділ 4

Ліза 

 Я б теж на їхньому місці собі не повірила. Виглядає це все, м'яко кажучи, шите білими нитками. Тому зараз я маю викластися на всі сто відсотків: бути максимально переконливою, миттєво знаходити залізобетонні аргументи і, головне, якось змусити Бойченка підіграти мені. Причому зробити це дуже швидко, поки наші батьки не вивели нас на чисту воду.

 Бабусині акторські гени, благаю, увімкніться прямо зараз!

 — Ми просто хотіли спочатку як слід перевірити наші почуття, тому нічого й не оголошували заздалегідь, — вигадую я на ходу, намагаючись, щоб голос не тремтів від напруги. — Вирішили влаштувати вам такий приємний сімейний сюрприз!

 У цей момент Стас із такою силою стискає пальці на моїй талії ззаду, що в мене аж подих перехоплює. Я зціплюю зуби і змушую себе не сіпатися. Сказати, що це боляче — нічого не сказати. Я взагалі-то не підписувалася терпіти таке! Він у мене за це ще дочекається, я обов'язково знайду спосіб витончено помститися. Але, попри кровожерливі думки в голові, я розвертаюся до нього і солодко, майже приторно усміхаюся.

 — Правда ж, коханий? — заглядаю йому прямо в очі з таким улесливим виглядом, що аж самій стає нудотно. Дивно, як у нас обох від такої кількості фальшивого цукру ще діабет не почався.

 — Взагалі-то… — Стас небезпечно мружиться, явно не маючи жодного наміру рятувати мою шкуру, — я не збираюся…

 — Не збираємося ми просто зараз бігти до РАЦСу! — грубо перебиваю його я, сильніше тулячись до його боку, щоб закрити йому рота. — Ми вирішили трохи почекати з датою. Наше весілля має бути масштабним, розкішним та ідеальним, щоб повністю відповідати статусу наших родин.

 — Які ви швидкі. Уже й про весілля заговорили? — батько скептично піднімає брову, розглядаючи нашу занадто тактильну пару.

 — Жодого весілля не буде! — жорстко відрізає Бойченко, дивлячись на мене просто скаженими очима.

 — Так-так, ми ще остаточно не визначилися з концепцією, тому треба все зважити і вирішити, коли саме його організувати, — продовжую я гнути свою лінію, ігноруючи його заперечення.

 — Я сказав: ніякого весілля! — уже майже гарчить мені на вухо Стас, і його пальці на моїй талії стискаються ще міцніше.

 — Звичайно, дорогий, я саме це і мала на увазі: ніякого пафосного і гучного весілля на тисячу гостей. Зробимо все скромно, по-простому, суто в сімейному колі, — щебечу я, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт.

 — Знаєш що, Лізо, — раптом перериває мій бенефіс батько. Він схрещує руки на грудях і дивиться на мене з відвертим розчаруванням. — Мені здається, ти зараз просто вішаєш нам усім локшину на вуха. У тому числі й своєму нібито «нареченому». Це негарно, дочко. Я, звісно, не очікував, що ти за перші дві години знайдеш собі чоловіка, але використовувати Станіслава як щит і підставну особу для своїх маніпуляцій — це низько навіть для тебе.

 — Я нікого не використовую! — наполегливо заперечую, хоча всередині все стискається від страху. — Ми справді вирішили спробувати знову. Скажи їм, Стасе! Ну ж бо!

 Ми кілька секунд запекло атакуємо один одного поглядами. Скільки ж люті, роздратування та обіцянок швидкої розправи світиться в його темних очах. Мене аж пересмикує від усвідомлення того, яке саме пекло він мені влаштує, коли ми залишимося наодинці. Але навіть його гнів не лякає мене так сильно, як перспектива бути виданою заміж за якогось таткового компаньйона похилого віку. З двох бід завжди обирають меншу, і зараз цією меншою бідою для мене був Бойченко.

 Не знаю, що саме зрештою спрацьовує в його голові — можливо, чоловіче самолюбство, а можливо, небажання, щоб батько вважав його маріонеткою, — але Стас зчеплює зуби і крізь силу вимовляє:

 — Так, це правда. Ми помирилися. Буквально сьогодні, щойно. І ми насправді думаємо про спільне майбутнє.

 Я бачу, наскільки важко йому дається кожне слово цієї брехні. Я абсолютно не розумію, чому він раптом вирішив мені допомогти, але прямо зараз це було неважливо. Головне — ми отримали короткочасний перепочинок і час, щоб обдумати свої наступні слова, поки батьки перебувають в шоці.

 — Дуже дивно, — протяжно вимовляє Павло Бойченко після невеличкої паузи, уважно скануючи нас поглядом. — Або ви стали занадто скритними, або ви зараз нахабно брешете нам у вічі. Тільки от логіки не бачу — навіщо?

 — А що тут незрозумілого, Пашо? — втручається мій батько, уїдливо посміхаючись. — Моя вперта і свавільна донька категорично не хоче приймати мою допомогу у виборі чоловіка. Тому вона вирішила розіграти цю дешеву комедію. Але я повторю: використовувати сина мого бізнес-партнера у своїх інтригах — це погана ідея.

 — Мене ніхто не використовує, — раптом Стас робить крок уперед, притягуючи мене до себе за талію. — Я б просто не дозволив із собою так вчинити. У нас із Лізою… скажімо так, дуже специфічні та складні стосунки.

 Ого. Оце так захисник. Усередині мене на секунду піднімається якась дивна, тепла хвиля, але я вчасно придушую її. Не час розслаблятися.

 — Вони у вас настільки складні, що навряд чи ви дійдете до того весілля, — заявляє мій батько, скептично киваючи своїм думкам. — Зуб даю, ви й тижня разом не витримаєте. Може, ви там і загладили старі образи, але жити на одній території — це точно не про вас. Тут треба притиратися, шукати компроміси, банально чути партнера. А ви обоє цього не вмієте. До того ж, витерпіти характер моєї доньки — це завдання із зірочкою, не кожен чоловік впорається.

 — Ну, ти Лізочку теж не принижуй, Сашо, — несподівано заступається за мене батько Стаса. — Мій син теж далеко не подарунок, характер ще той. Тож тут іще велике питання, хто з них перший капітулює. Вони обоє варті один одного, як два чоботи пара.

 — Стас ідеальний для мене! І я його повністю влаштовую! — пафосно і трохи ображено заявляю я, але мої слова дорослі чоловіки просто ігнорують.

 — Знаєш, Пашо, а в мене з'явилася чудова ідея, як усе перевірити, — раптом хитро мружиться мій батько, і на його обличчі з'являється вираз, який не обіцяє нам нічого доброго. — Нехай вони на ділі доведуть, що дійсно готові до сімейного життя, а не просто влаштовують тут шоу на зло нам.