Розділ 2

Ліза 

 Я обурено і шоковано витріщаюся на Стаса. При батьках! При купі чужих людей! Як йому взагалі не соромно?!

 — У тебе тут скло застрягло. Мабуть, із серця випало, — спокійно каже він, демонструючи крихітний прозорий уламок на долоні.

 Стас розвертається і йде геть, залишаючи мене в повному збентеженні. Його слова застрягають у голові. Що він взагалі мав на увазі? Що в мене скляне серце? Хіба я жорстока? Мені здалося чи в його голосі пролунала образа?

 — Два незведені дикуни, — тихо кидає Бойченко-старший і поспішає слідом за сином.

 — Лізо, — тут же починає свій нудний повчальний монолог батько, опиняючись поруч. — Я ж просив тебе поводитися пристойно! Що це за дешевий перформанс у стилі провінційного театру? Якщо ви зі Станіславом знову зійшлися, то так і скажи.  Виходь за нього, хіба я проти? Весілля з Бойченком-молодшим — це ідеальний варіант. Якщо у вас там досі якісь почуття…

 — Я його не люблю, тату! І ми не разом! Він зрадив мені, скільки разів повторювати? — мій голос зривається від обурення.

 — От Паша каже, що Стас ні в чому не винен і ніякої зради не було. І знаєш, я схильний вірити другові.

 — Ну звісно! — я нервово хапаю з таці офіціанта келих із шампанським і роблю кілька великих ковтків. Алкоголь приємно обпікає горло, але не тамує люті. — Батько завжди віритиме у безгрішність свого єдиного синочка. А я знаю, що бачила на власні очі! Його. В ліжку. З іншою дівчиною. Крапка.

 — І що він сказав у своє виправдання, коли ти його застукала?

 — Те саме, що й усі чоловіки в таких ситуаціях, — я дивлюся батькові прямо в очі, натякаючи на його власні гріхи. — Сказав, що я все не так зрозуміла і все зовсім не так, як виглядає. У вас, чоловіків, мабуть, одна відмазка на всіх.

 — Твоя мати, між іншим, сприйняла моє розлучення і нове життя набагато гідніше, ніж ти зараз роздмухуєш цю історію, доню, — батько невдоволено підтискає губи, і в його голосі з'являються сталеві нотки. — Ми з Анною розійшлися мирно, цивілізовано, і вона мені жодним словом не докоряє.

 — Бо в мами просто вистачає виховання, такту і гордості, щоб не влазити у безглузді суперечки з тобою. Вона вище цього.

 — Ось і вчися у своєї матері життєвої мудрості й такту. Я взагалі не розумію, в кого ти вдалася такою непримиренною та впертою.

 — Якщо не в маму, тату, то варіант залишається тільки один. Твої гени, тато!

 — Ну починається! — батько роздратовано відмахується. — Ти вся в свою бабусю! Чиста акторка. Вічно влаштовуєш драму на рівному місці. Іди краще знайди Артема, поки він не розніс тут залу, і припини налягати на ігристе. Попереджаю одразу: якщо нап'єшся, додому я тебе не повезу. Сама шукатимеш таксі серед ночі.

 — Ой, тату, налякав. Я дівчинка самостійна, свій бізнес мала, тож і з таксі якось розберуся, — ображено фиркаю і, розвернувшись на високих підборах, залишаю батька наодинці з його думками.

 Я рішуче крокую крізь натовп гостей на пошуки брата. Думки плутаються, емоції зашкалюють. На ходу я випадково зачіпаю плечем якогось високого чоловіка. Вже збираюся на автоматі кинути сухе «вибачте», як піднімаю очі і розумію, що переді мною знову стоїть Бойченко! Це якась карма чи знущання.

 — Це вже просто ненормально! Ти що, переслідуєш мене? — випалюю, схрестивши руки на грудях.

 — Це ти ненормальна, Гордієнко! Ану пішли, — він хапає мою руку вище ліктя і рішуче тягне за собою, ігноруючи мій спротив.

 Стас штовхає важкі скляні двері й виводить мене на невеликий затишний балкончик. Літнє нічне повітря після задушливого ресторану миттєво обдає приємною прохолодою.

 — Слухай сюди! — Стас емоційно тицяє пальцем прямо мені під ніс, його очі в напівтемряві здаються майже чорними. — Я не переслідую тебе, зрозуміла? Ти мене відшила кілька місяців тому, влаштувала істерику, і я прийняв твою відмову. Я відійшов убік і не ліз у твоє життя. Але це ти дзвониш мені при кожній зручній нагоді й втягуєш у свої чергові екстремальні пригоди! То подружці допомогти за кордоном, то викрити її суперницю, то терміново викликати пожежників. Досить уже вигадувати дурні причини, щоб просто опинитися поруч зі мною!

 — Не треба на мене кричати і тицяти в мене пальцями! — я різко відштовхую його руку і судорожно ковтаю повітря.

 Та щоб йому пусто було, але коли він злиться, то виглядає настільки гарячим і привабливим, що всередині все починає плавитися. Так і хочеться підійти ближче і… Ні! Стоп. Жодних «і». Він брудний зрадник. Нахаба. Брехун і обманщик. Треба нагадувати про це частіше. 

 — Виговорився? Полегшало? — я змушую свій голос звучати максимально байдуже. — А тепер відпусти мене. Я все прекрасно зрозуміла, я не тупа. Більше жодних дзвінків. Жодних повідомлень. Забуду твоє ім'я, видалю твій номер із контактів і заблокую всюди, де тільки можна. Щасливий?

 — Гордієнко, ну давай без твоїх фірмових перебільшень, — Стас раптом розслабляється, і на його обличчі з'являється легка усмішка. — Я ж не казав викреслювати мене з життя. Я взагалі-то не проти залишитися друзями.

 — Розкажи, друг, шо не так? Де пропадаєш так давно? Може, я провтикав літак, а ти літаєш наді мною? — співаю, накручуючи локон волосся на палець.

 — Як же ти обожнюєш грати роль безневинної жертви, — Стас розчаровано хитає головою, ховаючи руки в кишені брюк. — Саме тому в нас нічого й не вийшло.

 — У нас нічого не вийшло, Бойченко, тому що ти увійшов! Тільки не в ті двері і не в те ліжко!

 — А тебе це продовжує зачіпати, чи не так? — він робить крок ближче, ловлячи мій погляд. — Тоді варто задуматися, чому минуло стільки часу, а ти й досі вибухаєш від однієї згадки про це.

 — Я й не заперечую. Зачіпає! Будь-яку дівчину на моєму місці це б зачіпало! — палко відбиваюсь я.

 — Та я взагалі не про це, Лізо, — його голос раптом стає тихішим і серйознішим. Стас дивиться кудись повз мене, а потім знову переводить свій важкий погляд на моє обличчя. — Я про те, що…

 — Що? — запитую я, раптово затамувавши подих.