Розділ 1

Ліза                                                                                             

 — Ну що, тато, давай команду фас, — нахиляюся до батька, якого тримаю під лікоть. За інший лікоть вчепилася його обожнювана розмальована дружиночка. Позаду труться братик та Юля, яку ледве вламали піти на цей пафосний захід. Дівчинка хотіла займатися та готуватися до якогось тесту. Виявляється, вона закінчила школу із золотою медаллю і сама вступила на бюджет. Її точно підкинули до тої сімейки.                                                      

 — Не крутись, дочко, і не надумай зганьбити мене! — лютує тато, пронизуючи мене злим поглядом. Він знає, що я багато на що здатна, якщо мене до чогось змушують.                                                                                

 — У жодному разі, — співаю солодким голосом, — тим більше тебе є кому зганьбити, — кажу начебто тихо, але так, щоб моя нова матуся почула.                                        

 — Саша-а-а! — пищить Вероніка, нагороджуючи мене отруйним поглядом через плече свого чоловіка. Відповідаю таким самим. А ти що думала, дівчинко, у казку потрапила? Може, й у казку, та тільки-но принц дістався старий, з купою шкідливих родичів. Чур, я за злу чарівницю. Ух, я б їй начарувала роги, зелену шкіру та змій у ліжко!                                                                     

  — Так що? — повертаючись знову до розмови з батьком. — Кого мені в першу чергу зваблювати?

 — Ліза! — гаркає він, стискаючи мій лікоть до болю. — Ти коли вгамуєшся і приймеш ситуацію?

 — Як щодо ніколи? Як ти переконав бабусю? Чим шантажував?                                                                          

 — Спробував би я її шантажувати... — бурмоче він напівголосно. — Іди погуляй поки що, приглянь за братом, щоб він не налакався.                                      

 — Я тобі що, алкоконтроль?                                              

 — Іди, іди.                                                                                   

 — Саша, а може, хай вона додому поїде? Не хоче вона батька слухатись, — вклинюється Веронічка, говорячи янгельським голоском. — Заміж вона не хоче. Та й ти потім втомишся скарги слухати, якщо вона за якогось твого партнера вийде заміж. Навіщо так знущатися з людини?                                                                                  

 — Я не знущаюся з неї! Я хочу як краще! — сердиться батько.                                                                                  

 — Але ж я не про неї. А про майбутнього нареченого. Якщо йому така дістанеться, йому ж тоді не позаздриш...                                                                            

 — Ти говориш про мою дочку. Не забувайся, Вероніка, — зупиняє її батько, дивлячись грізним поглядом, що спалює, під яким вона зіщулюється і тушкується. Упс, переборщила. — Ліза не зганьбить рід Гордієнків. Правда, Ліза? Тим більше, я не змушую обирати сьогодні. Просто придивись. Хоч це ти можеш зробити для батька?                                                                                 

***                                                                                                

 — Мене приставили приглядати за тобою, — повідомляю братику, підходячи до нього і розглядаючи гору канапе на шведському столі.                                        

 — Ууф! — радіє він. — Лізок, ти приглядаєш за мною, а мені сказали приглядати за Юлею. Відповідно, — показує пальцями перехресний рух, — ти можеш приглядати за нею!                                                              

 — Чудо-логіка! Ти звідки взявся, такий розумний?

 — Не повіриш! Звідти, звідки і ти! — регоче, як ідіот.

 — Артемчику, не нервуй мене, — зітхаю тяжко, кидаючи канапешку в рот.                                                 

 — Ну, ти і токсик, сістер. Тобі треба скинути пар, до речі, он твій краш іде, — киває мені за плече, і мене водночас обдає холодом і жаром.                                    

 Бойченко? Що він тут робить?                                         

 — Що ти тут робиш? — навіть і не думаю залишатися осторонь, підходжу до нього, роздута від гніву й жуючи канапешку.                                                                                   

 — Гордіє-є-єнко, — тягне цей бовдур, гуляючи поглядом по моєму тілу, наче він його господар. Чорт, і чому він продовжує мати на мене такий сильний вплив? — А ще коротшої сукні не було? Чи це сорочка?                           

 Оглядає чорну мереживну сукню з підкладкою тілесного кольору, що імітує те, що вона одягнена на голе тіло.                                                                                    

 — А тобі яка справа до моєї сукні? — спалахую, звернувши увагу на його суворий костюм. Він у ньому навіть якось старше виглядає. Непогано.     

 — Мені до тебе немає ніякого діла. Але ж це ти до мене підійшла, — нагадує так, як ніхто інший не став би робити. Але Бойченко завжди був таким: нахабним, зухвалим та їдким.                                                              

 — Я лише хотіла дізнатися, що ти тут робиш.           

 — Хіба наші батьки не бізнес-партнери? — вигинає брову, звертаючи мою увагу на наших батьків, які зустрілися і хлопають один одного по плечу. Справді, партнери. Про це я чомусь не подумала. А раптом...

 — Скажи мені терміново! — Вимагаю у Стаса. — Твої батьки часом не збираються розлучатися?

 — Що за нісенітниця? Гордієнко, ти п'яна? — нахиляється до мене, явно щоб понюхати, і мені прямо в ніс проникає знайомий запах. Він завжди так діє на мене. Безвідмовно вибиваючи повітря з легенів. Так і зараз. І тому я різко відсуваюся, настільки різко, що врізаюсь спиною в офіціанта, який стояв за моєю спиною.