Розділ 1

Ліза  

 — Ну що, тату, починай мене рекламувати, я готова, — тихо кажу, нахиляючись до батька. 

 Міцно тримаю його під лікоть з одного боку, а з іншого, наче кліщ, вчепилася його обожнювана, яскраво розмальована дружиночка. Позаду нас ліниво плентаються мій братик і Юля. Останню, до речі, ледве вмовили піти на цей пафосний захід — дівчинка до останнього закривалася в кімнаті, бажаючи вчити лекції та готуватися до якогось чергового тесту. Як виявилося, вона закінчила школу із золотою медаллю і сама, без жодних хабарів, вступила на бюджет. Дивлячись на її скромність, я все більше переконуюся: Юлю в цю сімейку хижаків точно підкинули.

 — Не крутися, Лізо, і навіть не думай зганьбити мене перед партнерами! — крізь зуби сичить батько, пронизуючи мене важким, застережливим поглядом.

 Він чудово знає, на що я здатна, коли мене заганяють у кут і змушують робити щось проти моєї волі.

 — У жодному разі, татусю, — співаю солодким, майже янгольським голосом. — Тим паче в нашій новій родині і так є кому тебе зганьбити.

 Я говорю це наче й тихо, але розраховую траєкторію звуку так, щоб моя мачуха почула кожне слово.

 — Саш-а-а! — тут же пискляво протягує Вероніка, нагороджуючи мене отруйним поглядом через плече свого чоловіка.

 Я відповідаю їй абсолютно такою ж фальшивою, солодкою посмішкою. А ти що думала, дівчинко, потрапила в казку? Можливо, й у казку, от тільки прекрасний принц дістався тобі вже трохи поюзаний роками, та ще й із купою шкідливих родичів у комплекті. І чур, у цьому балагані я буду злою чарівницею. Ух, я б їй начарувала і роги, і зелену шкіру, і повне ліжко гадюк!

 — Так що там із планом? — повертаюся я до розмови з батьком, ігноруючи зітхання мачухи. — Кого з твоїх мільйонерів мені починати зваблювати в першу чергу?

 — Лізо! — гаркає батько, стискаючи мій лікоть до відчутного болю. — Ти коли-небудь угамуєшся і приймеш ситуацію як доросла людина?

 — Як щодо ніколи? До речі, мені досі цікаво, як ти переконав Розу? Чим ти її шантажував?

 — Спробував би я її шантажувати… — бурмоче він напівголосно, і в його голосі на секунду прорізається щирий чоловічий страх. Бабуся в нашій родині — це стихійне лихо. — Іди погуляй поки що біля фуршету. І приглянь за братом, щоб він не нарізався в першу ж годину.

 — Я тобі що, приватний алкоконтроль?

 — Іди, кому кажу.

 — Сашуня, а може, нехай вона краще взагалі додому поїде? Ну не хоче дівчинка батька слухатися, — знову вклинюється Веронічка, вмикаючи режим святої покровительки. — Заміж вона не хоче. Та й ти потім сам втомишся вислуховувати скарги, якщо вона вийде за когось із твоїх поважних знайомих і влаштує там терор. Навіщо так знущатися з людини?

 — Я не знущаюся з неї! Я хочу як краще для її ж майбутнього! — миттєво спалахує батько.

 — Та я взагалі-то не про неї турбуюся, коханий. А про майбутнього нареченого. Якщо бідоласі дістанеться такий скарб із таким характером, йому ж ніякі гроші не компенсують витрачені нерви…

 — Ти зараз говориш про мою дочку. Не забувайся, Вероніко, — різко обриває її батько.
Його погляд стає настільки грізним і крижаним, що мачуха миттєво зщулюється і замовкає, втягуючи голову в плечі. Упс, дівчинка переборщила і забула, з ким розмовляє. Батько може сварити мене сам, але чужим це робити забороняє.

 — Ліза не зганьбить рід Гордієнків. Правда ж, доню? — він знову дивиться на мене, але вже з якоюсь глухою надією. — Тим паче я не змушую тебе робити вибір прямо сьогодні. Просто озирнися навколо, придивись. Хоч це ти можеш зробити для власного батька?

 — Мене офіційно приставили стежити за тобою, — повідомляю братові, підходячи до кутка з фуршетом і скептично оцінюючи акуратні гірки канапе на великих срібних тацях.

 — Уууф! Яке полегшення! — щиро радіє Артем, крутячи в руках келих із шампанським. — Лізка, якщо ти стежиш за мною, а мені мачуха наказала стежити за Юлею, то виходить… — він хитро схрещує пальці перед моїм носом, — автоматично ти можеш переключити свій нагляд на неї!

 — Геніальна логіка. Ти звідки взагалі взявся такий розумний? 

 — Не повіриш, сестричко! Звідти ж, звідки й ти! — регоче, наче ідіот, закидаючи голову.

 — Артемчику, не біси мене, у мене й так день не задався, — тяжко зітхаю я і, підчепивши пальцями витончене канапе з лососем, відправляю його до рота.

 — Ну ти й токсик сьогодні, сестричко. Тобі терміново треба скинути пар і розслабитися. До речі, про розслаблення… Он твій колишній краш іде, — він недбало киває мені кудись за плече.

 Всередині все миттєво обривається. Мене водночас обдає спочатку арктичним холодом, а потім диким, неконтрольованим жаром.

 Бойченко?! Що цей придурок взагалі тут робить?

 Я розвертаюся, навіть не думаючи залишатися осторонь чи грати в горду байдужість. Лють випалює весь мій самоконтроль. Я підходжу прямо до нього, на ходу дожовуючи це нещасне канапе, відчуваючи, як від гніву всередині все аж тремтить.

 — Що ти тут забув? — замість вітання кидаю йому в обличчя.

 — Гордіє-є-єнко… — ліниво протягує цей бовдур.

 Його нахабний, темний погляд повільно, сантиметр за сантиметром, повзе по моєму тілу, наче він досі є його повноправним господарем. Чорт. Ну чому, чому цей зрадник продовжує мати на мене такий сильний, майже магнетичний вплив, від якого підкошуються коліна?

 — А ще коротшої сукні в гардеробі не знайшлося? Чи ти забула спідницю вдома і прийшла в самій сорочці?

 Він відверто розглядає мою білу мереживну сукню. Спеціальна підкладка тілесного кольору створює ілюзію, ніби тонка тканина одягнена прямо на голе тіло. Роза знає толк в епатажі, але під пильним поглядом Стаса я раптом почуваюся максимально роздягненою.

 — А тобі яка взагалі справа до моєї сукні? — спалахую я, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі.

 Паралельно помічаю, як добре на ньому сидить цей строгий, ідеально підігнаний по фігурі костюм. Стас у ньому виглядає дорослішим, соліднішим… і, на жаль, привабливим. Непогано, дуже непогано.