Епілог 2

Ліза                                                                                              

 Вхідні двері голосно відчиняються, і в них ввалюється мій брат. Помічає мене і йде обійматися, обдаючи парами перегару. У нас у сім'ї всі, крім тата, люблять обійматися.                                                                              

 — О, Лізок приїхала, привіт.                                            

 — Краще б не приїжджала, — бурчу собі під ніс.            

 — А що таке? Що з настроєм? — Запитує і падає у крісло, розкидаючи в сторони ноги в модних рваних джинсах.                                                                                  

 — Ти тільки йдеш чи вже прийшов? — питаю без особливого інтересу. — Чи добіг до бару і назад?

 — Ображаєш, — відкидає назад кудлату голову. Якась дівка знатно розкуйовдила його патли. — Я прийшов з вечірки додому як зразковий син. Якщо не ходитиму на лекції, тато обіцяє відібрати тачку.                                      

 — Вагомо. Дам тобі пораду, Артемчику, біжи, поки не пізно, забий на тачку. Тато на цьому не зупиниться, він любить керувати чужими життями.                                   

 — Ти, я так розумію, про себе.                                           

 — Про себе, про себе. Хоче мене заміж видати, ти уявляєш?                                                                                   

 —  А ти що? Не хочеш заміж? Усі дівки хочуть заміж. 

 — Я не дівка. І ні, не хочу. Мені й так добре, – пересмикую плечима від його логіки.                             

 — А як же спиногризи? Ти їх не хочеш?                           

 — Якщо захочу, то точно не від таткового дружка, у якого пісок із дупи сиплеться. Я сама здатна зробити вибір.                                                                                           

 — То вибери, у чому проблема?                                            

 — Проблема полягає в тому, що тато вимагає вибрати негайно. Ми сьогодні йдемо на захід. Раджу тобі проспатися, бо ти навряд чи уникнеш цієї долі.     

 — Що я там забув? Я ж там від нудьги помру, — морщиться Артем.                                                                 

 — Не помреш, будеш потихеньку попивати коктейлі та лапати дівок. Головне, щоб тебе тато не засік, інакше відбере твою дорогоцінну тачку. Як же ти, бідолашний, будеш без неї? А раптом ще працювати змусить, то це взагалі капець! Прокидатися потрібно буде не в обід, а о шостій ранку.                                                                      

 — Лізок, ти чо така зла? Тобі хвіст прищемили, а ти до мене пристала. Сиджу, нікого не чіпаю, і тут такі наїзди.

 — Гаразд, охолонь, Артем, — прошу у брата, пробачливим тоном, — ти правда не винен. Просто роби висновки, дивлячись на моє життя, і намагайся не залежати від нього. Хоча... Тебе він обожнює, ставиться до тебе краще, ніж до мене. Тебе він точно не змусить одружитися. Якщо слідувати його логіці, ти одружишся, коли в тебе буде сивина.                             

 — Якщо він захоче мене одружити з кимось, я піду і одружуся за бажанням, виберу якусь зручну дівчину. Тоже мені. А ти чого переживаєш? Попроси у когось укласти з тобою фіктивний шлюб, заплати грошей і живи спокійно. От чесно, ти як маленька, вчити тебе доводиться, — заявляє повчальним тоном.

 — А ти такий розумний, легко розпоряджатися чужим життям. В тобі говорять батькові гени, Артем.        

 — Слухай, якщо зриватимеш на мені злість, то я просто піду, тим більше голова тріщить, — бідкається він, хапаючись за голову.                                                           

 — Давай-давай, — відсилаю його беззлобно, — йди займися, чим ти зазвичай любиш займатися... Підколюй свою мачуху або її племінничку.                 

 — Ой, не нагадуй мені про цих блаженних, — він закочує очі і кладе руку на чоло, — я ще міг витерпіти одну як мачуху. Але її племінниця...                                   

 — А що не так із Юлею? Вроді мила дівчина. Справжнє сонечко. На відміну від своєї тітки-акули. Ввічлива, культурна дівчинка. І вчиться добре. Вона у них у сім'ї як підкинута.                                                                            

 — Ця теж акула, тільки поки беззуба або ще не навчилася користуватися своїми зубами, але добра тітонька явно навчить її. Мені здається, вона спить і бачить, щоб повністю закріпитися в нашій родині, підпихає мені цю Юлю, — невдоволено розповідає брат, — то до університету її відвези, то до магазину з нею сходи.                                                                                 

 — У свахи, чи що, записалася?                                        

 — А я звідки знаю?                                                                 

 — Тоді, братику, будь насторожі, не піддавайся, рано тобі ще одружуватися. Я в тебе вірю, Артем.

 — О, ба, — брат підводиться і йде обійматися з бабусею, яка вийшла з кабінету. А вона розпливається в усмішці, тане від одного виду свого коханого онука. Брата всі люблять, дівчата не дають йому проходу. Треба поговорити з цією Юльою, промацати цю сіру мишку і переконатися, чи має вона зубки.               

 — Що сказав тато? — звертаюсь до бабусі.                   

 — Тато сказав гарні речі.                                                     

 — Ти що, на його боці?                                                         

 — Я на боці правильних рішень. Нічого страшного не станеться, якщо ти сходиш на чудовий захід і покажеш себе з хорошої сторони. Тобі є чим пишатися, онучко, ти справжня бізнес-вумен, а не якась таткова дочка, яку хочуть збагрити з рук. Вибереш собі чоловіка сама. Гідного та правильного!                                                         

 — Він не дасть мені вибрати того, кого хочу! Розочка, від тебе я цього не чекала.