Пролог. Частина 2

Ліза      

 Вхідні двері з гуркотом відчиняються, і в хол буквально ввалюється мій дорогоцінний братик. Побачивши мене, він розпливається в усмішці й лізе обійматися, збиваючи з ніг густим перегаром. У нашій родині всі, крім батька, тактильні до неможливості. 

 — О, Лізуня приїхала! Привіт, сестричко, — мимрить він, ледь ворочаючи язиком. 

 — Краще б я цього не робила, — бурчу, намагаючись відсторонитися від його «ніжних» обіймів. 

 — А що таке? Хтось зіпсував настрій нашій королеві? — Артем практично падає в сусіднє крісло, широко закинувши ноги в модних рваних джинсах. 

 — Ти вже додому прийшов чи навпаки ще кудись збираєшся? — запитую без особливого інтересу, розглядаючи його вигляд. 

 — Ображаєш, — він закидає назад голову, демонструючи повний хаос на голові. Якась нічна пасія явно знатно попрацювала пальцями в його патлах. — Я повернувся у родинне гніздечко як зразковий син. Якщо прогуляю сьогоднішні лекції, тато пообіцяв заблокувати картки і забрати ключі від тачки. 

 — Вагомий аргумент. Дам тобі пораду, Артемчику: тікай, поки не пізно. Батько на цьому не зупиниться, він обожнює ламати людей і перекроювати їхні життя під себе. 

 — Ти зараз про себе, чи що? 

 — Про себе, братику, про себе. Він хоче видати мене заміж. Ти взагалі уявляєш цей абсурд? 

 — Ну… А ти чого не хочеш? Всі дівчата мріють про весілля, білу сукню, все таке. 

 — Я тобі не «всі дівчата». І ні, я не мрію. Мені й так чудово живеться, — мене аж пересмикує від його примітивної чоловічої логіки. 

 — А як же діти? Продовження роду, маленькі копії тебе? Не хочеш? 

 — Якщо я колись і захочу дітей, то точно не від якогось батькового компаньйона, у якого сивина не лише на скронях, а й у мізках. Я здатна сама зробити свій вибір. 

 — То вибери, у чому проблема? Знайди хлопця. 

 — Проблема в тому, що тато вимагає цього прямо зараз. Офіційно і негайно. Ми сьогодні йдемо на якийсь його черговий пафосний захід. До речі, раджу тобі піти під холодний душ і випити літр аспірину, бо ти цієї долі теж не уникнеш. 

 — О ні, що я там забув? — Артем кривиться, ніби лимон з'їв. — Я ж там просто здохну від нудьги. 

 — Не здохнеш. Будеш ходити з розумним виглядом, попивати коктейлі й фліртувати з доньками потрібних людей. Головне — не попадися батьку на очі з цим амбре, інакше твоя дорогоцінна тачка точно піде з молотка. Як же ти, бідний, без неї? А якщо він тебе ще й працювати змусить? Тільки уяви цей кошмар: прокидатися не в обід, а о сьомій ранку, наприклад. 

 — Лізка, ну чого ти така токсична з самого ранку? — скаржиться брат, закриваючи очі долонею. — Тобі хвіст прищемили, а ти на мені злість зриваєш. Сиджу, нікого не чіпаю, і тут такий пресинг. 

 — Гаразд, вибач, — зітхаю вже м'якше. — Ти справді не винен. Просто дивись на мене і роби висновки: ніколи, чуєш, ніколи не ставай фінансово залежним від нього. Хоча… тебе він обожнює. Спадкоємець, продовжувач династії. До тебе в нього ставлення зовсім інше. Тебе він насильно одружувати не стане. За його логікою, чоловік має гуляти, поки не посивіє. 

 — Слухай, якщо він колись притисне мене до стіни, я просто піду і одружуся. Знайду якусь зручну, спокійну дівчину, яка не виноситиме мізки, і справа з кінцем. Теж мені трагедія. А от ти реально даремно панікуєш. Знайди когось для фіктивного шлюбу. Заплати хлопцю грошей, підпишіть контракт — і живи собі спокійно на волі. Чесно, Лізо, ти як маленька, елементарних речей тебе вчити треба, — видає він із таким авторитетним виглядом, наче Америку відкрив. 

 — Ти дивись, який стратег. Легко розпоряджатися чужою долею, коли це стосується не тебе. У тобі зараз говорять батькові гени, Артеме. 

 — Все, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі, я йду. У мене й так мізки вибухають після вчорашнього, — він театрально хапається за скроні. 

 — Іди вже, — відмахуюся без злості. — Займися своїми улюбленими справами. Наприклад, сходи попсуй нерви нашій любій мачусі або її святій племінниці. 

 — Ой, тільки не нагадуй мені про цих блаженних, — Артем закочує очі до лоба. — Я ще якось звик до однієї хижачки в домі. Але ця її Юля… 

 — А що не так із Юлею? Мені вона здається цілком милою. Справжнє сонечко, особливо на тлі своєї тітоньки-акули. Ввічлива, вихована дівчинка, вчиться добре. Вона в їхній сім'ї взагалі ніби підкинута. 

 — Ага, «сонечко», — скептично фиркає брат. — Така ж акула, просто ще маленька і зуби не виросли. Або маскується добре. Але добра тітонька Вероніка швидко навчить її правильним прийомам. Мені здається, вона взагалі спить і бачить, як прописатися в нашій сім'ї назавжди. Ніби спеціально спихає свою племіничку мені при кожній нагоді: то «відвези Юлечку в університет», то «сходи з Юлечкою на каву, їй нудно»… 

 — Ого. Невже Вероніка в свахи записалася? – злорадно усміхаюсь. Ну не мені ж одній страждати. Вот і братику прилетіло. 

 — Та біс її знає! 

 — Тоді тримай оборону і будь насторожі. Тобі шлюб точно ще не світить. Я в тебе вірю, — посміхаюся. 

 — О, ба! — Артем раптово підхоплюється з крісла і йде назустріч бабусі, яка щойно вийшла з батькового кабінету. 

 Роза миттєво розпливається в щасливій усмішці, буквально танучи від одного погляду свого улюбленого онука. Ну звісно, Артемчика у нас люблять усі, дівчата за ним натовпом бігають. А от мені його слова засіли в голові. Треба буде якось ближче поспілкуватися з цією Юлею, промацати цю сіру мишку і переконатися, чи має вона зубки. 

 — Ну що? Що сказав тато? — розвертаюся я до бабусі, коли брат іде до себе. 

 — Тато сказав цілком розумні речі, Лізочко. 

 — Що?! Ти серйозно зараз на його боці? — моєму обуренню немає меж. 

 — Я на боці здорового глузду, дорога моя. Нічого страшного не станеться, якщо ти сходиш на цей вечір і презентуєш себе з найкращого боку. Тобі є чим пишатися, ти у мене успішна self-made дівчинка, а не якась безпорадна утриманка, яку батько мріє збути з рук. Ти обереш собі чоловіка сама. Гідного, статусного, правильного!