Епілог 1

Ліза                                                                                               

 — Ліза, я тут про дещо роздумував і вирішив...            

 Напружуюсь тільки від однієї цієї фрази. Ніколи вона ще не обіцяла нічого доброго. З неї завжди починається поганий етап мого життя.                            

 Вперше вона прозвучала, коли батько послав мене вчитися за кордон, звісно ж проти моєї волі. Вдруге, коли розлучився з мамою і привів у будинок свою нову дружину. Але в ті рази я навіть не припускала, що він мені скаже.                                                                               

 А сьогодні я знаю. Це прямо висить у повітрі.            

 — Я думаю, що настав час вийти тобі заміж, — каже він, складаючи руки на грудях і відкидаючись на спинку крісла у своєму домашньому кабінеті.                             

 — Тато, тобі не здається, що пізно вже думати за мене? Мені двадцять три. Я сама можу за себе вирішувати, і маю чудовий бізнес, який забезпечує мою фінансову стабільність.                                                                          

 — Чудовий... Як цікаво ти це позначила, — саркастично зауважує батько, чухаючи модну щетину, яку він фарбує чорною фарбою, як і сивину на скронях.           

 Потрібно ж відповідати молодій дружині.                        

 — А що не так? — я напружуюсь.                                        

 — Ти навчалася у кращому бізнес-університеті за кордоном не для того, щоб продавати шмотки, як якась ринкова дівка.                                                            

 — Неправда, тато, це називається інтернет-магазин. Кожна дівчина, що поважає себе, хоче купити унікальну річ, і я надаю їй таку можливість. Дівчата купують через мій магазин та сайт брендові речі.     

 — Я хочу, щоб ти зайняла місце в моїй компанії, — відмахується він від мене, як від липкої мухи.       

 — Тато, я звичайно ж люблю діаманти, але не добувати їх, а носити.                                                                                   

 — Це в майбутньому, — продовжує, не слухаючи, — а зараз я хочу, щоби ти взагалі не думала про роботу. Ти як поринула в неї, так одразу забула те, про що я тобі казав.                                                                                            

 — І що ж це? Ти мені багато чого казав.                          

 — Не мудруй, Ліза! Ти мала вибрати собі чоловіка. Я тебе познайомив з усіма своїми знайомими, але ти так і не спромоглася сказати мені своє рішення.                 

 — От іменно, тато, ти познайомив мене зі своїми знайомими, а чи не краще було б познайомити мене хоча б з їхніми синами чи молодшими братами?! Якщо ти одружився з дівчиною мого віку, це не означає, що всі твої знайомі цього хочуть! Я не збираюся виходити заміж за старого.                                                                     

 — Тобто ти вважаєш, що я старий? Опустимо цю образу.                                                                                        

 — Я лише кажу про різницю у віці, — тяжко зітхаю. — Навіщо мені виходити заміж за чоловіка старшого за себе? Навіщо мені взагалі виходити заміж? Я особливого бажання не показувала.                                   

 — Ви всі зараз це бажання не показуєте, без мудрого керівництва батьків займаєтесь якоюсь нісенітницею, — фиркає тато.                                                                           

 — Чому ти до мого брата таких претензій не висуваєш? Артем тільки й робить, що катається на своїй тачці по місту і з дівками розважається!                                          

 — З Артемом у мене своя розмова буде, ти тему не змінюй, доню. Скажи мені краще, що не так із шлюбом. Чи ти кохання шукаєш? Пам'ятаю я, як ти в цього Бойченка була закохана, божеволіла, ридала в кімнаті днями й ночами, коли він у чуже ліжко стрибнув. Тож чи не простіше вийти заміж за надійну людину з усталими моральними принципами, яка вже пожила життя і розуміє важливість сім'ї? Такого ти від свого однолітка наврядчи дочекаєшся.                                         

 — Не бачу логіки, — кажу крізь стиснуті зуби, зачеплена підніжкою у вигляді нагадування про Бойченка.  

 — Може, ти просто занадто молода, щоб цю логіку побачити? — Заламує він брову. — Я думаю так: якби ти хотіла познайомитися із синами моїх друзів, ти б це вже зробила, але ти цим не перейнялася, тому доведеться мені зробити цей вибір за тебе.

 — Цікаво, як ти мене примусиш? — Складаю руки на грудях.                                                                                       

 — Відкрий телефон.                                                              

 — Де мій сайт і чому моя сторінка в інстаграм заблокована?! — кричу щосили, наслідуючи його наказ. — Що ти зробив?                                                                      

 — Сайту просто не існує. Видалили. А акаунт в соціальній мережі поки що тимчасово заблокований. Оренду твого магазину я теж закрив, там вже розташовується державний поштомат. Вони давно хотіли зайняти це приміщення. Хто я такий, щоб сперечатися із державою? Я лише скромний олігарх, у мене навіть рахунків в Україні майже немає, все за кордоном. І заарештувати нíчого в разі чого.              

 — Ти не можеш, тато! Я не вийду заміж за твоєю вказівкою!                                                                                

 — Я дам тобі можливість вибрати собі нареченого. Сьогодні ти підеш зі мною на захід. Відкриття нашої нової філії. Буде безліч партнерів, журналісти, мої друзі, колеги та їхні сини, до речі, до них ти теж можеш придивитися, але не раджу тобі робити такий вибір. Найкраще вийти заміж за когось із моїх партнерів, тоді ми об'єднаємо бізнеси.                                                          

 Вилітаю з кабінету і мчу на всіх парах на вихід, але натикаюся на бабусю. Роза сьогодні вся при параді, явно на побачення збирається. Тільки ніхто їй не сказав, що берет зі стразами вийшов із моди.