Розділ 35

НІКОЛЬ

— Та не потрібно зі мною як з недієздатною поводитися. Я сама можу встати, — вже з нотками роздратування промовляю я Даніелю.

Ну чесне слово, скільки можна? Що б я не захотіла зробити — він усе то підтримає, то принесе, то мене віднесе. Одного разу він навіть хотів до унітазу мене донести. То я тоді підняла такий крик, що він згодився вийти за двері.

Добре-добре, згодна, що спочатку це було навіть дуже романтично. Мені навіть стало прикро, що я не могла дозволити собі більше з ним через свій стан. Але зараз… Зараз це мені капець як не подобається, і я хочу дозволити собі більше та ще й понадавати йому…

Уф-ф-ф, спокійно, Ніколь, спокійно… Тобі не можна нервуватися. Нагадую собі вже вкотре.

— Тобі не можна ходити самій. Так сказав лікар, — тихо та незворушно нагадує мені Даніель, як малій дитині, їй-богу.

Я лише закочую очі. Останнім часом це вже не приносить болю, і я роблю це тепер на регулярній основі.

— Він це сказав тиждень тому, — стогну я, йдучи, якщо це так можна назвати. Бо мене просто ведуть. Якби не моя впертість та те, що я починаю нервувати, він і далі б носив мене, як статуетку на руках.

— Все одно тобі треба берегтися. У тебе був струс мозку, Ніколь, — суворо додає Даніель.

— Тиждень тому! — вигукую я, повертаючи до нього голову.

Чоловік лише стиснув губи в ще тоншу лінію.

— Не сперечайся, — буркає він, коли ми підходимо до моєї кімнати, в якій я оселилася останній тиждень.

До України ми не долетіли лише трішки, тому зупинилися в Польщі. Літаком додому всього декілька годин, але Даніель категорично проти, аби ми перелітали. Та й я не надто хочу найближчим часом вступати на борт літака. А поїздку твердою дорогою він вважає ще занадто важкою для мене.

Тож ми буквально застрягли в цій країні. Що мене бісить ще більше. Мене від їхньої їжі крутить! Або це все моя недуга дається взнаки, але я капець як хочу нормальну українську їжу з наших продуктів! Навіть ті самі ягоди чи фрукти тут… Так що так, мене це все капець як бісить.

— Ну хоч до ліжка дасиш дійти самій?

— Перестань вередувати, як мала дитина, — зітхає він.

— Мала дитина?! — обурено вигукую я так, що Даніель аж морщиться. Ну а що, прямо йому на вухо, ага. Могла би ще настукати туди вати, аби не вилетіло з іншого, як він це часто практикує. Бо інакше пояснити, чому він мене не чує, я не можу.

— Все, лягай та відпочивай, — буркає він і опускає мене на ліжко.

Я сідаю та різко відпихую його руки, хмуро зиркаючи на нього з-під вій.

— Мені цікаво, і коли ж тобі лікар казав, що мені й рухнутися не можна? А?

Даніель відходить від мене на два кроки. Немов ледве стримується, аби не придушити мене на місці. Це бажання взаємне, коханий.

Він видихає через рот, кладучи руки на стегна. Я на секунду затримую погляд на його венах, що так і манять торкнутися їх. Це теж мене бісить.

— Вчора, коли він був на огляді в тебе. Ти й сама все пречудово знаєш.

— Та ти що? — пирхаю я та відкидаю волосся назад, задираючи голову. — І це випадково не той лікар, що казав, що мені можна хоч годинами займатися сексом? Чи ми не про того говоримо?

Усвідомлюю, що ляпнула, лише тоді, коли погляд Даніеля змінюється, а брова повзе вгору.

— А коли це він таке казав? Я щось не пригадаю… — повільно карбує він і робить крок до мене.

Чорт… Він і не мав це знати!

Різко закриваю рота, вирячуючись на нього. Та відповзаю назад… Ось тепер я і долялякалася.