Розділ 34.2

Після, здавалося, короткої паузи тиші й спокою шум та важкість у голові раптом заполонили все навколо. Біле світло різало очі крізь примружені повіки. Перша думка, що промайнула: ми таки розбилися.

Але наступні запахи, що починали пробиватися крізь ніздрі, змусили цю думку похитнутися. Запахло антисептиком та стерильністю. Я ледве рухнула пальцями рук і відчула під долонею жорстку тканину, схожу на простирадло. Навколишні звуки ставали чіткішими з кожним повільним подихом, і я вже розрізнила тонкий писк, подібний до лікарняного монітора. А права рука відчувалася дивно, немов крізь неї щось потрапляло прямо у вени в ритм мого серця. Крапельниця, промайнуло в голові здогадкою.

Коли вся картина почала вимальовуватися, я почала розплющувати очі. Намагалася підвестися, але як тільки голова різко занила, а в скронях наче забили цвяхи, я знову опустилася на м’які подушки. А потім я раптом відчула чиюсь присутність, яка вмить підтвердилася.

— Лежи, — низький голос був твердим, хоч і тихим. Якби не біль, я би просто від одного цього наказу повалилася на подушки. Голос, який я не очікувала почути ще раз у житті...

Я повільно, попри біль, повернула голову, аби розгледіти чоловіка збоку. Даніель сидів поруч. Сорочка пом’ята, рукави закочені, синювата тінь під очима… Усі ці деталі врізалися в голову за лічені секунди. Здавалося, все в мені хотіло вібрати якомога більше деталей у Даніелі. Немов це міг бути останній раз.

Пальці чоловіка міцно, але ніжно обхопили мою руку, ніби він теж думав, що це може бути востаннє, і… так само сильно боявся цього.

— Ти… — мій голос зірвався, і я несподівано закашлялася. За кілька секунд мене повільно підвели за спину, а коли кашель почав вщухати, до губ притулили склянку з водою.

— Пий, повільно… — пролунав ще один наказ, ніжний і з турботою, від якої серце застигло й знову гулко забилося.

Це не сон. Це реальність. Усвідомлення врізалося в голову, і тепер я вже по-іншому, більш свідомо глянула на Даніеля.

— Ти живий… — прохрипіла я і стиснула у відповідь його плече.

Даніель мовчки провів поглядом по моєму обличчю, наче хотів переконатися сам для себе, що мені вже нічого не загрожує. Він відставив склянку, і його очі знову зустрілися з моїми. Звужені та… втомлені.

— На превеликий жаль твоїм планам стати наймолодшою вдовою в історії, — буркнув він. І вже іншим тоном, глухим, промовив: — Але ніхто тобі не давав дозволу зробити мене вдівцем. Хіба я не говорив сидіти та чекати мене?

Я мовчки дивилася на нього, вбираючи й аналізуючи кожне слово і кожну інтонацію. Пам’ять щедро підкидала обривки: бортовий прохід, різкий поштовх, крик стюардеси, темрява та… удар. Горло скувало спазмом.

— Я… хотіла дійти до тебе, — відповіла я.

Те, що, здавалося, мало потішити Даніеля, призвело до протилежної реакції. Його щелепа напружилася, а погляд потемнів. Не так, як у моменти пристрасті. Не так…

— Навіщо ти це зробила? — різко й суворо запитав він. — Навіщо не послухалася та наразила себе на небезпеку?

І хоча він не кричав, кожне слово било по голові. Я стиснула його пальці та вдихнула повітря, набираючись сміливості. На цей раз я не збиралася жалкувати ні про що.

— Бо хотіла зробити ось це… — видихнула я і, потягнувшись до нього, поцілувала стиснуті в сувору лінію губи.