Розділ 32.1

Різко розплющивши очі, я, не розуміючи, кліпаю, коли Даніель чомусь нависає зверху, застібаючи мене пасками безпеки. Лише мене.

— Що таке? — питаю я перше, що спало на думку. Мені потрібна хвилинка, аби почати все розуміти.

— Все гаразд. Головне — не панікуй і…

— Чому ти мені кажеш не панікувати? — мій голос панічно підвищується.

Так, хвилинки, схоже, в нас немає. І лише коли я запитую в Даніеля, що він має на увазі, до мого мозку починають чіткіше доходити всі інші звуки та голоси.

Я зазираю за спину Даніеля, потім назад, убік, і бачу те, що точно не нормально. Обличчя пасажирів напружені, більшість із них стурбовані, якщо не налякані. І стюардеса…

— Прошу, зберігайте спокій… — її голос обривається, коли нас починає трусити. І не так, як зазвичай під час стандартної турбулентності.

І весь спокій летить на три букви.

— Даніелю! Що відбувається?! — кричу я, коли він стоїть наді мною, ледве тримаючись.

— Все добре. Не панікуй, чуєш? Сиди й міцно тримайся, — каже він і раптом робить крок убік. Не до мене, а від мене.

— Ти куди?! Стій, не йди! — хапаюся я за Даніеля двома руками й міцно-міцно стискаю.

Він обертається до мене, і на його обличчі я зчитую провину. Але за секунду він знову зібраний. Опускається до мене, міцно охоплює моє обличчя долонями й різко, коротко та палко цілує, даруючи повітря й незрівнянні відчуття.

Але все це різко закінчується. Він відсторонюється, проте й далі тримає моє обличчя в долонях, поки говорить:

— Мені потрібно піти до пілотів. Я мушу.

— Але…

— Прошу, пообіцяй, що сидітимеш тут і робитимеш усе, що скажуть працівники екіпажу.

— Даніелю…

— Обіцяй. Я хочу знати, що поки мене не буде, ти будеш розумною дівчинкою.

— Буду, — скиглю я, чіпляючись за нього з усієї сили. — А якщо ми помремо…

— Не помремо. Я не дам тобі такого задоволення. Страждатимеш зі мною до старості, — говорить він намагаючись шуткувати, і знову цілує. 

А потім різко покидає мене, навіть не озирнувшись.

І мене починає накривати страх… Не через те, що я можу померти, хоч я до смерті боюся літаків, особливо тих, які падають. А через те, що боюся більше ніколи не побачити його. Що останнє, що я сказала йому, — не те, що думаю насправді…

Невеличке доповнення до розділу) Як то кажуть, ось і живіть з цим кінцем до наступного оновлення. Наступний доречі буде від Даніеля ;)