Розділ 31.2

— Віт-т-тає-є-ємо-о-о! — гучно розтягуючи слово привітання, Крістіан не став довго чекати та опинився біля нас.

Я заціпеніла, шоковано витріщаючись кудись попереду, коли Крістіан несподівано обійняв мене. Як брат сестру, так, що мої кістки ледве не хрустнули.

— Я так радий, що ти не втекла від мого брата, — продовжує він, і збоку пролунав звук, ніби хтось поперхнувся. Схоже, це саме той брат.

Я іронічно-нервово усміхнулася, обійнявши Крістіана однією рукою, але лише на мить, бо в іншу його вже відтягнули від мене.

— Обійматимеш мою дружину — зламаю руки, — буденним голосом промовив Даніель брату.

Але Крістіан лише усміхнувся й обійняв і його, та ще й ривком підняв. Мої очі тепер були як яблука, коли я дивилася на це.

— Угомонися, пришелепкуватий, — стукнув його Даніель та відштовхнув від себе. Але хлопця це не образило.

Я якось непомітно для себе переглянулася з рудоволосою дівчиною, яка теж дивилася на це з шокованим обличчям. І, недовго думаючи, підійшла до неї, від гріха подалі в обіймах.

Її брова трішки піднялася, коли я наблизилася.

— Привіт.

— Привіт, — відповіла вона, зніяковіло усміхаючись.

— Твоє ім’я ж не Зайка?

Вона зітхнула, заплющивши на секунду очі, а потім відповіла:

— На щастя, ні. Я Маргарита, можна просто Марго, — каже вона.

— Ооо, гарне ім’я, — киваю я.

— І твоє…

Ми замовкаємо, дивлячись одна на одну, і коротко сміємося від цього обміну слів, який важко назвати діалогом.

— Теж думаєш, як ти тут опинилася?

— Це так очевидно? — усміхається вона.

— Ну-у-у, — розтягую я, киваючи на братів, що досі про щось говорять. Я повертаю до неї голову. — Думаю, так.

— Я погодилася сходити з Крістіаном і лише потім дізналася, куди. Тож так, ти правильно думаєш. А чому у вас немає інших родичів і друзів? — питає дівчина, видно, що вона вже деякий час мучиться від цікавості.

— Так вийшло, — нервово усміхаюся я, уникаючи відповіді.

Вона мовчки киває. Ми ще так стоїмо менше хвилини, доки брати не підходять до нас.

— Ну що? Гайда в ресторан?! — першим подає голос Крістіан, і я морщусь від того, як він голосно хлопнув при цьому долонями.

— Ніякого ресторану, — відразу заперечив Даніель, підходячи до мене. — Ходімо, — каже він та бере мене за руку.

— Знову ламаєш весь кайф!

Даніель лише закочує очі, але продовжує вести мене з зали, не звертаючи уваги на брата.

— Куди ми? — питаю я, озираючись назад і намагаючись поспівати за ним. Мені не подобається те, що він усе вирішує за мене, але чомусь перечити поки не можу.

— В готель, — коротко відповідає він.

— Навіщо? — хмурюся я від такої спішки.

— Ми сьогодні відлітаємо. Не бачу сенсу довго затримуватися, — каже він.

— Але чому? — все ж намагаюся витягнути з нього відповіді.

Але відповідає він лише тоді, коли ми опиняємося біля його машини.

— Бо я бажаю, аби наша перша шлюбна ніч була в моєму домі, в моєму ліжку, — карбує він кожне слово, нависаючи наді мною та відкриваючи двері автомобіля.

На цей раз оновлення не велика. Його можна рахувати більше, як доповнення минулого розділу)