Розділ 30

НІКОЛЬ

Як тільки останній ґудзик застібається, я роблю різкий крок уперед, збільшуючи відстань між мною і Даніелем. Хоча я розумію, що сукня тепер на мені як друга шкіра, я не можу змусити себе відірвати долоні, що тісно притиснуті до ліфа.

Роблю кілька повільних, глибоких подихів і повертаю голову до самого винуватця моєї хиткої нервової системи. Намагаюся хоча б одним поглядом дати зрозуміти, що я з ним за це "знущання" хочу зробити.

Але, як і очікувалося, він навіть не здригнувся. Як нахабно посміхався, так і посміхається.

— Що, весело тобі? — ледве не гарчу я. Якби мої нігті були трохи довші, так би й роздряпала його личко.

— Моя люба, ну я тут до веселощів? — хмикає він, а його погляд нарочито повільно ковзає по мені.

— Я ще навіть не вийшла за тебе, а ти мене вже вибісив, — шиплю я та все ж відступаю в бік ванни, розуміючи, що нормальної розмови не буде, а лише втратиться час, адже ми й так запізнюємося.

Ось і логічне питання — навіщо робити розпис зранку?! Типу кожна неприємна подія має бути саме з ранніми пташками?

З моїх вуст ледь не виривається лайка, коли я бачу, що сталося з моїм макіяжем і зачіскою. Стрімко починаю поправляти і те, й інше одночасно, і тому не помічаю, як у мене з’являються глядачі. Я, блін, що мавпа в клітці? Так я зараз і відкушу йому щось, хай тільки наблизиться…

— Тобі робити немає що? — ледве стримуючи себе, питаю я, намазуючи тушшю вії.

— Я вже все зробив. І зараз моя робота — бути поруч, доки ти ще раз не потрапиш у халепу.

Я ледь не скрегочу зубами.

— Тоді я звільняю тебе з цієї роботи.

— На жаль, мене не може звільнити жодна людина. І ти теж.

На жаль? От зараза!

Ледве змушую себе не стискати губи, адже не хочеться наносити матову помаду вдруге.

Закріпивши останню шпильку в пучок, я розвертаюся та відразу стріляю очима в нього. Але Даніель навіть не рухається. Так і стоїть, притискаючись спиною до стіни, не відриваючи від мене свого маніакального погляду. Йому це все точно приносить задоволення.

— Шоу завершено! — удавано присідаю в реверансі та різко випрямляюся, здіймаючи одну брову. — Ну, що? Можемо йти до одра?

На що він лише усміхається.

— Мені дуже до вподоби така твоя сторона, — промовляє він, і я різко зціплюю щелепу, аби не сказати ще щось, тим самим знову не подарувавши йому задоволення. Що ж.

Тепер я і слова не скажу.

Стрімко йду до дверей з наміром обійти його, але мені це не вдається. Чоловік різко робить крок убік та перехоплює мене за талію.

— Що ти робиш? Відпусти, — шиплю я. Все ж мовчати з ним не виходить навіть на хвилину.

— Ти маєш зрозуміти, що я тебе ніколи не відпущу, Мишенятко, — відповідає він, лише сильніше притискаючи мене до себе, попри те, що мої долоні впираються в його груди, намагаючись відштовхнути.

Завмираю, і лише груди шалено рухаються, коли чоловік наближає до мене своє обличчя та видихає в нього:

— Також ти маєш розуміти, що кожне твоє шипіння для мене немов нова порція афродизіаку. Змушує хотіти тебе ще більше. Тому ти можеш продовжувати. Адже від цього наша перша ніч буде ще незабутнішою…

Виходимо ми з мого номера за ручку. Як би я не намагалася вирвати долоню з його лаписька, не виходить. Ну ніяк. Причепився, немов кліщ.

Насуплена та розгарячіла від його дотиків, я ось так доходжу до машини. Їдемо мовчки. Виходимо так само.

Біля великої споруди, схожої на якусь державну інфраструктуру, нас зустрічає чоловік, що починає швидко тараторити англійською про те, що нас чекають і все інше.

І, мабуть, тепер я починаю в повній мірі розуміти, що відбувається. І що все це дуже серйозно та зовсім не схоже на гру.

Серце підступає до горла, коли ми входимо у величезну залу, далі коридорами до ліфта. І замкнений простір зовсім не допомагає заспокоїтися.

Зупинившись на потрібному поверсі, ми виходимо. Пройшовши ще трохи далі, я помічаю біля одних із дверей пару. І лише трохи згодом розпізнаю внизу брата Даніеля та ще якусь незнайому мені дівчину. Схоже, це та сама, яку він сказав знайти як свідка.

Крістіан та рудоволоса дівчина, схоже, не помічали нас, поки про щось спілкувалися. І спілкування це було схожим на суперечку. Причому суперечка ця, лише з боку дівчини.

А от брат Даніеля точно його рідний брат, бо я навіть із цієї відстані бачу, як він задоволено усміхається.

Але все ж, як тільки ми підходимо, розмова стихає, і на веселому обличчі Крістіана розтягується ще більш сяюча посмішка.

— О, брат! Моя люба невістко! Ми вже запереживалися, що нам доведеться зайняти ваше місце… — каже він, і миттєво отримує різкий тичок у бік від тієї самої дівчини.

Мої брови здіймаються. Ого. Вона гнівно пропалює Крістіана насичено-зеленими очима, а щойно натикається на нас, її веснянкуваті щоки густо червоніють. Ог-г-го. Може, ми з нею здружимося?