Розділ 28

НІКОЛЬ

Замкнувшись у номері, я не виходила з нього ні на секунду. Мені вистачило… Прогулянки. Більше не хотіла.

Ось так я і просиділа в ньому до ранку в надто перезбудженому стані. Заснути вдалося ледве не під ранок. Тож, коли в двері постукали, я була не те що не готова — я спала. Вперто ігнорувала стукіт у надії, що він припиниться і я знову порину в сон…

І варто було цьому статися, і мені розслабитися, поринаючи у сновидіння, як мене буквально ривком пробуджує голос. Надто знайомий. Який мав би бути лише у сні, але раптом винирнув у реальність — і я слідом за ним.

Різко розплющую очі і знаходжу власника моїх страждань. Осмілюся сказати, що доволі солодких… Але страждань!

— Т-ти! — все, що можу з себе видавити, бо в іншу секунду завмираю. Очі прикіпають до його одягу. Білосніжна, ідеально випрасувана сорочка, такий же ідеальний піджак та штани зі стрілками. Просто «принц». Але ось я — зовсім не була схожа на принцесу. Я це знала і без необхідності заглядати в дзеркало.

— Я, моя хороша, — говорить він і якось не дуже добре усміхається, а очі його зовсім не на моєму обличчі. 

І коли розумію де, і ще й бачу, як моя оголена нога обхоплює подушку, яка якимось чином там опинилася, скрикую та ривком накриваю її ковдрою.

— Ти куди вирячився?! — обурено вигукую я, але якось хрипко. І спихаю хрипкість на сонливість, а не на щось інше. Дзуськи йому!

Але від цього задоволений вираз обличчя в Даніеля ніяк не зникає. Йому навпаки подобається моя реакція так само, як і те, що він побачив. Чорт хвостатий! «Але який то хвіст…» Блін!!! Ну що за думки такі з просоння!

— На те, що виставила, — на те і дивлюся, — задоволений собою говорить він.

— Я не виставляла! І взагалі, ти що тут забув? — встаю в позу… або ж, точніше, лежу в позі… Чорт, і піднятися не можу, бо інакше ще дещо виставлю.

— Ну як тобі сказати… — починає він і демонстративно потирає ледь помітну щетину пальцями. — Ти як двадцять хвилин тому мала бути одягнена і в дверях. Але і те, що ти роздягнена в ліжку, мені теж подобається, тож я пробачаю твоє запізнення. Воно того варте.

Я просто випадаю в осад від його слів. Так і лежу з відкритим ротом, то відкриваючи, то закриваючи.

— По-перше, що за запізнення, а по-друге… — починаю я і замовкаю, бо мої очі натикаються на годинник, а пам’ять ввічливо підкидає спогад, що через десять хвилин я маю розписатися з цим чортякою.

Ну і де ти була годину тому, а-а-а? Як же не вчасно…

— А по-друге? — нагадує мені про себе Даніель і про те, що я мала сказати. Але тепер, дивлячись на всі обставини, я вже не можу сказати те, що хотіла. Тож…

— А по-друге, — швидко придумую і додаю: — Дівчатам нормально запізнюватися. Міг трішки зачекати — і я б вийшла.

Або міг би трішки зачекати — і наречена проспала би весілля. І цей варіант мені більше подобається. Але, на жаль… життя несправедливе. Навіть у день весілля виспатися не дають.

— Ех-х-х, Ніколь-Ніколь, — зітхає чоловік і ледве стримує сміх. Зараза! — даю тобі пів години на збори. І якщо ти хоч на секунду запізнишся, я не стану чекати.

— І підеш? — з надією питаю я.

— І прийду. Сюди. Перекину через плече і віднесу в РАЦС. Зрозуміла?

— Мг… — бурчу я, коли він виходить з кімнати. Та замість того, аби піддірватися та побігти вдягатися, я знову падаю на подушку, важко зітхаючи.

Чую, як лунає замикання дверей, і лише зараз до мене доходить: а він же ж просто так зайшов до мене… Тобто він у будь-який момент міг зайти, навіть тоді, коли я… О боже… Щоки обдало жаром. Тепер ніякого особистого простору в мене немає. Адже якщо він зараз так спокійно в нього вривається, то що буде, коли стане моїм чоловіком?

Заплющую на хвилину очі, аби заспокоїтися. Сон не приходить, як і спокій. Ось і починаю я з ним прощатися. Називається: пожила трохи в спокої — і вистачить!

Йду до ванни та швидко приймаю душ. Прохолодний, аби прокинутися та прийти в себе.

Що вдається лише через п’ятнадцять хвилин. Ще десять іде на те, аби хоч щось зробити з обличчям і на голові. Вийшов легкий макіяж та хвіст, з якого я намагалася зробити пучок більшість часу. Тож коли я завершила, мої руки просто впали, як ганчіркові. Жах! Але, як виявилося, це були ще квіточки.

Чомусь я думала, що стрибнути в сукню займе менше, максимум п’ять хвилин. Ну і, в принципі, стрибнула я в неї за секунду — тут не посперечаєшся. Але ось зробити так, аби вона з мене не зі стрибнула лише вниз, виявилося нереальним… завданням з пекла!

З вигляду сукня наче проста, але не спосіб її вдягання!

Тепер я зрозуміла, чому в героїнь історичних романів по дві камеристки або й більше. Але не розумію одного: де були мої мізки, коли я взяла цю сукню? А-а-а, точно, знаю де.

Корчачись та стогнучи від напруги в руках, я не змогла застібнути сукню вище, ніж на рівні попереку. Тож, не довго думаючи, я зняла її, застібнула всі гудзики і ризикнула, спробувати вдягнути таким методом. Та ось ризик не вдався. 

Адже я просто застрягла на половині. І бог з тим макіяжем, який сто відсотків зіпсувався. Я не могла з нього тепер вилізти. І тепер, ледве дихаючи, я намагалася дістати руками до гудзиків, які ніяк не хотіли мені піддаватися. Я світила своїм голим місцем і так би й продовжувала свої спроби, якби не сторонній звук у номері.