Розділ 27

ДАНІЕЛЬ

Варто було мені зрозуміти, що Ніколь у номері відсутня, як я зірвався на пошуки. Не пройшло й тижня, як я став одержимим цією дівчиною, і вона за цей час не полишає й миті, аби не звести мене з розуму. А як виявилося, я й не був проти здуріти, але лише за однієї умови: вона буде зі мною, у моєму ліжку, і кожен її погляд та усмішка буде моя.

Те, що я розлютився, було лише вишенькою на торті, коли побачив її в компанії якогось молокососа. Якби він її торкнувся, то просто так на своїх ногах це місце не покинув би. Та я все одно дізнаюся, хто він, і докладу рук до того, аби він більше й на кілометр не наблизився до мого.

Звісно ж, Ніколь це не сподобалося. Навіть якщо вона мало що могла і була загнана в кут вчинками своїх родичів, вона все одно бажала незалежності від мене. Ось тільки це не її історія. Від того моменту, як вона погодилася, вона моя, і просто так тепер щось робити вона не може. Особливо коли це стосується інших чоловіків.

Думка не відходити від неї ані на крок приносила екстаз, та я не можу дозволити собі таку розкіш, щойно ми повернемося додому. Тож думка приставити до неї кількох охоронців дедалі більше формувалася.

Цим я і зайнявся, поки Ніколь ледве не посивіла в примірочній. Схоже, вона й не збиралася виходити та показувати своєму нареченому сукні. Але й це не було проблемою. Щойно я відпив останній ковток з кави, яку мені принесли, аби завітати до неї, я ледве не захлиснувся, коли здійняв погляд і побачив її…

Рука стискається на чашці, і та голосно опускається на стіл. Вона дивиться на мене широко розкритими очима, а в мене дар мови немов відібрало. Ще й дихання сперло, немов за секунду кисень з приміщення зник.

Я здіймаюся. Не чую, що вона говорить, бачу лише, як губи рухаються, а грудна клітка здіймається все швидше й швидше з моїми кроками. Її голова здійнята, а моя опущена, коли я дивлюся на неї з висоти свого зросту.

Красива… До чортів небезпечно красива. Інших слів не знаходжу. А вона варта більшого — гарних слів, віршів… тисячі пісень. Вмів би — то все посвятив би їй. А сам звалився б до її ніг, до вирізу сукні, цілував би кожну відверту ділянку, залишав би на ній відмітини, аби кожен, хто посмів глянути, зрозумів, що вона зайнята. Що моя.

Вона завмирає, коли моя рука торкається її плеча й відкидає пасмо волосся за спину, оголюючи ключиці та шию. Я задихаюся від оксамитової шкіри. Мій погляд зупиняється на привідкритих пухких губах дівчини, які пробудили в мені жагу. Не можу стриматися, аби не схилитися до неї. Вона затамовує подих, і я говорю в її вуста.

— Тобі це личить, — просто і правдиво.

Я здіймаю очі до її, зазираючи в них. Вона шоковано моргає, блукаючи по мені поглядом.

— Справді? — схвильовано видихає моя Нікі.

Боже, як же я зараз стримуюся, аби не заштовхнути її в одну з примірочних і на колінах показати, яка вона прекрасна.

— Так, це "найсправдніше", що я коли-небудь казав, — кінчики наших губ торкаються під час кожного промовленого слова.

Ми дивимося не відриваючись один від одного, аж поки позаду нас щось не падає, після чого лунає перепрошення працівниці, але момент зникає. Ніколь почервоніла, відступає від мене та зникає в роздягальні.

Важко видихаю, щойно залишаюся сам, хитаючи головою. Мені потрібен холодний душ… або вбігти в роздягальню…

Як тільки за дівчиною зачиняються двері, я важко видихаю, стискаючи долоні та щелепу до хрусту. Вся поїздка до готелю була вкрай напружена. І мені знадобилася неймовірна витримка — як у магазині, щоб не увірватися в роздягальню, так і тут, аби не відчинити ці кляті двері, які слугують перешкодою до моєї мишки. Моя мишка… Це змушує мене усміхнутися.

Я давно її помітив, але й подумати не міг, що за лічені дні зможу так звихнутися на ній. Варто було їй упасти мені в руки тоді, в кабінеті Карпа, як стоп-кран зірвався та вказав зовсім інший напрямок. До неї.

Вперше, коли я зустрів Ніколь, вона була ще замала, аби я подивився на неї як на дівчину. І хоча я ігнорував її присутність, я помічав її — більше як сестру. Не тому, що в мене були якісь заборонені думки… Ні. А тому, що вона зовсім не походила на Стефу. Як і на всіх дітей заможних батьків. А ще я пам’ятав, як зневажливо та глузливо про неї відгукувалася Стефа. І це мені капець як не подобалося. Тепер я розумію, що якби вона зараз таке сказала — я б їй шию звернув.

Відчиняю двері номера, крокую глибше в приміщення, і з вуст виривається лайка.

— Якого дітька ти тут робиш? — шиплю я, дивлячись на брата, що розлігся на дивані та щось яро клацав у телефоні, схоже, в чергову гру грає.

— Ти сьогодні дуже привітний, братику. Я тебе чекав, взагалі-то, — усміхається він, далі зосереджений на грі.

Я заплющив очі, важко видихаючи, та підійшов до нього, вириваючи з рук телефон.

— Ні! Чорт, я майже пройшов рівень! — криком різаної свині заголосив Кріс.

— Потім пройдеш! Якого біса тобі не зрозуміло, що не можна лазити до мене без дозволу? І дозволь поцікавитися — як тобі це вдалося без ключа?

— Моя краса і привітність відкривають усі двері. Тобі варто взяти в мене кілька уроків…

Заплющую очі, ледве стримуюся, аби не звернути малому шию. Він вміє так доводити до сказу, що я дивуюся, як ще не вбив його. Витримка… яка вже дає тріщини. Надто багато я сьогодні стримувався.