Розділ 26

НІКОЛЬ

Виходимо ми з ювелірного: я ледве притомна, Даніель задоволений, як хитрий лисяра. Обручки на мені немає, бо, по-перше, вона трішки завелика, а не тому, що замала. Тож Даніель дав їм щонайбільше майже добу, аби підігнали під мене, адже саме завтра вона й потрібна. Бо завтра я вийду за нього заміж…

У це досі важко повірити.

— Ми в готель? — з надією в голосі запитую я.

— Ні, нам потрібно тобі купити одяг на завтра, — безжалісно відрубує усі сподівання Даніель.

— Навіщо? У мене є одяг.

— Не для весілля. Чи ти завжди на підготові? — хмикає чоловік, зиркаючи на мене, коли ми піднімаємося на ескалаторі.

Я червонію від обурення.

— Ні. Але і не бачу сенсу наряжатися на зовсім неважливу подію.

— Добре, що це не тобі вирішувати, — беззаперечно каже він, припилюючи мене важким поглядом.

Не відвернутися мені від участі в поході по ще одному магазину, та, судячи з усього, ще й з утратою нервових клітин після побаченого цінника.

Як не дивно, ми заходимо не просто в магазин звичайного одягу, а у весільний салон. Ледве не стогну від безвиході. Живіт нервово скучує, коли мене оточують манекени в білосніжних сукнях.

Не минає й хвилини, як до нас підходить консультантка в темній формі, виділяючись серед усього магазину.

— Вітаю, чим можу вам допомогти? — запитує дівчина, цього разу дивлячись на мене. Що здається дивним. По іронії, мало би бути так, що вона повинна пропалювати мене поглядом, бо не вона на моєму місці.

— Підберіть сукню на мою наречену.

— Готову чи на замовлення? — запитує вона в Даніеля, але в її тоні лише робоча ввічливість.

— Готову.

— Гаразд, пройдемо? — питає вона вже в мене й вказує на ряди вішалок із сукнями. Киваю і йду за нею.

— Який би ви бажали фасон?

— Ем-м-м, — гублюся я. — Не надто весільний?

Дівчина здіймає брови, секунду дивиться на мене і рятує своєю професійністю.

— Тобто більш стриманий та повсякденний?

— Так, — різко киваю я.

Вона посміхається й веде трохи далі, де, схоже, є саме такі.

— Останніми роками все більше наречених обирають простіший і зручніший варіант замість пишних моделей, — знову ж заспокоює вона мене, бере декілька варіантів і показує. Коли я киваю, до нас підходить інша дівчина, забирає одяг і відносить до примірочної.

Перемірявши кілька суконь, ми зупинилися на одній. Білосніжна, з атласно-шовкової тканини, з корсетом прямого вирізу й широкими лямками. Вона спадала до щиколоток, але мала розріз по лівій нозі.

— Ви в ній неймовірні. Якщо оберете цю сукню, рекомендую високу зачіску, аби відкрити шию, — говорить консультантка, поправляючи сукню ззаду.

Мені подобалося, як я в ній виглядаю, і я більше не хотіла нічого приміряти. Консультантка просто випросила цього разу вийти й показатися своєму нареченому, бо всі попередні я цього не робила. Не хотіла перечити, аби ще більше не здаватися дивною. Підтримуючи правий бік сукні, виходжу з примірочної.

Даніель сидів на дивані, зосереджено пив каву з невеличкої чашечки й щось гортав у телефоні. Немов відчувши мій погляд, здіймає очі трохи вище моїх ніг — і те, що в нього було в роті, з бризками розлітається, дивом не заплювавши мене.

Мої брови здіймаються, коли він починає прокашлюватися, ставить чашку на стіл зі стуком, а консультантки — дивом! — кудись зникають. І коли встигли?

Серце б’ється швидше, коли Даніель важко ковтає, і його очі все ж доповзають до моїх. Це моя відкрита нога так його вибила з рівноваги?

— Як тобі? — тихо питаю я, намагаючись розвіяти густу атмосферу, що повисла між нами.

Даніель ще раз ковзає поглядом по моєму тілу, занадто матеріально. По шкірі проходить табун мурах, коли я бачу, який у нього погляд. Він підіймається, змушуючи мене задерти голову, аби дивитися йому в обличчя. Підходить, не відводячи очей. Зупиняється за лічені сантиметри від мене, мовчить…